ПРОВІНЦІЙНІ ЄРЕСІ У ТЕПЛІЙ ХАТІ

Від редакції

Виходячи з принципів вільного співіснування думок у суспільстві та права на виголошення особистих претензій, редакція користується правом оприлюднити реакцію журналіста й літератора Павла Вольвача на статтю Андрія Бондаря «Глобалізація в будяках» («Дзеркало тижня», ч. 4, лютий 2003).

Мушу констатувати, що письменницького антиглобалістського гурту прибуває. І про це свідчить допис Андрія Бондаря «Глобалізація в будяках», поштовхом до написання якого став мій матеріал, розміщений на сайті радіо «Свобода». Єдине, проти чого відразу ж хотілося б застерегти новонаверненого антиглобаліста, це — проти підміни понять. А саме: глобалізацію як нову якість корпоративного капіталізму не варто ототожнювати лише з можливістю вирватися з «холодної хати», запопавши омріяний з дитинства закордонний паспорт. Глобалізація поняття глибше, всеохопніше, об’ємніше.

Ця підміна понять, можливо, спричинена тим, що Андрія Бондаря, за його ж зізнанням, хтось постійно залякує, погрожує важким сапанням і чавунною ходою глобалізму. Напевно, звідси і тон його допису, що нагадує проповідь єпископа перед громадою варварів-«народників», котрі освітлюють відблисками багать безмежжя печенізької ночі. Може, варто тут було б потурбувати неупокоєний привид дідуся Фройда, бо він чи не єдиний здатен пояснити, як автор отаких ось рядків — папороть в цвіт серце спалить // дзвін пророчий // згірклих квіток ніжний пісок // сліз дівочих... — що нагадують невправне школярське наслідування Олеся, в якийсь незбагненний спосіб примусив потрактовувати себе ледь чи не значущою постаттю наського постмодернізму. І, схоже, й сам повірив у це. «Родова психічна травма, — міг би сказати віденський психоаналітик. — Можливо, райцентрівське дитинство...» Але менше з тим.

Пан Бондар має цілковиту рацію, стверджуючи, що справа не лише в кока-колі і памперсах (про які я, до речі, й не згадував). Мова найперше йде за ту ж таки жорстку регламентацію типу письма, за кланову лояльність, яка змушує робити вигляд, що, наприклад, Бондар і Сергій Жадан — це постаті ледве чи не одного рівня. А самого Бондаря наснажує на творення таких «пісень, пеанів, гімнів», що цілком суголосні кращим зразкам соцреалістичного одописання: В українській літературній енциклопедії... // ...немає грабала богуміла але є грабович джордж (григорій) // що не може не тішити.

Отож, про «співця, який переймається трагічністю буття». Воно й направду: Мілан Кундера, Гюнтер Грасс — текстотворці достоту трагічні. Але трагічні вони насамперед тому, що кожним своїм текстом, кожною сторінкою вони протистоять тенденціям, що перетворюють художника на товар. Генріх Бьолль і Ґюнтер Ґрасс реально допомагали ліворадикальній КАР, а Ґарсіа Маркес чимало посприяв зростанню всесвітньої популярності лідера мексиканських повстанців-сапатистів субкоманданте Маркоса. Навіть Джон Ленон, про якого ви, можливо, згадували розкурюючи «косячок» у шкільному туалеті, значну частину своїх коштів віддавав ІКА. Отже, пане Бондар, не треба про Ґюнтера Ґрасса й Андруховича з Прохаськом. Бо не про них ішлося. Та й ви тут до чого, єресіярху ви наш пластиліновий, — у вашому конкретному випадку мову можна вести лише за малоросійський анекдот, з «бринінням сльози» і еспаньйолками провінційного актора.

Наразі дозволю собі зацитувати свій-таки уривок з матеріалу, що викликав таку нервову реакцію пана Бондаря. «Ніхто серйозно не говорив і не намагався порівнювати тексти Юрія Андруховича і Василя Рубана, Кокотюхи і Портяка, ніхто не робив докладний стилістичний аналіз «Подвійного Леона» Іздрика і роману Віктора Міняйла «Вічний Іван». Вихід у світ кількасторінкової збірочки наближених до так званого станіславського феномену оголошується трохи не літподією року, тоді як книга видатного поета Василя Голобородька «Слова у вишиваних сорочках» мала дві-три рецензії, та й ті трохи не у «Носівських вістях».

І що ж тут не відповідає дійсності? До речі, згаданий перелік імен можна продовжувати й продовжувати. І в переліку цьому зовсім не викохані на колгоспно-парткомівських хлібах текстотворці, яких чомусь А.Бондар хоче мені накинути у спільники. Та й про вуха Вінграновського й Симоненка, які, на думку пана Бондаря, стирчать із моїх віршів, можна було б мати окрему балачку. В суті речі, спиратися на досвід попередників, особливо таких, як Микола Вінграновський, то справа достоту поважна. Значно поважніша, ніж перекладати анемічні верлібри з кирилиці на латинку, як то робить пан Бондар в одному зі своїх віршів. Утім, у пана Бондаря ще чимало резервів для творчого зростання — неходжені масиви арабської графіки, хінді чи китайські ієрогліфи. Правда, неперетравлені шматки газетних повідомлень та сльозлива лірика, яка більше б пасувала сентиментальним панночкам кінця позаминулого сторіччя, залишаться незмінними у будь-якому виконанні.

Ну, і насамкінець. Звідки в автора такий жданівський надрив, всі ці «волання», «камлання» і «мухи в голові»? Холоднокровніше, колего, — «призив» ударників в літературу вже давно скінчився. Обирати ж видавництва, в яких видавати свої книжки, і надалі дозвольте без схвалення літературного Політбюро.