РЕСТИТУЦІЯ І ВСЕ-ВСЕ-ВСЕ

Чим більше часу минає від закінчення Другої світової війни, тим туманнішого вигляду набирає доля культурних цінностей, які позбулися в її роки своїх законних власників. Певну частину творів мистецтва, що належали жертвам Голокосту, їхнім спадкоємцям союзники повернули відразу ж після перемоги. Проте значна частина розсіялася по всій Європі, осівши в музеях і приватних колекціях, і особливих надій на їх повернення не було. Але наприкінці минулого століття політичний клімат у світі різко змінився, багато документів, які раніше вважалися таємними, стали надбанням гласності, і будь-який натяк навіть на спробу отримання якоїсь вигоди з наслідків Голокосту могли коштувати політикові його кар’єри. Проте, попри численні заголовки у світових ЗМІ, лише малу частину переміщених цінностей справді було повернуто. Алан Райдінг провів для International Herald Tribune власне розслідування на цю тему.

Передусім, відзначають фахівці, попри численні зусилля, так і не вдалося домогтися гармонізації законодавчої практики з цього питання навіть у межах ЄС, не кажучи вже про весь світ. У багатьох європейських країнах було створено спеціальні комісії, що відстежували походження усіх творів мистецтва, котрі змінювали своїх власників із 1933 року. Зробити це навіть стосовно музейних цінностей виявилося набагато складніше, ніж здавалося. Зате предмети з приватних колекцій мають шанс потрапити в поле зору таких комісій переважно при виставлянні їх на аукціон. Проте організатори аукціонів, у разі сумніву щодо «репутації» твору, найчастіше просто не беруть його на продаж, воліючи не обтяжувати себе складними юридичними й бюрократичними розбираннями. Адже підтвердити чи спростувати справедливість домагань на спірні твори мистецтва надзвичайно важко. Після тих трагічних подій змінилося три покоління, нинішні спадкоємці нерідко живуть уже в інших країнах і розмовляють іншими мовами, а грошей на проведення відповідних експертиз і оплату юридичних послуг у більшості не вистачає. Навіть у США, де розв’язання цих проблем активно спонсорується коштами єврейських організацій і приватних музеїв, багато позовів залишаються незадоволеними.

Утім, до оформлення позову ще треба дійти. У Великобританії, приміром, 66 музеїв ідентифікували у своїх колекціях сотні предметів «підозрілого» походження. Співробітники очікували справжньої лавини претензій на них від потенційних спадкоємців колишніх власників. Проте на цей момент надійшло лише п’ять таких заяв, а підтримано — спеціальною комісією — взагалі одну. Причому, відповідно до нового закону, який незабаром має набрати чинності у Великобританії, спадкоємець отримає грошову компенсацію, а твір мистецтва залишиться в колекції музею. Тепер уже на законних підставах.

У Німеччині список культурних цінностей, які потрапили в руки нацистів або їх конфіскували радянські війська, налічує 70 тисяч найменувань. Із них, за попередніми оцінками, 1800 предметів розшукуються представниками 90 єврейських родин. Проте Майкл Франц, директор спеціального координаційного управління, має дані лише про 10 випадків реституції предметів із цього списку. Із шести тисяч німецьких музеїв тільки 18 опублікували повні каталоги своїх колекцій, вказавши у них 20 тисяч об’єктів неясного походження. Із цього списку п’ять творів повернуто нащадкам колишніх власників федеральними музеями й 15 — місцевими. Правда, Вольфганг Маркус, який опікується проблемами реституції в міністерстві культури, запевняє: певну частину спірних питань вирішують у конфіденційному порядку, без розголосу.

Найбільш вражаючих успіхів у цьому напрямі домоглася Австрія. Ухвалений 1998 року закон про реституцію предметів мистецтва уможливив розгляд 92 позовів, які вирішили долю 2 659 предметів (картин, книжок, порцеляни). Софі Лілі, автор
1500-сторінкового дослідження 148 довоєнних єврейських колекцій, вважає: австрійський уряд дав чітко зрозуміти всім, що культурні цінності мають бути повернуті законним власникам. Правда, інформація з цього питання публікується в основному німецькою мовою, а це істотно ускладнює доступ до неї з інших країн.

Уряд Голландії, навпаки, донедавна демонстрував явне небажання розпрощатися з кількома великими колекціями, захопленими свого часу нацистами. Проте 2002 року було створено спеціальний комітет із реституції, який за перші два роки своєї роботи отримав 16 заявок. Дев’ять із них задовольнили, а три відхилили. Решта поки що перебуває на стадії розгляду.

У Франції значну роль відіграла книжка американського журналіста Гектора Фелічіано «Загублений музей», у якій відстежувалася доля 2 143 творів мистецтва. Французький уряд, безпосередньо звинувачений у цій книжці в небажанні розлучатися з цінностями, які раніше належали єврейським сім’ям, створив спеціальний веб-сайт, де й оприлюднив інформацію, зібрану американцем. У результаті 25 предметів із цього списку вже повернуто законним спадкоємцям. Проте самостійно вивчати походження всіх колекцій своїх численних музеїв Франція не поспішає.

Оскільки найчастіше основним доказом права власності на твори мистецтва служить вицвіла фотографія, де чийсь прадід сидить у кріслі під картиною, яку важко розгледіти, — рішення реституційних спорів найчастіше прийматиметься на користь музеїв. Проте у будь-якому разі час замовчування й засекречування музейних колекцій уже минув. Принаймні у Європі.