Путівник по «святому» місту. В одному з нічних клубів Києва пройшов показ нового фільму Олександра Шапіра «Путівник»

У запрошенні на перегляд стверджувалося, що Олександр Шапіро — «культовий український режисер», обіцяли виступ дитячого хору, а всім глядачам пропонували з’явитися, як мінімум, за півгодини до початку показу — щоб устигнути зайняти місця, яких, як запевнили нас організатори по телефону, на всіх запрошених може не вистачити.
Ті, хто дисципліновано прийшов, перейнявшись організаторським закликом, майже сорок хвилин нудилися, оскільки ніякими розвагами, зокрема виступом дитячого хору, публіку, яка прийшла, не удостоїли. Зате ті, хто прийшов точно до початку перегляду, нудьгували на вулиці, біля входу до клубу: охоронці не пускали запрошених, пояснюючи це тим, ... що в залі дуже багато людей і треба почекати. На запитання «Чого й скільки чекати?», сек’юриті тоном людини, яка роз’ясняє очевидні речі (наприклад, те, що сніг — білий, а дощ — мокрий), терпляче повторював: у залі багато людей, тому вас, запрошених і акредитованих, ми впустити не можемо. У результаті ми зрозуміли, що нам пропонували почекати, поки публіка всередині клубу розсмокчеться якимось невідомим способом. Проникнувши нарешті в приміщення, я спробувала з’ясувати причину стовпотворіння в дівчини, відповідальної за пресу. Та вже на четвертому абзаці її заплутаного тексту зрозуміла, що нічого не розумію, і відправилася до залу дивитися нове творіння «культового режисера».
Чому Шапіра вважають таким, з’ясовувати немає сенсу. Якщо в нас будь-яку особис­тість, яка вміє тримати в руках мікрофон і здійс­нювати піснеподібні звуки, вважають зір­кою естради, то чому будь-якому нашому кінорежисеру не називатися культовим? І коли Ша­піро переконаний, що його повнометражний дебют «Цикута», відповідно до трактуван­ня поняття «культовий», породив нову моду у вітчизняному кіно, новий напрям і натовп по­слідовників, не розчаровуватимемо його. Зні­має людина кіно, знаходить на нього гроші, не скаржиться на навколишню дійсність — і чудово.
«Цикуту», зняту 2002-го на студії Total Fuck­ing Shit Production, — жорстку картину про наркоманів, повій та інших соціальних маргіналів, — режисер вважає комедією, переконуючи, що всі наркомани та наркотики в його фільмі — справжні. У цьому йому хочеться вірити, тому що, подавивши блювотні рефлекси, які викликає перегляд цього фільму, чесно визнаю: «Цикута» — відверте кіно про світ, в якому живемо якщо не всі ми, то чимало з нас.
Таким самим відвертим вийшов і «Путів­ник» по Києву — картина про міське життя в дванадцяти маленьких історіях різного часу. Використовуючи кадри кінохроніки, які ілюс­т­рують діалоги-монологи героїв, режисер (він же автор сценарію і монтажу) показує Ки­їв багатоликий і невідомий. Це така собі «соці­альна» подорож серед різноманітних верств міського суспільства, завдяки якому кияни можуть довідатися один про одного ба­гато нового. Не знаємо, як із «культовістю», але з власним характерним і оригінальним творчим почерком у Шапіра склалося. У будь-якому разі, уже другий його фільм дозволяє про це говорити. Як і «Цикута», «Путівник» знятий у напівдокументальній стилістиці, поруч з професіональними акторами задіяні любителі — яскраві міські типажі та просто відомі київські персонажі. Мова героїв звучить «вжи­ву» — тобто справляє враження не відрепетированої гри, а природних діалогів, «під­слуханих» у кафе, квартирах, на вулицях і в підворіттях. Все це створює особливу атмо­сферу шапірівських картин — відчутну атмосферу, може, і не зовсім приємну, але в ній ми впізнаємо реальність нашого часу. І хоч які картинки виникали б у «Путівнику» — аж до найвідразливіших, — авторське посилання вочевидь гуманістичне: це наше Місто — таке, яке є, і ми — настільки різні його жителі — теж такі, які є, і якщо комусь не подобається хтось — це проблеми того, хто не здатний зрозуміти іншого, чужого. Оскіль­ки всі ми — люди, отже, більше нікому й нічого не треба пояснювати. «Місто моє — ти святе...» — рефрен саундтреку до «Пу­тівника». Додати до цього рефрену нічого.