Рок під парасолькою

Уже третій рік поспіль Полтава на кілька червневих днів стає столицею української музичної альтернативи. На тамтешньому Співочому полі імені Марусі Чурай 11-12 червня пройшло рок-дійство під назвою «Мазепа-Фест». Цей фестиваль є не лише оглядом актуальної рок-музики. На відміну від численних аналогічних подій «Мазепа-Фест» переймається творенням новітньої міфології, а також — і це унаочнив цьогорічний випуск фестивалю — формуванням ідеологічної обгортки для українського року.

«Мазепа-Фест» — це свято українського «неформату», майданчик для численних гуртів, виключених із вітчизняного медійного простору. Нинішнього року організатори фестивалю пожертвували розкрученими іменами, влаштувавши натомість кілька музичних сенсацій. Перша й найгучніша з них трапилася на самому старті фестивалю. Коли було проанонсовано виступ команди з міста Стаханов Луганської області, аудиторія сприйняла цю звістку поблажливо: авжеж, Схід і Захід разом. Та з появою на сцені гурту «Царство небесне» з публікою стався естетичний шок. Такого «Мазепа-Фест» ще не чув. Стахановці «порвали» Співоче поле не лише відривним звуком, а й непересічним перформансом. Спершу це скидалося на оптичний обман, але згодом, блукаючи поглядом по сцені у пошуках вокаліста, слухачі пересвідчилися, що співає в «Царстві небесному»... ударник. Причому стахановському Філу Коллінзу вдається не тільки віртуозно поєднувати вокальні та барабанні партії, а й
з-поза ударної установки виконувати роль повноцінного фронтмена гурту, заводячи публіку та дисциплінуючи партнерів. Цілком імовірно, коли-небудь організатори «Мазепа-Фесту» хвалитимуться відкриттям стахановського «Царства небесного».

Програма обох фестивальних вечорів була розрахована на поступове зростання драйву. Втім, спроби вгамувати рок-н-рольний шал, розбавивши запальну програму етнічною музикою, призводили до непорозумінь. Розпалена виступом «Царства небесного» публіка не одразу сприйняла появу на сцені лірника й бандуриста Тараса Компаніченка, та й стадіонне обладнання виявилося неготовим відтворювати тонкі співзвуччя стародавньої етніки. Втім, Компаніченку вдалося опанувати ситуацію й підтвердити своїм виступом реноме лідера української музичної автентики, що грає «дистильовану», не розбавлену маскультом традиційну музику. Інший підхід до автентики продемонструвала харківська «Ойра» — тріо з витончених жіночих голосів, що поєднує унікальні народні мелодії з сучасними ритмами. «Ойрі» вдається втриматись на дуже тонкій межі, яка відділяє експериментальне осучаснення народної музики від того, що називають «ресторанним фолком». Музику харківського тріо можна назвати стовідсотково «народною» — адже вона повертається до «народу», який її створив, у близькій йому популярній формі.

Обидва фестивальних вечори завершувалися потужними «фінішними прямими», що засвідчили очевидну зміну поколінь в українській рок-музиці. Молоді команди дедалі нахабніше наступають на п’яти розкрученим ветеранам. У перший вечір найпомітнішими виявилися київська «Комаха», львівське «Файно», криворізька хардрокова команда «Тол» та християнські рокери під назвою «Воанергес». А найпотужнішим «цвяхом» програми став рівненський гурт «Ot vinta» — веселий рок-н-рол зі стьобними текстами та феєрверком на сцені. «Ot vinta» навіть придумали авторську назву для власного музичного стилю — украбіллі, себто суміш «українськості» й рокабіллі. Взірець украбіллі — пісня «Дарма я наївся цибулі» — засвідчує, що викрутаси «українського духу» справді непогано поєднуються з традиційним рок-н-ролом 50-х. Рівненське украбіллі того вечора затьмарило повернення на велику сцену призабутого Андрія Підлужного з групою «Нічлава», чий виступ аж ніяк не назвеш яскравим, а також виступ очікуваних хедлайнерів фестивалю — «Кому Вниз», чия нова програма виявилася в’язкою й рясніла самоповторами. Втім, публіка рада була Андрієві Середі навіть під дощем, що час від часу змушував полтавців слухати рок під парасольками.

Другий день «Мазепи-Фесту» вийшов менш яскравим, та й парасольок над Співочим полем було більше. Якщо у перший день фестивалю на сцені домінував фолк, то наступного дня переважала важка музика всіх кшталтів. «Карна» з Івано-Франківська та кременчуцький «Пінс» продемонстрували дві версії українського нью-металу, обидві досить переконливі. Полтавська «Арахнофобія», мегазірка місцевого масштабу, виконала набагато традиційніший хеві-метал. «Фактично самі» на чолі з Іреною Карпою були на своєму місці, а ось Катя Chilly, що після кількарічного мовчання створила нову програму, здивувала відмовою від колишнього епатажу та зверненням до стандартів української естради. І знову нові імена затьмарили визнаних виконавців, яких запрошують «за інерцією». «Гуцул Каліпсо» з Чернівців розвивають започатковану ще Гадюкіними лінію українського «стьоб-року» і заражають своєю енергію, зокрема, й тих слухачів, які є об’єктами їхніх музичних кпинів. А справжнім хедлайнером другого дня виявився «Оркестр Янки Купали» — справжній продукт для гурманів. Після виступу «Оркестру» ще більш недоречним видався фінальний виступ Тараса Петриненка — не лише тому, що метр української естради був єдиним із учасників, хто дозволив собі інструментальну фонограму, а й через очевидну невідповідність метра духові фестивалю. «Гей, синок, послухай мій урок», — співав Петриненко, поки «синки» масово залишали Співоче поле, рятуючись не тільки від дощу.

Цьогорічний «Мазепа-Фест» на кілька кроків наблизився до мрії організаторів (натхненники та ідеологи фестивалю — режисер Сергій Архипчук, музичний критик Олександр Євтушенко та громадський діяч Микола Кульчинський) — бути не просто черговим рок-фестивалем, а багатогранною культурною подією, що збирала б у Полтаві митців та публіку з усієї України. На цей раз рок-музику було розбавлено переглядами українських фільмів у кінотеатрах, показом мод в етнічному стилі та декламацією поезії впереміш із рок-музикою. Цього вочевидь замало для повноцінного «фесту». Натомість крізь концепцію фестивалю виразно просвічують білі нитки ідеології. Розповсюджувана на Співочому полі помаранчева символіка, що торік надавала «Мазепі-Фесту» протестного драйву, цього року мимоволі виглядала як данина політичній кон’юнктурі. Прагнення присвятити музичну акцію пам’яті міфологізованої історичної особи цілком зрозуміле, але величезний портрет Івана Мазепи, що протягом фестивалю суворо дивився зі сцени на витівки своїх нащадків, — аж ніяк не антураж для рок-фестивалю. Замість очікуваної деміфологізації образ Мазепи знову вкривається шаром міфології, на цей раз із протилежним знаком. «Мазепа-Фест» прагне не просто підтримати альтернативну музику, а й прикрити її парасолькою патріотичної ідеології. І все було б гаразд, ось тільки рок-н-рол — завжди проти парасольок.