Річард — горбате серце

Кращі спектаклі театру «Сатирикон» Костянтин Райкін привозить в Україну третій рік поспіль. У поставленій Робертом Стуруа комедії Гольдоні «Синьйор Тодеро — хазяїн» актор із усією властивою його таланту щедрістю розсипав перед публікою діаманти свого неповторного комічного дару. Здавалося, що Костянтин Аркадійович в ролі старезного дідугана, котрий патологічно любить владу над своїми домочадцями, вирішив установити певний еталон для амплуа «комік». Те, що великому без перебільшення сміхотворцю під силу створювати органічний сплав комічного і драматичного, Райкін продемонстрував у привезеному рік тому моноспектаклі «Контрабас» Патріка Зюскінда. Цього разу одна з найуспішніших труп театральної Москви зіграє в Одесі (8 лютого) і в Києві (11, 12 лютого) «Річарда ІІІ» Вільяма Шекспіра. У поставленому петербурзьким режисером Юрієм Бутусовим спектаклі нам пропонують побачити новий сплав стилів і жанрів, які дивовижно уживаються в цьому акторі. Шекспірівську трагедію захоплений драматургією великих співаків абсурду Бюхнера, Беккета, Іонеско Бутусов прочитав як трагіфарс. На трагедію наш світ неврастенічних політиків уже не тягне. Якщо кров із милості параноїдних вождів ллється рікою, то вона згодом перестає сприйматися як символ насильно відібраного життя, стаючи соком журавлини, театральною фарбою, якою безумці пишуть полотно Історії.

Після прем’єри «Річарда ІІІ» у «Сатириконі» критики згадали, що слова «фарс» і «фарш» етимологічно близькі поняття. Подібно тому, як м’ясо безневинно убитих тварин перемелюється господинею, котра не гербує кров’ю, інші кровожерливі володарі світу перемелюють на фарш тисячі, мільйони людських життів, перетворюючи Історію на всесвітній фарс. Угамовуючи свій апетит лиходія, котрий відчув смак крові, Річард Райкіна з осатанінням крутить ручку державної машини, перетворюючи на ковбасу та котлети членів королівської фамілії, котрі, пройшовши крізь його м’ясорубку, знову з’являються на сцені, але вже в іншій подобі, в іншій ролі. І знову стають жертвами «кухонних» забав свого короля.

Заяложене любителями цитат шекспірівське одкровення, що світ — театр, а люди в ньому — актори, Бутусов і Райкін доповнили жанровим визначенням цього світового театру. На їхню думку, тут більше комічного, аніж трагічного. Тому що для трагедії потрібні герої, співрозмірні красі та величі Божого Творіння. У спектаклі ж «Сатирикону» нам пропонують подивитися на життя карликів, які уявили себе богами. Художник Олександр Шишкін створив на сцені двомірний картонний, намальований світ. Серед величезних меблів «дитячої» кімнати, що зберігає таємниці страхів і комплексів короля, котрий перетворив історію на кривавий гіньйоль, герої виглядають чи то дітьми, які загралися в дорослі ігри, чи то дорослими, які так і не виросли з дитячих штанців, уявляючи себе правителями не приналежного їм світу. У цьому плоскому, позбавленому барв і перспективи потворному світі, немов найвища у світі гора, піднімається горб скривдженого долею Річарда. Цей горб став у спектаклі символом внутрішньої ущербності, символом душевного каліцтва лиходія, котрий недоодержав у дитинстві ніжності й любові. У момент розуміння тієї простої істини, що всі біди цього світу відбуваються через брак любові, крізь фарсову оболонку спектаклю починає проступати трагічна колізія, наявність якої, на жаль, тільки і здатна зробити це життя гідним й осмисленим.