Роман Віктюк: «Рух у польоті стався на очах у всього здивованого світу»

Колись львів’янин, а нині москвич Роман Віктюк, на щастя, частий гість в Україні. Український глядач бачив практично всі його спектаклі, і неодноразово. Проте зали не порожніють, а тривалі вдячні оплески примушують артистів і постановника ще і ще раз виходити на сцену. Минулого тижня театральній публіці України було представлено нову роботу Театру Романа Віктюка «Нетутешній сад» за п’єсою Азата Абдулліна, головний герой якої — зірка світового балету Рудольф Нурієв, бентежний геній, який так рано і трагічно залишив цей світ. Це трагічна притча про життя конкретної людини, яка несе тяжкий хрест божої відмітини — таланту.

Як режисер Роман Віктюк уже неодноразово доводив, що йому підвладні олімпійські вершини. Досить згадати постановки різних років — «Служниці»,
«М. Баттерфляй», «Рогатка», «Соломея», «Майстер і Маргарита»... Список нескінченно довгий. Спектакль про Нурієва досконалий за своєю емоційною концентрацією й цілісний із погляду театрального дійства. Немає «швів» між роботою постановника, який установив дуже високу драматично-хореографічну планку для чудових виконавців, і скупим, але дуже точним образотворчим рядом сценографа Володимира Боєва. Між інтелігентною хореографією Артура Ощепкова і музичним супроводом, головна тема якого — класична тема долі. Філігрань і тактовність творених артистами образів — Рудольф (Дмитро Бозін), Марго (Катерина Степанкова), Мати й Марлен Грехем (Людмила Погорєлова) і всі шість абсолютно різних характерів у виконанні Олександра Дзюби — надовго залишають надзвичайно тонкий післясмак. Я заздрю тим, хто ще дивитиметься спектакль, і переконана — багато хто прийде на нього знову. На щастя, восени передбачається проведення фестивалю Театру Романа Віктюка.

— Романе Григоровичу, як, на ваш погляд, тепер розвиватиметься культура, зокрема театр рідної вам України?

— Не можу бути пророком. Є загальнолюдські процеси, що відбуваються в усьому світі, і є змарнований час у розвитку культури України. І не лише України. Пам’ятаю часи (і не лише пам’ятаю — випробував на собі), коли якихось режисерів забороняли — в їхніх роботах убачали натяки на радянську владу. Не кажу вже про тих зарубіжних і російських авторів, котрі ніяк не могли потрапити до репертуару українських театрів. Це і мрії, і плани загиблого Курбаса. Його життя і його пошуки були обірвані свідомо. Упродовж багатьох років цей геніальний творець із Західної України був «ворогом» культури. А всі його ідеї, які могли б бути втілені його учнями, хоча б частина їх! Ці люди боялися навіть вимовляти вголос його ім’я. Вони працювали і у Львові, і в Дрогобичі, і в Івано-Франківську. Саме так була похована ідея про український театр як про європейський, інтелектуальний. Відомі, звісно, спроби молодих режисерів, тоді й тепер — і Таїрова, і Мейєрхольда — хоч щось повернути з ідей Курбаса, і не тільки, але це були спалахи, які не підірвали соціалістичний реалізм. А ось ідея «мистецтво належить народові» — фальшива. Одного чудового дня виявилося, що мистецтво нікому не належить. Європа пройшла через театр абсурду, через театр екзистенціалізму. Пошуки, вершини кращих режисерів Європи — все це пройшло повз нашу країну. Як можна одним зусиллям проштовхнутися туди? Треба змиритися з тим, що є Таємниця, є питання, які ніколи не будуть вирішені. Причетність європейського театру до релігійності — найвищий чинник. Ми ж упродовж майже століття займалися копіюванням фальшивого, брехливого життя. Збирали найвищий врожай, проводили партзбори й після партзборів приходили в театр і бачили продовження цих самих партзборів. Серед драматургів були одиниці, які дозволяли собі говорити про людяне, – Петрушевська, Володін, Радзинський, Рощин. «Фабричне дівчисько» Володіна, яку я ставив у Львівському ТЮГу, могла хоча б натяком розповісти, що в комсомолі є недоліки або що комсомольський ватажок має бути живою людиною. Щоб прикрити цю п’єсу, придумав співпрацю з бригадою комуністичної праці. Ми пішли на завод, узяли фотографії ударників. Закінчувався спектакль тим, що виходили артисти разом із бригадою і звучав «Марш ударників комуністичної праці». Номер не пройшов. Пані Балясна, керівник піонерської організації, ногами в чоботях так тупотіла по мармуровій підлозі ТЮГу, театру, в якому колись працював Шолом-Алейхем, що розбила його. І потім я ставив тих, кого не можна було ставити, — Едика Радзинського, Людмилу Петрушевську. Театр закривали, спектаклі знімали, а я вперто, з тупістю кретина продовжував. Із початком перебудови зрозумів: потрібно продовжувати те, що в нас украли. Та як перестрибнути це провалля — запитання не лише практичне, а й метафізичне.

— Тепер усі впали на коліна й стали молитися. Допоможе?

— Бог повинен бути в душі. Це внутрішня справа. Без покаяння нічого не може бути. Кожна людина має самостійно через це пройти.

— А те, що сталося нині в Україні, — той крок?

— Не лише крок — ривок. І кожен має це в собі відчути. Чим швидший рух, тим важливіша зупинка. Коли інтенсивність руху наближається до швидкості світла, зупинка — це рух у польоті. Вона сталася на очах у здивованого світу. Запитання нині: це світло, яке в молодих обличчях зненацька спалахнуло, влада сприйме як благо, як знак чи як крок до особистого порятунку?

— Людині творчій потрібні допомога й підтримка. А театр без державної підтримки може існувати?

— Це титанічна праця. Мені вдалося з’єднати структуру державну зі структурою приватною. Вони чомусь нам дозволили. Я щасливий.

— Яким може бути керівництво культурою з боку держави?

— Гадаю, ніяке керівництво не потрібне. Має бути лише свобода. І умови для того, щоб кожен творець театрального процесу знав, що він великий, що в нього є крила. Необхідно відчувати політ і знати, що ніхто — ні цивільний, ні військовий, ні з пістолета, ні з рогатки, ні з рушниці — не вистрелить у тебе. Якщо цього не буде, ніякого руху, ніякої зміни культурного процесу не відбудеться. Український народ сьогодні себе відчув нацією. Як підтримати цей вибух через культуру, щоб використати енергію, що спалахнула передусім у молодих серцях і молодих душах? От як їх залучити? Знову починаються попса, знову тваринні ритми, які запросто загасять цю енергію.

— Що ви плануєте включити в осінню фестивальну афішу?

— Хочу привезти всі свої спектаклі. Будуть і прем’єри — «Остання любов Дон Жуана» за п’єсою чудового французького драматурга Шмідта. І ще — хочу провести експеримент, щоб наші артисти говорили в спектаклі справжньою, гарною українською мовою. Хочу довести, що цій мові підвладні такі вершини, яких не досягти жодному театру світу. Адже український театр завдяки Лесі Українці і її поетичним творам — така висота, таке просвітління. І щось із пошуків нової української генерації хочу зробити, є в мене чудові поетичні п’єси.

— Романе Григоровичу, ніколи не роблячи спектаклів на замовлення, ви завжди дуже влучно потрапляли в больову точку глядача. Як ви підбираєте репертуар?

— Моя теорія дуже проста. Вважаю, що душі драматургів, які відійшли, своєю енергією огортають земну кулю. Всі їхні ідеї залишаються. Вони відкривають собі віконця, дивляться на землю, шукають ту людину, котра може їх почути. Ось так вони мене смикали. Вірю у процес взаємопроникнення енергії. Лише режисер із дуже чистими помислами відчує сигнали, які йдуть із тих віконець. Переконувався в цьому неодноразово. Так само злітаються артисти: прилітають на світло тільки ті, хто розуміє, що потрібно стати частиною цього світла. Хто прилітає заради користі — обпікає крила.

— Дар божий — одне, а школа?

— Навчити всіх рухів, знаків професії — найпростіше. Складніше знайти безумців, божевільних, які готові на служіння.