Нова робота Київського експериментального театру — спектакль «Примари Генріка Ібсена» (переклад українською Л.Дмитерка) цілком відповідає суті творчого напряму цього колективу. Експеримент і ще раз експеримент! Досвідчений театральний глядач під цим словом давно звик розуміти всілякі сценічні виверти під девізом новаторських пошуків, надумане безглуздя, таку собі навмисну несхожість на все звичне, зрозуміле, традиційне. У спектаклі «Примари» цьому досвідченому глядачеві доведеться зіштовхнутися з експериментом іншого роду. А ось глядач недосвідчений, той взагалі може все сприйняти за чисту монету і не відчути підступного присмаку експерименту. Оскільки перед ним розіграється драма в кращих традиціях колишнього психологічного театру. Визнаний майстер психологічного театру — режисер-постановник спектаклю Володимир Оглоблін, що вперше зустрівся з акторами Експериментального театру, запропонував свою модель експерименту — гру в психологічний театр, і актори, прийнявши її, блискуче збалансували на межі наявності внутрішнього психологізму й відсутності театральної умовності. Цьому сприяли всі складові спектаклю, сценографія, костюми (Н.Руденко), світло (В.Чернець), звук (Є.Несін). Вирішення сценічного простору (І.Лещенко) визначило тон довірливості, який дозволяє глядачеві відчувати себе співпричетним до подій, що відбуваються. У спектаклі не існує не те що четвертої стіни, а й самого поняття сцена — глядацький зал. Глядач відразу опиняється в затишній обстановці вітальні особняка фру Альвінг. Приглушене світло, загадкова тиша, і лише за вікном у глибині сцени шумить дощ... Справжній... Водяні струмені, що стікають склом, срібляться у відблисках софітів і створюють повну ілюзію реальності негоди, а мерех- тіння вогню в каміні — ілюзію реальності тепла й запаху диму. Ось тут, у цій спокійній захищеності від зовнішніх прикрощів, здавалося б, цілком непорушній, і розіграється історія про те, яка взагалі в цьому світі примарна надія на захищеність і спокій. Зруйнується власний світ, що його відчайдушно боронить фру Альвінг, заповнять його примари минулого, і, зрештою, вони здобудуть перемогу.
Як і будь-яка інша талановита п’єса, ібсенівські «Примари» — привід поміркувати про психологію людей, логіку їхніх учинків, про моральні борги й обов’язки, про перемоги над собою і злочини перед собою, про розплату, заслужену чи незаслужену, але неодмінну. Все це неспішно і докладно, уважно й прискіпливо досліджується в спектаклі. Мізансцени стримані зовнішнім малюнком і стрімкі за внутрішнім відчуттям. Як завжди за гарної режисури, у спектаклі режисер ніби відсутній, все відбувається природно й органічно, саме собою. Актори чудово грають психологізм, мистецьки маскуючи межу між умовністю та реальністю. Кожен із п’яти персонажів: фру Альвінг (Вікторія Авдєєнко), Освальд (Ярослав Черненький), Пастор (Тарас Руденко), Єнгстранд (Олександр Свєтляков), Регіна (Тетяна Шуран) — це певний людський тип, який легко впізнати. Найбільше досягнення спектаклю — образи фру Альвінг і Пастора. Цілісність, органічність артистів, їхнє глибоке переживання, принцип не гри, але життя на сцені роблять ці образи особливо переконливими. Безперечно, вони — із розряду етапних у творчості В.Авдєєнко і Т.Руденка. А взагалі, манера акторської гри примушує згадати той театр, від якого глядач уже відвикнув: театр, у якому є можливість розглядати, як під мікроскопом, заплутані лабіринти людської душі, театр, ритм якого суперечить ритмові сьогоднішнього життя. Такий тип театру невластивий цій трупі, але спектаклем «Примари» актори Експериментального театру довели свою акторську спроможність. Вони переконали, що можуть грати все: від абсурду до справжнього психологізму. І все це в режимі експерименту. І під шум дощу...