Рецензія без рецензії

Поділитися
Гостра рецензія Катерини Ботанової «Книжка, якої не існує» на український переклад роману «Сніг» ...

Гостра рецензія Катерини Ботанової «Книжка, якої не існує» на український переклад роману «Сніг» Орхана Памука, вміщена в нашій газеті (№ 3 (632), 27 сiчня — 2 лютого 2007 року), дістала неабиякий розголос у перекладацьких колах України. Пропонуємо не менш гострий відгук перекладача роману Олеся Кульчинського.

Критичний матеріал Катерини Ботанової налаштовує на висновки: його, по-перше, підготовлено, на жаль, далеко не з досконалим знанням української мови, по-друге, як гадає перекладач, авторка, не володіючи турецькою мовою, просто порівняла український переклад з російським. Отже:

1. Наводячи приклади таких «незугарностей» як: «гарний на вроду», «кивати пальцем або рукою», «кличка та прозвисько», «шерстяне пальто», критик, претендуючи на філологічну обізнаність, могла б зустріти їх як у вітчизняних класиків (Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Ю.Збанацький), так і в одинадцятитомному тлумачному словнику української мови, якого, здається, ніхто не скасовував. Ще якби Катерина Ботанова помандрувала центральною Україною, то не сахалася б висловів: «Така вже гарна на вроду, хоч з лиця пий воду»; «А він тільки пальцем киває»; «З нас прозиваються Мельники; через те, що діда звали Кіндрат, то й прозвисько — Кіндратики». Це мова простих людей з простих українських сіл і містечок, де здебільшого й мешкає в цій країні україномовне населення, — як би вона не звучала на тлі «укрсучліту». Щодо «сорокадвохлітнього парубка», то це словосполучення зліплене вже самою журналісткою (дослівно в перекладі вживається «сором’язливий парубок»). Але й тут їй не завадило б знати про стійкі українські фразеологізми «старий парубок» і «сивий парубок». «Дівчата в тюрбанах» — теж не висмоктані перекладачем з пальця, а перенесені в текст безпосередньо з мови оригіналу. Отож «тюрбан» — пряме запозичення в українській мові з тюркських мов і означає як чоловічий, так і жіночий головний убір. Це саме той випадок, коли буквальний переклад слугує перекладачеві помічником, передає етнічний дух, колорит, і аж ніяк не дозволяє йому переінакшувати автора. Як і не дозволяє перекладацька етика переінакшувати розкидані по Туреччині й описані Памуком чайхани на які-небудь бари чи «бістро». Дискусійним є і вжитий критиком вислів «петербурзька архітектура» — в турецькому тексті, буквально, — «балтійська».

Між «отрутохімікатами» й «добривами», які Катерина Ботанова пропонує як альтернативу першим, — суттєва різниця, зрозуміла кожному: отрутохімікатами знищують бур’яни, гризунів, комах, а добривами поліпшують живлення рослин. Як і існує суттєва різниця між «скотопромисловцем» (той, хто скуповує скот з комерційною метою) та значенням слова «скотобій», запропонованого критиком взамін, хоч його в українській мові немає взагалі. Правильно — скотобоєць (робітник, що займається забоєм скоту). Це нагадує колись почутий комічний діалог: «Что такое «жайворонок?» — «Это такой украинский соловей, который поет по утрам над полем».

Щоправда, на загал такі хиби критика на «хибний» переклад ставлять серйозні запитання: хто в цій країні знає українську мову? Хто критикує? І хто редагує? І тут перекладачеві, як не прикро, варто зазначити, що його праця таки видрукувана без «усевидющого ока» літературного редактора. Це буде, звісно, наукою — розраховувати тільки на власні сили, що, втім, не ставить під сумнів згаданих вище запитань.

2. Тепер щодо виявлених критиком нелогічностей у перекладі, мабуть-таки, в порівняні з російським текстом.

Тут потрібно наголосити, що самогубства дів­чат у творі саме ввірвались у «плин звичайного буденного життя», а не просто «додалися до загальної сірості». Це якщо відштовхуватися від оригіналу. Калькувати турецьке «зненацька ввійшли» перекладач, безумовно, не наважився. Це ж і стосується такого принципового бачення критиком образу терориста Ладжіверта. Людина самовпевнена, що наскрізь прочитується в тексті, він насамперед довіряє сам собі. Тому виявлена журналісткою «недоречність» про «довіру інших» замість «довіри до самого себе» бачиться як своєрідна підміна понять. Недоречним є радше її сарказм з приводу лідера Молодотурецької революції Енвера-паші: «революціонер-якобінець» — ужите щодо Енвера-паші як узагальнення, а не у вузькому вимірі Французької революції, і власне перенесене в переклад безпосереднього з оригінального тексту. Якобінцями в такому розумінні можна назвати й більшовиків, і турецьких революціонерів, як, зрештою, і називає їх сам Орхан Памук.

Не зовсім доцільним є й зауваження авторки матеріалу, що стосується Чехова. У романі зовсім не йдеться про «надмірні чесноти», а говориться, що персонажі Антона Павловича «нерішучі й (буквально) неуспішні в особистому житті» через «риси», «особливості» характеру, якими володіє головний герой Ка, — оці «риси», «особливості», щоб надати милозвучності тексту, й були пропущені перекладачем, позаяк зрозумілі з контексту. Щодо рис Ка, суперечливої центральної постаті роману, то критик висловлюється сама, називаючи його «переляканим зрадником». Де логіка?

Безперечно, деякі закиди К.Ботанової небез­підставні й прикрі для перекладача, за них хочеться тільки приязно подякувати й запевнити, що будуть взяті до уваги при перевиданні твору. Але в цілому, не зупиняючись конкретно на всіх закидах критика, бажано зазначити, що коли вже порівнюють український текст з російським, від­верто про це не говорячи (за здогадом перекладача), то не завадило б знати, що в російських перекладах, наприклад «Чорної книги», взагалі змінена кінцівка, а в романі «Мене називають Червоний» не тільки викинуті цілі речення, май­же абзаци, а й трапляються такі ляпсуси, як заміна всіх «кипарисів» на «тополі», а «страу­синих яєць», що їх розписують малярі, на «верблюжі яйця». Що ж до стилю Памука, то він якраз-таки, здається, й максимально збережений в українському перекладі з усією складністю й подекуди різкою уривчастістю його довжелезних речень. Зрештою, український перекладач ставив собі за мету видати не «адаптованого» чи «спрощеного» Памука, що теж трапляється в зарубіжних перекладах на тлі зваблення читача легкою і доступною літературою, а Памука в усіх його турецьких реаліях, лінгвістичній та світоглядній багатоплановості.

Утім надрукований у «ДТ» критичний матеріал спонукає й до інших, далебі, невеселих роздумів про те, що в українській літературі, зокрема в перекладній, складається мовний дискурс панічного страху перед живим українським мовленням, який формує своєрідну рафіновану мову, подекуди з надмірними ухилами до правопису 1928 року, подекуди з претензією на якусь «вишуканість» чи «самозвеличення», подекуди ж навпаки — з максимальним сленговим ухилом, але в кожному разі — мову заздалегідь знешкоджену як від «страшних русизмів», так і «класики», як від неординарних конструкцій, так і — як би це не було банально сказано — вербального розмаїття безпосереднього носія мови, самого народу. Звідси, здається, й витоки нашої загальної лінгвістичної зашореності — як письменників, перекладачів, так і редакторів із критиками.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі