Різдвяна казка від Галини Шигаєвої

Новорічні та різдвяні свята дають вражаючий імпульс для втілення фантазій. Задумують бажання, дарують і одержують подарунки, і серце солодко завмирає в очікуванні дива. Закупивши, написавши, загорнувши, подарувавши, приготувавши й накривши, трохи випивши, поцілувавши, закусивши й погомонівши, більшість нас звертає погляди на екран телевізора, перетворюючись на колективне дитя, яке бажає послухати добру казку. Нинішнє Різдво, точніше, його переддень — Святвечір, — принесе в наші оселі довгоочікуваний вітчизняний продукт — різдвяну казку-комедію «Дарунок долі».

Режисер-постановник картини Галина Шигаєва сьогодні, мабуть, єдиний комедіограф нашого кінематографа. Шлях «кінематографічної дитини», батько й мати якої — художники кіно, був визначений заздалегідь. І майже відразу визначився жанр — комедія. Дипломна робота — «Містер Твістер» за сценарієм Ліпатова — одержала свого часу диплом на МКФ «Молодість». Наступна самостійна робота — «Голий» (сценарій Георгія Ніколаєва та Костянтина Лопушанського) — не лише викликала значний резонанс на вищезгаданому фестивалі, а й завоювала Гран-прі Міжнародного фестивалю в Туріні. Потім побачила світ «Конотопська відьма». І тут у нашій країні перестали знімати кіно, тим більше якісь комедії, грошей вистачало на два-три масштабних полотна, що претендували на переосмислення історії. Галина Шигаєва, як і багато кінематографістів, пішла на ТБ, взявши на себе роль арт-директора телекомпанії «ТЕТ».
— Галю, як же все-таки вдалося повернутися до кіно?
— Сценарист Марія Мішурина за­пропонувала сценарій — комедійний «Да­рунок долі», з ним я запустилася на кіностудії Довженка близько чотирьох років тому. Пропрацювавши в ре­жисерському періоді, зупинилися — не було грошей. Дуже кортіло реалізувати цей сценарій, але все було марно. Допоміг Віктор Приходько, який став директором кіностудії. Я розпо­віла йому, що 4 роки тому було запущено такий проект. Він попросив Кохана ме­не прийняти, і той пообіцяв знайти можливість зробити цей фільм. Разом із якимось телеканалом. Адже в Укра­їні немає прокату в такому обсязі, щоб можна було «відбити» кошти, вкладені у фільм. Переговори тривали місяців п’ять-шість, ми розпочали виробництво «Дарунку долі» — з Міністерством культури України та каналом «1+1».
— Чому ти обрала саме жанр комедії?
— Я не обирала. Взагалі не замислювалася над жанром як таким. Коли в інституті підшукувала тему для роботи, читала оповідання і зупинялася на тому, що було мені цікаве. Сподобалися два твори — «Комедійна притча» Альберта Іванова та «Містер Твіс­тер» Ліпатова. І коли знімала «Голого», теж не шукала спеціально коме­дійний сюжет. Тоді я навіть для себе не розуміла, чому комедія, — це імпульсивно.
— Сценарій було написано кілька років тому, та й зйомки довго не могли розпочати. Було внесено зміни в першоджерело? Чи змінилося твоє ставлення до нього?
— Я не з тих режисерів, які відразу бачать фільм як щось ціле, на папері й на плівці. Бачу лише окремі настрої, якихось персонажів — дуже яскраво. І якщо знаходжу актора, відразу бачу, що він підходить. А сюжет цей вічний. Він не може змінюватися залежно від часу, адже це не модель мобільного телефона, автомобіль чи обстановка у квартирі. Стосунки чотирьох героїв, про які написано сценарій, — історія вічна.
— Наскільки легко було працювати з продюсером? Нині це одна з наймодніших і найпотрібніших професій, якій властивий диктат.
— Мені пощастило. Були розбіжності у поглядах щодо акторських проб, але залишилися зніматися ті актори, які сподобалися мені. Переконалася на власному досвіді — сьогодні все по-іншому в кінематографії. Те, що вдалося відстояти моїх героїв, — великий плюс, моя велика перемога і моє «втікання» у це нове середовище. З продюсером працювати дуже важко. У нього свої цілі. Розуміючи ці цілі, ми працювали 12 годин на день, без вихідних. У колишніх умовах можна було знімати три місяці, почуватися комфортно, був час подумати. Нині таких можливостей немає. Все спрямовано на те, щоб робити телепродукцію вчасно і швидко. Було страшенно важко. У нас, наприклад, знімалася собачка, яка за час зйомок стала зіркою. І чудово це розуміла — навіть не завжди хотіла гавкати, коли було необхідно. У неї був бойфренд, який гавкав замість її. Нікого не цікавило, що в кадрі тварини й потрібно трошки більше часу. Ми зробили фільм у дуже жорстких умовах. Коли виходиш на фінішну пряму, розумієш, що не обійшлося без втрат.
— Фільм знімався на відео?
— Згодом його переведуть на кіноплівку, оскільки Міністерству культури потрібна саме вона. 30 грудня ми здаємо фільм у Міністерство культури. Якщо все буде нормально, вони дадуть дозвіл переводити картину в Москві на широку стрічку.
— Робота на відео дуже відрізняється від зйомки на плівку. Наскільки кіношним вийшов фільм?
— Ми робили все можливе, щоб «обдурити» цей відеоефект зображення. Мені дуже пощастило з оператором-постановником Юрієм Металевим — це його дебют у кіно. Він працює на великих телевізійних проектах на «Інтері», «1+1». Ми задумали зображення у стилі різдвяної казки. Практично більша частина фільму буде осяяна світлом. Це має нагадувати казкову декорацію. Сучасний фільм, сучасні герої, замків будувати не можна було, але ми спробували створити дух казки і візуальний, і музичний (композитор Сергій Берендсон). Ганнуся Банківська написала слова чудової різдвяної пісні про кохання.
— Ви знімали на натурі чи будували декорації?
— У нас не було декорацій. Знімали в квартирах, які здаються в оренду для іноземців. Працювали в Києві, у Львові, трохи у Празі — адже всі події у нас відбуваються в Празі.
— Головна героїня фільму — собака. А хто з акторів знімається у фільмі, і як проходили кастинги?
— Кастингів практично не проводили. Я знала, хто має зніматися, бачила тільки цих акторів. Із самого початку. Багато говорили, обговорювали, але були дуже обмежені в часі — запустилися 15 квітня. На той момент були вже всі виконавці головних ролей, крім найголовнішого героя. Тут ми вдалися до кастингу, ніхто не підійшов. Продюсер Андрій Білоус згадав про Данила Бєлих. Він лаконіч­ний, зворушливий і за віком може підійти. Вирішили, якщо він мені сподобається, відразу затверджуємо. А інших акторів я запропонувала: Алісу Гребенщикову, Юрка Гальцева, Сашка Морозова, Оленку Захарову.
— У виробництві копродукції робиться обов’язкова ставка на зірку та велику кількість російських акторів. Чи ставилися такі умови?
— Ні. Ось зараз знімаю новий проект, і є побажання (не умова, а побажання), щоб п’ять-шість акторів були з Москви.
— Кого ж вважати зіркою в «Дарунку долі»?
— Йоркширського тер’єра — Бейс Бей — Голуба Мрія, а в народі Зіна. У фільмі — Катюша.
— Як знайшли її, і як із нею працювалося?
— Йоркширського тер’єра я вигадала. У сценарії була дворняжка, наприкінці фільму з’являвся її двій­ник. Я зрозуміла, що двійника дворняжки не знайдемо, це нереально. Тому й вирішила — для головної ролі потрібна ду­же маленька, дуже зворушлива собачка. Вона — багата спадкоємиця, бабуся заповіла їй 3 млн. доларів. Герої-люди намагаються собачку знищити. І всі їхні спроби проваляться. Гуляючи зі своїми собаками в Павловському скверику, я познайомилася з йоркширськими тер’єр­чиками. Ось — те що треба! Щоправда, вони практично не піддаються дресируванню. До появи нашої Зінки на знімальному майданчику вона не знала, що таке команда. Але хазяйка сказала: «Гаразд, ми спробуємо». Я написала, що собака повинна вміти: спати на спині, показуючи черевце, повертатися в кадрі, їсти в кадрі — безліч команд. І ми почали працювати. Її приводили двічі на тиждень, і я відзначала позитивні зміни. Песик полюбив нашу групу, відчув себе зіркою, у нього з’явилася улюблена людина в групі — оператор. Примадонна знала, де камера. Якщо в дублі їй потрібно було пройти до камери і від камери далі — цього ніхто не міг домогтися, вона підходила до камери й сідала. Піти звідти було понад її сили. А ми чого тільки не вигадували! Зате жоден актор не може зробити щось так щиро, як це робить собака. У нас є такий епізод: у центрі кадру сидить Катюша і їсть макарони, ліворуч сидять актори, теж їдять макарони. Сашко дивиться на собаку й каже: «Жере за трьох». І далі відбувається діалог між акторами, камера робить акцент на собаці. Собака крихітна, їсть мало, зрозуміло, якщо вона встигне наїстися — все, більше нічого робити. Перший дубль: вона їсть макарони, забуває слова Данило Бєлих. Другий дубль: вона їсть макарони, і забуває слова Сашко. Я кричала на акторів: «Та що ж це таке? Собака грає, а ви забуваєте текст?!».
— Скільки ж макаронів було використано під час зйомок фільму?
— Гадаю, кілька упаковок «Міві­ни». Ще вона з’їла упаковку йогурту: Юра Гальцев годував її з ложечки. Собачка в нас жила у дуже добрих умовах. Її купали в дорогій піні, годували смачненько. Тепер нашу акторку почали запрошувати і в інші фільми. Хазяйка розповідала, як возила її на зйомки серіалу. За сценарієм, наша зірка мала їсти з однієї миски з вівчаркою. Та їй не сподобалася. Звісно, побоювалися грандіозного зриву! Хазяйка все їй пояснювала, умовляла. І умовила. Розпочинається зйомка, собаки їдять із миски, режисер знімає. У той момент, коли каже: «Стоп! Знято!» — наша Катюша кусає вівчарку за ніс. Справжня акторка, приховала свій настрій до кінця зйомки! Ось таких професіоналів ми ростимо!
— Експериментуватимеш іще з тваринами в кадрі?
— Так. Удома — два собаки та кіт. Я їх не купувала. Перший прийшов сам, а другого знайшла біля Павловського скверу, він помирав. Дуже люблю тварин, це останні ангели на землі. Якби довелося вибирати з-поміж двох рівноцінних сценаріїв, в одному з яких є собака, а в іншому немає, не стала б відмовлятися від першого, щоб полегшити собі роботу.
— Режисер — професія складна, потребує жорсткості, вміння тримати все під контролем. Як ти, людина м’яка за своєю природою, даєш цьому раду?
— Не знаю. Коли прощалися з групою по завершенні роботи, навіть хлопці плакали. Атмосфера була дуже хороша, дуже добра. Всі намагалися зробити все якнайкраще, допомагали. Не було підступів, інтриг. Мені пощастило з колективом. Ми дуже здружилися. Відкрила для себе нових людей. Хоча завжди є ситуації, що провокують скандал. Треба ставитися одне до одного уважно, чуйно, з любов’ю. Люди прийшли до мене в групу заробляти, але водночас і робити кіно. І стали мені неймовірно близькими та рідними!
— Що робитимеш далі?
— Є пропозиція від Юрія Рогози — комедія, новорічний трилер. Мені дуже сподобався сценарій. Дивовижно написано, але дуже важко зняти. Там знову собака, її знову хочуть убити. Я вже жартома назвала себе режисером-кінологом. Доведеться братися за роботу. Хто ж, крім мене, може знімати собак?
— Дуже добре, коли є робота. Притому, коли вона є, бракує часу на побут, сім’ю. Як викручуєшся?
— Я одночасно мама й тато. З нами моя мама, їй 74 роки. Вона художник по костюмах. Синові 19 років, навчається у Європейському університеті на програміста. У нього своє коло обов’язків. Дуже допомагає мама. Не знаю, як могла б щось робити без неї та сина, адже я — дуже домашня людина. Перебування поза моєю квартирою, поза моєю сім’єю переношу дуже тяжко.
— Комедії зазвичай завершуються хепі-ендом, це класика жанру. А в житті?
— Я налаштована на позитив, відчуваю — щось хороше має статися.