Родинний театр. Федір Стригун: «Скільки ж нам, українцям, можна плакати?»

Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької святкує своє 90-річчя. Іронія долі: один з найвідоміших вітчизняних театрів народжений у «пеклі» жовтневого перевороту. Творча доля заньківчан багата на яскраві події, гучні прем’єри. У різні часи саме цей театр дарував нашій культурі такі унікальні сценічні постаті, як Борис Романицький, Сергій Данченко, Богдан Ступка. Вже понад двадцять років театром керує Федір Стригун — народний артист України, без перебільшення, «жива легенда». Згоджуючись на це «ювілейне інтерв’ю», пан Стригун пожартував: «Не дуже хочу, щоб до нас на урочистості приїхав президент, бо біля нього всі стрибатимуть, а про наше свято забудуть. Є й ще один небезпечний чоловічок — це Богдан Ступка, мій друг... Його шалена популярність також може задавити наше 90-річчя! Ну ви ж розумієте, що все це не всерйоз?».

«Саме місто формує театр»

— Федоре Миколайовичу, а якщо «всерйоз», то як ви почуваєтесь у свої «дев’яносто»?

— Дуже гарно. Бо обставився молодими талановитими акторами. Бачу перспективу. Бачу вже й сторіччя театру. Може, мене вже не буде... Але знаю, яким буде цей театр — з позицією, національно глибоким українським репертуаром.

— Я чула від багатьох людей — і тих, які донині працюють у театрі, і тих, які перейшли до інших театрів, що у вас надзвичайно тепла, сімейна атмосфера. Як вдається ту атмосферу зберегти?

— Є антрепризні театри: зійшлися — розійшлися. А є театри, що їх називають театр-родина. Це однаково, що монастир. У людей нашого театру одна група крові: ми дотримуємося однієї творчої лінії, сповідуємо однакові засади. Я в родинний театр вірю! Трапляється, приходить талановитий актор. Попрацював сезон, і його вже немає. А є люди, які довго придивляються, довго вживаються, а потім стають заньківчанами — раз і назавжди.

Наприклад, ми з Таїсією Литвиненко стали заньківчанами сезонів за п’ять. Прийняли віру, стиль гри, спосіб спілкування, делікатність у стосунках між людьми… До речі, у нашому театрі працювало багато подружніх пар: Володимир Данченко — Віра Полінська, Борис Романицький — Надія Доценко, Володимир Аркушенко — Любов Каганова, Януш Юхницький — Любов Лев, Вадим Яковенко — Галина Давидова, Борис Тягно — Анна Босенко. Зрештою, Федір Стригун — Таїсія Литвиненко!

Я завжди цікавлюся особистим життям своїх акторів. Якщо в актриси чоловік актор, обов’язково беру його до театру. Інакше і бути не може!

— Чому? Люди приходять до театру і йдуть з нього. Змінюються й керівники…

— …А між нами всіма панує велика довіра. Така сімейна обстановка в театрі — від самого початку... А тепер це вже усталений стиль і спосіб життя, дух взаємин людей, об’єднаних однією метою.

Мабуть, іще тоді, у
1917-му, наш театр постав саме на національно-демократичних засадах. І це не пусті слова. Для Винниченка, Мар’яненка, Саксаганського, Заньковецької, Романицького, Яременка, Любарт, Корольчука служіння саме такому театрові було змістом життя.

Зберіг колектив Борис Васильович Романицький. Театр має бути зрозумілий людям. Є ж таке поняття: «Бачимо, чуємо і розуміємо». Тільки за таких умов акторська праця має відгук у серці глядача. Кажуть, що чим далі актори від людей, тим ближче люди до театру. Неправда! Люди до театру тоді ближчі, коли вони його розуміють і люблять.

Велике щастя, що 1944 року цей театр приїхав до Львова. Бо стати театром столиці Західної України — велика честь. І дуже тяжко було заньківчанам завоювати тутешнього вибагливого глядача. Але праця і репертуар сприяли тому, що львів’яни нас полюбили. Формують театр не лише режисер і актори, а й саме місто. А Львів — місто високоінтелектуальне, має гарні мистецькі традиції.

«Франківці тільки гроші заробляють українською мовою»

— Збереглося таке поняття, як «театр реалістичний», загальнозрозумілий, народний. Залишаються репертуарні традиції. Наш театр єдиний, котрий мав чотири постановки «Гайдамаків» різного прочитання: Лесь Курбас поставив у 1925-му, Василь Харченко — у 1939-му, Володимир Грипич — у 1963-му і я — у 1989-му. Хіба це не вірність традиціям? Жоден із українських театрів не може цим похвалитися. Мало того, до ювілею Тараса Шевченка в 1961 році всі театри поставили «Невольника» Марка Кропивницького за Шевченком. Зіграли до десятка вистав. Тобто на наступний сезон цих вистав уже не було. А в нас «Невольник» ішов до 1975 року, доки не помер виконавець головної ролі Василь Яременко. І ми не хотіли вводити іншого актора.

— За часи незалежності з’явилося дуже багато нових театрів, у тому числі — у Львові, які постійно експериментують. А чому заньківчани не експериментують?

— Бо дорого обходяться ті експерименти.

— В якому сенсі дорого — фінансово?

— І фінансово — теж.

— А чому ви не поставите своїх акторів, наприклад, на ходулі?

— Я не сповідую цих принципів. Ходулі — це ексцентрика. І місце їй — у цирку. До речі, ми себе нікому не протиставляємо. Як не протиставляв себе й театр ПрикВО чи ТЮГ. Я переглядав деякі вистави нових театрів. Не бачу там нічого експериментального. Вважаю, що я сьогодні більше експериментую, ставлячи в драматичному театрі оперету «Сільва». Чи щось на камерній сцені.

— До слова, чим вас привабила саме оперета? Ви її так гарно анонсували: «Бризки шампанського»…

— Я вже мав досвід роботи в цьому жанрі, коли ставив «Шаріку» та «Гуцулку Ксеню» Ярослава Барнича. Вважаю, що оперети Барнича перегукуються з творами Імре Кальмана. Крім того, я вдався до постановки саме зарубіжної класики, бо немає сучасних сценаристів, які б написали достойне лібрето. Тепер усі тексти зводяться переважно до «Дай в руку, дай в руку…». Або «Будем мочить в сортире». І на тому крапка! Хіба ж можна це співати? Немає Ігоря Білозіра, немає Володимира Івасюка. Немає Шамо, Майбороди, Білаша... І хоч би хто про себе говорив: «Я талановитий!», усі — бездарні! Тому й ставлю вишуканий музичний твір Імре Кальмана. Мене привабило й те, що в опереті завжди перемагають любов, добро, людяність, глибина почуттів. А нам в Україні цього якраз і бракує. Це досить експериментальна вистава. «Чи можна нашому теляті та й вовка з’їсти?» — саме так я ставлюся до постановки «Сільви». І абсолютно упевнений в успіху. Бо львів’яни люблять цей жанр.

— Режисер Вадим Сікорський нещодавно запропонував львівському глядачеві в Музеї ідей виставу «Монологи вагіни»... Сам Вадим зауважив, що це якісний літературний матеріал. То чому ж тоді він ставив ті «Монологи» не у вашому театрі?

— По-перше, він не питав у мене дозволу на постановку цієї п’єси. По-друге, навіть якби й попросив, я не пустив би. Бо цього не може бути на нашій сцені.

— Чому?

— Тому що особисто мені це гидко. Зрештою, можливо, заньківчани й вирізняються серед інших театрів тим, що ніколи не скидають на сцені штанів заради того, щоби прийшов глядач. Я взагалі навчений своїм педагогом: людські вади не мають бути предметом мистецтва. Уже стільки було на українських сценах тих експериментів! Єдине, чого не було… Навіть коли закінчиться Всесвіт, до цього так ніхто й не докопається… До глибини людської душі. Оце і є найцікавішим «ходом» для театру, для режисера, для людства. А найціннішим для театру є актор — як індивідуальність.

— Не порівнювали своїх акторів з акторами інших театрів? Чим актор театру Заньковецької відрізняється, скажімо, від актора-франківця?

— Е-е-е… Це зразу видно! У нас зовсім інша мова. Бо в театрі Франка за лаштунками і в побуті розмовляють виключно російською, а на сцені — українською. Вони тільки гроші заробляють українською мовою! І це страшенно відчувається саме на сцені. Нежива мова! Навіть якщо до них приходить актор, який ніколи не розмовляв російською, вони його швидесенько навчать.

— І Ступку навчили?

— Ні-і-і!!! Бодю — ніколи!

«На німців чекаємо!»

— Скільки у вас зараз у діючому репертуарі вистав?

— Багато. Тридцять дві. Ми ж репертуарний театр. Усі вистави навіть не встигаємо прокатати. І списувати шкода.

— Чи є спектаклі, яких глядач не сприймає?

— Бувають... Наприклад, п’єса Миколи Куліша «Народний Малахій». Вистава гарна, але глядач на неї не йде. Ми зіграли двадцять разів і... Хоча їздили з нею до Москви, і там вона пішла на «ура». Повезли на фестиваль у Херсон — те саме. А у Львові її чомусь сприйняли як радянську виставу.

— А назвіть найбільш популярну виставу, тобто касовий хіт.

— Хоч як це дивно — «Неаполь — місто попелюшок» Надії Ковалик. Завжди йде з переаншлагом. До речі, читаю ще одну Надіїну п’єсу — «Несамовиті». Щоправда, не певен, чи ставитиму цю річ... Можливо, на камерній сцені.

— Вже багато років тривають розмови про ремонт театру. Нарешті, бачу, службовий вхід почали ремонтувати. Отже, щось робиться?

— Ще й як робиться. То стеля впаде, то сходи заваляться… Комісії до нас постійно ходять. Плани постійно змінюють.

— Ви знову жартуєте?

— Не жартую! Просто ми нікому не потрібні. Як німцям треба було зробити вар’єте «Антлантік» у 1943-му, то вони його в цьому будинку й зробили. Попри те, що були розбиті під Сталінградом. Ми й досі живемо з тим ремонтом — спасибі німцям. Тому завжди кажу, і на колегії в Міністерстві культури про те сказав: «Німців чекаємо!». Не хочете німців, можна звернутися до поляків. І ті зроблять! Ще й вкладуть свої гроші. Можливо, заберуть довколишні приміщення, але зроблять! Шануючи пам’ять Скарбка! А у Львові театр нікому не потрібен. Я зовсім не відчуваю, що театр Заньковецької — це національний театр України. Чесно! В Донецьку театр чудово відремонтували. З оперою — те саме. І в Одесі оперний довели до ладу. А у Львові влада повернулася до нас спиною. Усі тільки й думають, як побудувати синам вілли на Дніпрі. І в нашому місті їм палаци невеличкі теж незле мати! А ми їх обираємо, тих можновладців... Нащо їх так часто міняти? Може, якби одного тримати, то вже би наївся. Не вірю я жодному керівному чоловікові — ні в області, ні в місті. Навіть голові державної адміністрації. Не вірю!

— Ви прямо як Станіславський...

— На жаль, наші керівники не люблять Львова, не люблять українців у Львові. Бо не роблять того, що повинні робити. Тепер кожен думає, як би більше вкрасти, підгребти під себе. То що: «мета виправдовує засоби»? Ми втрачаємо людяність, совісність. І вже давно забули, що нічого так не підживлює моральності, як мистецтво. Люди без мистецтва — не люди. Моя мама у найтяжчі роки, навіть під час війни, кожного року до Великодня малювали на печі зубчики та хміль. Навіть по сусідах ходили, заглядали, хто як помалював, позичали фарбу, щоб і собі зробити якнайкраще... Красиві були і граблі, і колесо, і діжка… Город — це теж мистецтво! Мама моя, коли вмирали, дуже журилися: хто городом опікуватиметься, бо вони його аж п’ятдесят років плекали… Нині, коли бачу, що робиться довкола... нікого тепер не поважаю!

— Так уже й нікого?

— Хіба що президента. Але з тією бандою, що його оточує, він нічого не зробить. Як тільки в нього з’являється якась жива думка, вони її тут-таки нищать. Чорний молох над Україною. Усі втратили совість. Я, напевно, скоро візьму пластикову пляшечку, наллю туди бензину, піду до мерії і так жахну, що мерія розлетиться. І до облради піду! Скільки ж нам, українцям, плакати? Треба брати бензин, цеглу і йти бити. Тоді, може, візьмуться за розум? А інакше нічого в державі не вийде. У нас рабська психологія. Ми ніколи про себе не заявляли як про достойних людей. І Україні, як виявилося, не потрібна українська культура. Не потрібен український театр! І не потрібні талановиті журналісти, а от куплені — потрібні! Я кажу це тому, що однією ногою вже «там»... І живу вже іншим життям. Тому й кажу про наболіле. Поважаймо насамперед себе, свою культуру. А от тоді любімо інших. А ми постійно приміряємо на себе чужий сіряк. Чомусь стидаємося своєї одежі та оселедця. А от шотланд­ці не соромляться у спідниці ходити і одним місцем світити. Вибачте за емоції... Але, як казав покійний Віталій Розстальний, «Я би не матюкався, якби мені це не боліло!». Найстрашніше — розчаруватися. Ми починаємо розчаровуватися в природі, бо зіпсували її. Розчаровуємося й у природі людській — дружбі, любові. І в політиці — суцільне розчарування. Але найстрашніше, що ми втратили совість. Бо ласку й любов навіть звірі мають. Знаєте, у мене такий колектив великий… І я їх усіх дуже люблю. Часто забуваю неприємне, пам’ятаю тільки хороше. Якщо пам’ятатиму погане, то зруйную себе зсередини. А я цього боюся. Творча людина завжди повинна дивуватися світові. Її все має дивувати. Навіть підлість.

— Федоре Миколайовичу, ви нещодавно гастролювали в Києві. Як приймали заньківчан у столиці? Чи не було натяків на «провінційність»?

— Щодо нашого останнього перебування в Києві, то я не вважаю ті гастролі «святковими». Взагалі було б дуже добре, якби театр Заньковецької кожні п’ять років звітував у Києві. Як, зрештою, колись і було. Бо тепер маємо лише короткотермінові нерегулярні виїзди. Хотілося б повезти до столиці «Шаріку», «Гуцулку Ксеню», «Гамлета»… Щоби показати молодь і останні наші вистави. Пригадую гастролі 1957 року, які пройшли з великим успіхом. І 1969-го був справжній тріумф. Глядачі після вистави не розходилися, стояли живим ланцюгом від театру Франка до Хрещатика. Те саме повторилося 1989 року, коли ми привезли до Києва «Марусю Чурай» і за місяць зіграли її з переаншлагами разів із десять. Бо живий дух національної основи театру вже повсюдно був втрачений. А в театрі Заньковецької він зберігся. А взагалі під старість я зрозумів одну річ... Байдуже, де ти граєш, не має значення, перед ким ти граєш... У Москві, у Мостиськах чи в Новгороді. Глядач — завжди глядач.

— Чи хочете побажати щось собі та своїм акторам у ювілей театру?

— Хочу... Єдине... Щоби ніколи глядач не відвертався від українського театру. Щоби люди завжди знали, хто такі заньківчани. І щоби заньківчани були горді тим, що родом з нашого театру.

Сторінки історії

Офіційний рік народження театру — 1917-й. Першу свою виставу («Пригвожденні» Винниченка) актори зіграли 16 вересня. Згодом театр перейменовують у Державний народний театр, Український народний театр, Народний театр... У 1922-му це — Державний драматичний народний театр Губполітпросвіти, потім — Театр ім. М.Заньковецької.

Трупа місяцями працювала в Чернігові, Кременчуці, Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Полтаві, Луганську, Кривому Розі. З 1931-го заньківчани отримують прописку в Запоріжжі. Під час Великої Вітчизняної театр евакуюють на Кубань, потім — до Тобольська, далі — до Кузбасу... У 1944-му колектив переїздить до Львова.

У 1972 році театру надали звання академічного, у 2002-му — статус національного.

У різні роки тут працювали В.Сумський, Г.Опанасенко, Б.Кох, Б.Антків, О.Гринько, В.Глухий, Л.Кадирова, Б.Ступка, В.Розстальний, А.Хостікоєв. Тепер у трупі 62 актори, серед яких Т.Литвиненко, Л.Каганова, К.Хом’як, Б.Мірус, П.Бенюк, Є.Федорченко, О.Гуменецька, А.Корнієнко, О.Кузьменко, Л.Нікончук, А.Сотникова, І.Швайківська, С.Максимчук, Я.Юхницький та інші відомі актори.

Скільки вистав поставлено за 90 років, навіть важко підрахувати. У різні роки глядачам пропонували за сезон від двох до тринадцяти прем’єр. З трупою працювали режисери П.Саксаганський, Л.Курбас, Б.Романицький, О.Корольчук, Б.Тягно, О.Ріпко, А.Горчинський, С.Данченко та інші. Тепер — Ф.Стригун, А.Бабенко та В.Сікорський.

Нині в репертуарі — 32 вистави. На гастрольній мапі останніх років — Великобританія, Канада, США, Польща, Словаччина. Театр багато гастролює і в Україні.