РІД — ЗЕМЛЯНИ

Недавній ХХIV ММКФ позиціонував себе як свого роду гіперфестиваль, де не стільки власний конкурс, скільки позаконкурсні «вершки» світового кінопроцесу, зняті з останніх оглядів у Венеції, Канні, Берліні, Санденсі й ін., повинні були окреслити шляхи світового кіно. Розповім лише про три глобалістичні сюжети, які, на мій суб’єктивний погляд, вирізнялися в цій панорамі.

Цивілізація пернатих

Орнітологічні мотиви лунали на ХХIV ММКФ із самого початку. Так, у програмі акцій було заявлено помпезну презентацію нової національної кінопремії «Золотий орел». У конкурсі тріумфально пройшла російська «Зозуля», а поза конкурсом, не сумніваюся, багатьох уразили франко-німецько-іспанські «Птахи (Кочівники)» (премія «Сезар» 2001 р.). Режисера та продюсера фільму Жака Перрена всі ми добре знаємо як популярного французького актора. У власній роботі йому грати рішуче нічого.

Загалом-то стрічка називається «Le Peuple Migrateur», що точніше перекладається як «Кочовий народ». Та й до змісту ближче. Оскільки це зовсім не науково-популярний нарис, а філософське кіноесе. Головні герої — перелітні птахи — подані як цілком індивідуалізоване й мало не одухотворене населення планети. Рід землян. Вони іноді до смішного схожі на людські типажі й опиняються в аналогічних критичних ситуаціях, але живуть особливим чином (літаючи) й усередині особливого, воістину культового хронотопу. Щороку «кочівники» проводять у повітрі велетенський замкнутий тур — до 20 тис. км (половина обводу Землі!). В одному краю — «приватне» гніздо, нерідко локалізоване конкретним сільським обійстям. В іншому — спільна для всього крилатого «народу» земля обітована, батьківщина-рай у приполярних районах, де тільки ці види можуть розмножуватися. Гусаки, журавлі, качки, лелеки, ластівки й інші. Деякі, спонукувані абсолютним імперативом, спроможні перебувати в повітрі цілодобово. Безліч на шляху до цілі гине. Невдах миттєво розривають м’ясоїдні вороги. По-справжньому трагічно, коли неймовірні зусилля на виконання буттєвої місії перериває куля якогось дурня-мисливця. Особливі відносини з «осілим» пташиним і непташиним населенням різних континентів і з продуктами людської цивілізації. Відомо: як і люди-кочівники, вони орієнтуються за зірками й магнітними полюсами. Таємниця: нове потомство, втративши батьків, за тисячі кілометрів точно знаходить родове гніздо біля конкретної «хати», хоча поштові адреси в генах не записуються.

Загадка всієї картини: як усе це можна було зняти? Ніяких комбінованих зйомок ні на землі, ні в польотах. Тільки хлопчик Нільс із казки міг так невідривно фіксувати на плівці життя птахів ізсередини їхнього співтовариства. Глядач майже фізично переживає почуття щастя вільного польоту — над океаном, джунглями, крижинами, пустелями і Нью-Йорком. Плюс тривога перебування в нових, невідомих природних середовищах. Місце дії — вся невимовно прекрасна й цілком доступна для погляду земна куля. Сенс дії точно збігається з сенсом нашого спільного існування на ньому. Теми: свобода та призначення, «дім» і «рай», особина та зграя, життя і страждання, потомство й самопожертва...

Три роки фільм знімали п’ятнадцять операторів. З повітряної кулі, човнів, кранів, візків, платформ у болотах, 37-метрової вежі в амазонському лісі і, головне, із спеціальних надлегких літальних апаратів. Люди завоювали довіру шугаючих поруч птахів, впливали на момент їхнього злету, а часом навіть ставали ватажками їхніх зграй. І пернаті передали їм почуття планетарної кревності. Вийшов воістину глобалістичний за світовідчуттям твір, який наочно доводить, що глобалізм — не безвихідь цивілізації, як вважають його супротивники, а скоріше новонадбання першоджерел земного буття.

Відомо, українській ментальності не менше від французької притаманна вікова туга за свободою, що символізується в уподібненні до птахів. Після «Кочівників» запитання «чому я не сокіл?» французи просто зняли з порядку денного. Практично довели — нічим не гірші. На жаль, наше кіно з упертістю, що заслуговує на краще застосування, йде іншим шляхом: шукає винуватців своєї безкрилості.

Ревізія боєнь

Було б дивно, якби перехід через рубіж століть не викликав у світовому кіно хвилю ностальгії за епохою, що минає, і бажання знову розібратись у ключових пунктах минулого. Скажімо, кіно США, як уже повелося, відреагувало практично однотипними ретроетнографічними кримінальними драмами корифеїв — «Котяче нявкання» Пітера Богдановича і «Госфорд-парком» Роберта Олтмена. Перший неймовірно нудний. Другий, явно використовуючи досвід класичного шедевра «Правила гри» Жана Ренуара (1939), теж майстерно відтворює атмосферу передчуття світової бійні (Премія Британської академії, Берлінале, «Золотий глобус» й ін.). А масові бійні сучасності — Югославія, Чечня, Нью-Йорк тощо — у різних країнах, певне, ще більше зорієнтували такий собі «ретрополітен» на історичні національні прецеденти.

У такому дусі на ХХIV ММКФ було організовано навіть спеціальну акцію — ретроспективу «Афганський вузол», де показали старі й нові фільми про цю болючу точку планети: «Місія в Кабулі» Леоніда Квініхідзе (1970), «Спекотне літо в Кабулі» Алі Хамраєва (1983), «Нога» Микити Тягунова (1991), «Пешаварський вальс» Тимура Бекмамбетова й Геннадія Каюмова (1993) і «Подорож у Кафіристан» Фоско й Донателло Дубіні (2001, ФРН—Швейцарія—Нідерланди). Але й без того тема витала над екранами. Приміром, так — перелетівши в Москву з Канна. Там, подейкують, нинішнього року було двоє лідерів програми — неформальний і офіційний — і обидва про масові знищення невинних. Позаконкурсний «Арарат» канадця Атома Егояна про вірменський геноцид руками турецьких військ напередодні Першої світової війни. А «Золоту пальмову гілку» одержав «Піаніст» Романа Поланського — про знищення єврейського гетто у Варшаві й несамовиту боротьбу за виживання реальної особи — піаніста-віртуоза Шпільмана. Обидві картини було показано на ММКФ і обидві... розчарували. «Арарат» — манірною театральністю. А майстерний у відтворенні атмосфери жаху «Піаніст» — елементарністю концепції (рятувати свою шкіру — священне право генія) і плакатним антисовєтизмом фіналу (і серед «виконавців» Голокосту, німців, можна зустріти високоморальну натуру, визволителі-росіяни — смертоносне бидло).

Думаю, якщо вже «ревізувати» жахіття масового людського самознищення, то маючи на увазі гуманізацію висновків із них. Як в ізраїльському фільмі «Кедма» Амоса Гітая (теж учасник Канна-2002). Це — реквієм першим переселенцям в новостворену країну, відразу полеглим у м’ясорубці конфлікту з палестинцями. Або як у новій стрічці класика угорського кіно Іштвана Сабо «Думки сторін» (програма Берлінале-2002). У цьому своєрідному ідейному антиподі «Піаніста» у Сабо теж ідеться про реального видатного музиканта — диригента Фуртвенглера, міру співробітництва якого з нацизмом має визначити упереджене американське слідство. Дивовижна знахідка майстра вінчає стрічку: збільшений документальний кінокадр, на якому артист на сцені витирає хусточкою руку, яку щойно потиснув Геббельс. Цікавий конкурсний грецький фільм «Сьоме сонце любові» Вангеліса Сердаріса. У ньому трагедія греко-турецької війни 20-х років, подана по-фасбіндерівськи алегорично через інтимні стосунки персонажів. Нарешті, яблуко розбрату російської кінокритики — «Війна» Олексія Балабанова — виявилася, на мій погляд, зовсім не таким однозначно одіозним явищем, як про це багато хто кричав. Хоч як там було б, ясно: є проблема МОРАЛЬНОГО права художника звертатися до таких тем. Ось чому я з тривогою чекаю осінньої прем’єри в Києві нашого «Бабиного Яру» у постановці Миколи Засєєва-Руденка.

«Потолки полов»

Ще один надсюжет — стосунки сучасних чоловіків і жінок — у збірній солянці ХХIV ММКФ було представлено з винятковою повнотою та нюансованістю. Таке враження, що людство на зорі нової доби ніби знову заглибилося в захоплене дослідження своєї сексуальної диференційованості. Тут були творіння ідеологічно витонченого фемінізму на кшталт «Вузької протоки» Катрін Брейя (із програми Канна-2002), де холоднокровно стверджувалося жіноче право на сексуально-утилітарне ставлення до піднесено-романтичного чоловічого потягу. Американська дебютантка Кася Адамік (дочка відомої постановниці Агнешки Голланд), певне, продовжить династію фільмом «Гавкіт!» (із програми МКФ у Санденсі). Тут загадкова жіноча душа розкриває себе раптовим переходом героїні від слів до гавкання. Чоловік стривожений аномалією, але ще невідомо, в кого з подружжя поїхала стріха... Було багато профеміністично орієнтованого «блакитного» й «рожевого» кіно, увінчаного сенегальським мюзиклом «Кармен Гей» Джозефа Гай Рамака, де чорношкіра Кармен орієнтована лесбійськи. Як повна американо-європейська антологія типів, смаків, аргументів і творчості «жінок навпаки» виглядають «Хлопчики Венери» швейцарки Габріелле Баур (приз критики на МКФ у Локарно). Нічого особливого: дівчата, котрі заздрять хлопцям, бинтують груди, пристібають пеніси та граються з гендерними протезами в середовищі своїх глобально — Лондон, Берлін, Нью-Йорк... Нудота!

Новини з іншого боку сексуальних барикад: у кіно явно зріє маскуліновий опір жіночому нарцисизму. І опір творчо цікавіший. Самобутньо талановитий, але винятково брутальний пестун МКФ кореєць Кім Кі Дук останню роботу назвав визивно — «Поганий хлопець». Це воістину гіперболічна візія чоловічого панування над приреченою жіночністю, що чинить слабкий опір. Зазіхання нахабного мафіозі відхиляє мила студенточка. Підступно побудувавши пастку, він перетворює гонористу дівчину на повію. Фінальна алегорія гармонії статей: він возить її у фургоні вздовж узбережжя та продає місцевим чоловікам, решту часу вони нерозлучні.

Ще жорсткіше умови щасливого співіснування сформульовано в зовсім свіжій роботі Педро Альмодовара «Поговори з нею». Санітар і письменник покохали навік відповідно балерину й матадорку. Але дами серця норовливі й у взаємних почуттях ненадійні. Поки не потрапляють у біду. Перша — під авто, друга — під роги й копита бика. Опинившись у комі, жінки нарешті повною мірою реалізували мрію чоловіків: у будь-який час покірно, без посилань на головний біль тощо, вони приймають пестощі, мовчки вислуховують промови друга й дозволяють йому у відповідь що завгодно домислювати за себе, паралізованих і непритомних. І проти вагітності на межі смерті не заперечують. Гротескна алегорія абсолютного чоловічого домінування збалансована симетрично протилежною. Стилізована під німий фільм вставна новела розповідає про «кишенькового коханця», котрого одна діва носить у дамській сумочці. У будь-який момент за бажанням вона може з ним поспілкуватися, а в години відпочинку випускає погуляти на своє оголене й неозоре тіло. Мужичок із нігтик по-альпіністськи піднімається на груди дорогої подруги до «піку» Нестримних Поцілунків, але фінал трагічний: Ущелина Найвищої Радості ковтає його цілком і безповоротно.

Також улесливий і лукавий Франсуа Озон у картині «Вісім жінок» («Срібний ведмідь», Берлінале 2002 р.). Чоловіки в кадрі тут взагалі підкреслено відсутні. Якщо не вважати одну закадрову особу, котра протягом усього фільму фігурує як труп, а в фіналі стає таким насправді. Зате жінки фірмово прекрасні. Тим часом до фіналу Озон вивертає навиворіт усе своє «жіноче меню», показуючи, який зміїний клубок приховує звабливий фасад. І хоча автор подає свою абсолютну інвективу жінці в іронічно-веселій і навіть музичній формі, його резюме виглядає лише по-сталінськи оптимістичним: «Другых жэншин у меня для вас всо равно нэт!» Одного, по-моєму, Озон не помітив: усі гріхи його дам так чи інакше замішані на співучасті патріарха сімейства. Тобто чоловік у такому сюжеті виглядає аж ніяк не краще і стрілятися від розчарування в подругах йому зовсім ні до чого. Просто, як колись сказав жартівник, «у каждого пола есть свой потолок».

Ясно, тільки проміжок між «полом» і «потолком» найкомфортніший для проживання звичайної людини. Незалежно від сексуального жанру, у якому його виконав Творець. А оскільки у війні статей я пацифіст, мені ідейно ближчі інші фільми-зірки минаючого кінороку. Приміром, створені в помірному поясі пітерсько-фінського кіноприкордоння — «Людина без минулого» Акі Каурісмяки (Гран-прі Канна) і «Зозуля». Тропічний варіант, що просто пригнічує розкішшю любовності — «Весілля в сезон дощів» (Гран-прі Венеції-2001). Стрічку зняла індіанка з гарвардською освітою Міра Наїр. У Канні-88 вона вже одержувала «Золоту камеру» за «Салям, Бомбей!», а нову картину присвятила своїй величезній сім’ї, де є все, навіть європеїзований дядько-педофіл, але — все на благо в атмосфері взаємного обожнювання. Потужна хвиля цього почуття у «Весіллі» спроможна загіпнотизувати найзапеклішого ненависника індійського кіно. З американської далечі батьківщину й рідних — планетарних антиподів — автор побачив, як серцем запам’ятав, тобто ще вродливішими й ріднішими, ніж у реальності. У цьому трансконтинентальному ефекті, думаю, і полягає лірика, естетика й неоідеологія глобалізму, що пояснює загадку вічних міграцій землян між «домом» і «раєм».