Незважаючи на те, що від часу здобуття Україною незалежності минуло десять років, донедавна в новітній історії українського театру не було випадку, щоб якийсь колектив одержав звання академічного...
— А де впродовж усього цього часу ви знаходили гроші для того, аби намічені на творчих «посиденьках» плани було, зрештою, втілено в життя, за умови, що держава не поспішає фінансувати театри, а місцеві меценати іноді наслідують її приклад?
— Багато в чому нам пощастило, бо театр підтримує й обласна, і міська влада. До нас дуже доброзичливо ставиться ціла низка організацій. Зокрема «Промінвестбанк» і «Укрсоцбанк». Тому наша побутова й матеріальна ситуація принципово відрізняється від інших театрів. Я переконаний: коли людина голодна і їй немає де жити, їй буде не до творчості.
— А як же твердження, що художник має відчувати певні труднощі, щоб його обдарування розкрилося сповна?
— Якщо актор почне думати про те, де йому знайти «халтурку» на стороні, він автоматично почне менше думати над роллю, яку повинен зіграти в рідному театрі. Наших акторів ця проблема стосується меншою мірою. Адже вони одержують зарплату вдвічі більшу, ніж їхні колеги в інших українських музично-драматичних театрах. Усі мають дах над головою, і ми намагаємося поліпшувати їхні житлові умови.
— Але ви як керівник театру дозволяєте актору «засвітитися» на стороні?
— У межах можливого намагаюся врахувати їхні побажання. Актор, котрий з’явився на телебаченні, у кіно, на громадському заході, і його відрекомендували як артиста Донецького академічного українського музично-драматичного театру та при цьому він виконав свою роботу професійно, приносить театру позитивні дивіденди.
— Ви ніколи не відчували ревнощів до своїх колег з Академічного російського театру опери та балету ім. Солов’яненка, котрим вдалося домогтися реконструкції будинку театру, а ваш театр такого фінансування не одержав?
— У цьому зв’язку хочу сказати, що за останні 15 років російський театр опери та балету тричі працював у нашому приміщенні. Коли чотири з половиною роки тривав згаданий вами ремонт, два колективи працювали під одним дахом. І ініціатором їхньої появи на нашій сцені був саме ваш співрозмовник, оскільки вважав і вважаю, що в іншому випадку трупа російського театру просто розпалася б. Так, ідучи на цей крок, я розраховував, що після закінчення ремонту будинку театру опери й балету, надійде наша черга, але прорахувався. Хоча такі гарантії мені свого часу дали... Але ми знаємо, як робити ремонт власного «дому», щоб він був не таким тривалим. Більше того, пофарбовані стіни, килимові доріжки, нове крісло й опоряджувальні роботи ще не є показником технологічного й технічного стану театру.
— Давайте від матеріального перейдемо до духовного. Українському театру легко працювати в Донбасі, де ваші глядачі практично всі розмовляють російською мовою?
— Усі обставини говорять проти того, щоб у Донецьку процвітав український театр. Тут зовсім інше глядацьке середовище, ніж у Рівному, Луцьку чи у Львові. Люди, котрі пропонують уже завтра все перекласти українською — найсерйозніші вороги України. Аби заслужити визнання населення регіону, цей процес у Донбасі мав відбуватися надзвичайно обережно, трепетно-шанобливо, на дуже високому художньому рівні. Мені здається, нам це вдається.
— Як сприймають Донецький академічний український музично-драматичний театр на гастролях за рубежем?
— За останні роки ми були двічі в країнах близького зарубіжжя — у Мінську, де виступ пройшов за цілковитого аншлагу, і в Санкт-Петербурзі — у залі, що вміщає дві тисячі дев’ятсот глядачів. Думка критиків була однозначною — нам вдалося змусити глядачів повірити в те, що в Донбасі можуть працювати талановиті, професіональні театральні колективи. Крім цього, змінилася ситуація й зі становищем Донецька на театральній карті. У колишньому Радянському Союзі сюди ніхто не хотів їхати на гастролі. Довелося виправляти ситуацію. У результаті в нас побували практично всі провідні театри СНД. Вважають, що, з урахуванням усіх чинників, про які я згадував вище, Донецький академічний український музично-драматичний театр досяг європейського рівня.
— А репертуар, який театр пропонує глядачам у цьому сезоні, відповідає цьому рівню?
— На сьогодні наш репертуар складається з 27 спектаклів. Добре це чи погано? Відповідь дає глядач, котрий заповнює зал на 79 %. На 1 листопада ми повинні були зіграти 184 спектаклі, а зіграли 348. За планом треба було, щоб до театру прийшла 91 тисяча глядачів, а в нас побували 164 тисячі. Мали дати 246 тисяч грн. доходу, а дали 603 тисячі тощо.
Цифри цифрами, а якщо повернутися до репертуару, то на афішах глядачі могли бачити й іще побачать такі прізвища як Михайло Старицький, Григорій Квітка-Основ’яненко, Лопе де Вега, Алехандро Касона, Бернард Шоу, Джон Патрік, Олександр Герш, Шолом-Алейхем, Марко Кропивницький, Ярослав Стельмах, Фрідріх Шиллер, Микола Гоголь, Лев Толстой, Іван Котляревський, Олена Пчілка (мати Лесі Українки), Жан Батіст Мольєр, Леся Українка, Ільф і Петров.
У нашому репертуарі є «За двома зайцями» Михайла Старицького — на мою думку, краща театральна постановка цього твору за всю його історію. Ставили «Калігулу» Камю. Надзвичайно складна психологічна драма йшла українською мовою. Ми відродили практично забуту п’єсу «Фея гіркого мигдалю» Кочерги, і режисер-постановник одержав за свою роботу премію Котляревського.
Найближчим часом збираємося поставити «Енеїду» Котляревського. Вважаю цей твір першим номером української літератури, з якого розпочався український театр. Ризик — величезний, бо цю постановку здійснював театр ім. Франка. Але нас це не зупиняє. Наступний твір, намічений до постановки, — «Мікадо» Остапа Вишні, твір, зроблений на основі п’єси Гілберта «Пригоди в країні Петіпу». А третім твором буде опера «Запорожець за Дунаєм». І я вірю у свій колектив і в те, що все в нас вийде.
Наш театр вирізняється ще й тим, що в нас дуже молодий колектив. Звісно, є актори старшої й середньої групи, але молодша — найбільша. Молодий балет, вокальна група тощо. А це означає, що в театру є тенденція до розвитку. Наступного року остаточно завершимо формування трупи, яка буде здатна на дуже багато чого.
Говорячи про театр, його художній керівник якщо й називав прізвища акторів, то лише тоді, коли розповідав про те, які їм створено умови для життя на сцені й життя після сцени. Принцип демократичності просліджувався чітко — всі, хто виходить грати, рівні — перед театром, сценою, глядачами. І якщо хтось кращий сьогодні, на нього рівнятимуться інші, аби всім разом досягти нових висот. Приміром, відсвяткувати на сцені присвоєння театру звання Національний...
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google