ПРОВІНЦІЙНА КОМЕДЬ ЩО РОБИТИ І КОГО ЗВИНУВАЧУВАТИ УКРАЇНСЬКИМ КІНЕМАТОГРАФІСТАМ?

Два місяці тому в Спілці кінематографістів України відбулася прес-конференція, присвячена вимушеній відставці з міністерського крісла довголітнього керівника державної кіногалузі Ганни Чміль. Палкі виступи на її захист ледь не всіх провідних кінематографістів країни справі не допомогли: нині її посада вакантна. Втім, не зовсім так — куратором кінематографу зараз є новоспечений заступник міністра культури і мистецтв Тимофій Кохан. Начебто тимчасово, оскільки основні його обов’язки пов’язані зі сферою міжнародної діяльності.

Ну а поки кілька режисерів, котрі виступили проти Чміль і висловили свої почуття в листі уряду, вирішили, здається, що їх зведено в ранг чи то рятівників Батьківщини, чи то ідеологів кіно і прийдешньої його перебудови. Не знаю, що саме втовкмачують вони, блукаючи мінкультівськими кабінетами, але одна з улюблених думок напевно звучить, як струна в тумані. Адже вони оголосили Чміль ледь не «ворогом народу»... Адже під її проводом знімалися фільми, незрозумілі масам і навіть окремим інтелектуалам. Захисників народу анітрохи не шокує те, що в них така кількість нудотних попередників. Адже це вони зовсім недавно закидали Андрію Тарковському те, що той «тринькає народні гроші» на якесь своє «Дзеркало». Те ж закидали Борису Пастернаку й Анні Ахматовій: мовляв, пишуть «темно і мляво» і так, що не зрозумієш відразу, із чим це слід їсти. І так далі — прикладів за радянську історію накопичилася незліченна кількість.

І ось вже в промовах деяких чиновників я чую, що треба робити «нормальне» кіно «для людей». Досить, мовляв, наїлися вже всієї цієї муратівщини (мається на увазі, звісно, Кіра Муратова), іллєнківщини… Чи, як вишукано висловлюється один із «протестантів», режисер Олександр Муратов, «за сім років її (Г.Чміль. — С.Т.) керування українське кіно головним чином створювало сюрреалістичну маячню (ось як звучить у перекладі українською відома формула «сумбур замість музики». — С.Т.), зрозумілу лише вузькому прошарку збочених естетів» («Політика і культура», 2003, № 30—31). Певно в молоді роки Олександр Ігорович студіював праці товариша Жданова і постанови партії й уряди кінця
40-х — початку 50-х: лексикончик звідти. Особливо вражають ці «збочені естети» — це ж треба…

І взагалі, гвалт, серед кінематографістів існувала змова. Навколо Чміль «згуртувалась купка кінематографістів (ще один уклін товаришу Жданову. — С.Т.), які продукують цей збочений непотріб під маркою екстремального, авторського кіно. У такому ж сенсі виховується творча молодь. Але ж орієнтація всього національного кіномистецтва на зневагу до глядача є повним абсурдом, який прирікає кіногалузь бути вічною утриманкою держави. Бо як нема глядачів, то нема й їхніх грошей. До того ж — якщо держава за допомогою кіно не виховує народних мас, не впливає на них, то навіщо державі таке кіно?» (Там же). Інакше кажучи, держава мусить повернути собі функції наглядача й жандарма-вихователя, а кіно — роль «найважливішого» у цій справі знаряддя «партії й уряду». Інакше починають правити всякі монстри і «збоченці», яким до фені високі народні ідеали — їм би тільки нутро своє погане явити світу, повипендрюватися за народні грошики.

І тут треба проявляти пильність і пильність. Отже, щоб «повністю дискредитувати українську національну тему, під керівництвом пані Чміль був знятий фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», роздовбаний пресою всієї Європи». (Там же). Таким, виявляється, був задум, аж палає гнівом режисер. Виходить, Юрій Іллєнко спеціально зробив таке кіно, щоб «дискредитувати» все українське. Іллєнко, котрий зняв (як оператор) «Тіні забутих предків», котрий поставив «Криницю для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білого птаха з чорною ознакою», «Лебедине озеро. Зона», фільми, які становили славу вітчизняного кіно, напевно здурів зовсім і вирішив закласти міну під рідний кінематограф. Хоч як стався до «Молитви...», але запідозрити в чомусь подібному Іллєнка складно. Тут інше — прагнення Муратова не церемонитися у висловлюваннях: ату їх, ату! Принцип відомий: що цинічніша, нахабніша брехня, то краще вона доходить.

Та що там ненависний Іллєнко. Навіть свою колишню дружину, ніколи і ні в які часи не помічену в схильності до компромісів із владою, Муратов обвинувачує в тому, що вона продалася за пряники. «Хіба може, — пише він про протести проти відставки Чміль, — мати значення шалений галас осіб, пригодованих нею? Серед них була й Кіра Муратова, справді видатний митець, якій пані Чміль допомагала, щоб цим приховати всі інші неподобства». Видатна, непохитна, а й та «прикормилася». От вже змія підколодна, Чміль ця, хто вже тут встоїть? «Вона хитро втягла (разом із Богданом Ступкою) до авантюри з «Мазепою» Віктора Ющенка і цим зробила його спільником». (Там же.) Бідолаха Ющенко — не відав, що творив. Забув, забув, що в Києві кожна друга жінка — відьма...

Потім, продовжує Муратов, Верховна Рада спалахнула праведним гнівом і повстала проти Чміль... То вона купила і народних обранців: включила в план сценарій поета-депутата Павла Мовчана, дала гроші на будівництво Центру Леся Курбаса (його очолює дружина ще одного впливового депутата, Леся Танюка) — і парламент здався. Ну, велетка — двома рухами відправила в нокдаун кілька сотень мужиків. І зовсім уже гидко вийшло зі Спілкою кінематографістів, чиє керівництво купили на пні.

Так, секретаріат правління Спілки теж «підгодували». «Секретарі одержували держзамовлення і всілякі інші милості автоматично. Внаслідок цього пані Чміль й сама стала секретарем Спілки, що є вже повним абсурдом». (Там же.) Муратов не розшифровує своє обвинувачення, що, погодьтеся, робить його нічим іншим, як наклепом. Про які «автоматичні» держзамовлення йдеться? В’ячеслав Криштофович або Сергій Буковський (зі старого секретаріату), Михайло Бєліков або Михайло Іллєнко за останні роки зняли за державний кошт значно менше фільмів від самого Муратова (кого ж тоді вона прикормлювала?). У решти — справи анітрохи не кращі. Скажімо, сценарії Владлена Кузнєцова знімаються в Москві, а не в Києві...

Може, йдеться про автора цих рядків? То за сім останніх років за моїми сценаріями (за бюджетні гроші) знято два короткометражні фільми (один із них, «Любов небесна», здобув головний приз російського фестивалю неігрових фільмів в Єкатеринбурзі), в обох випадках Національна кінематека зверталася з пропозицією про фільми до режисера Юрія Терещенка, а вже той до мене... Чув я, щоправда, що до «милостей» на мою адресу відноситься те, що Чміль мене «посилала на всі фестивалі». Я і справді досить часто їжджу на них, але нехай назвуть хоча б один, куди вона мене «посилала» б (куди — до Берліна, Вісбадена, Москви, Кембриджа, на «Крок»?). Брехня, цинічна і безсоромна брехня. І ще — як це десяток секретарів міг обрати в секретаріат же Чміль? Кожен, хто знає механізм відбору й голосування в Спілці, погодиться: Муратов і тут блефує.

Однак на такому ось брехливому, а то й наклепницькому базисі будується критика стану кінематографу. Чи не перегодувався сам Олександр Ігорович телевізійним «милом»? Занадто вже схемка нагадує інші опуси... Одну людину (разом із «купкою» відщепенців, далеких від народу) роблять винною за все, що сталося з нашим кінематографом в останні роки. Мова не про те, що Чміль була ідеальним керівником і що на ній немає ніякої провини. Скажімо, правдою є те, що затвердження сценаріїв нерідко здійснювалося волюнтаристськи... Але ось що цікаво. Муратов, охоче називаючи невдалі, на його погляд, сценарії та фільми (характеристики яких, як правило, зводяться до грубо-соціологічного переказу фабули), старанно уникає згадувати своїх подільників, співавторів листа «у верхи». Ані слова про Миколу Засєєва — його, значить, «Чорна рада» цілком чудовий твір мистецтва? Критикуючи, і багато в чому справедливо, стан сценарної справи, він не згадує про те, що режисер Микола Іллінський вимагав запустити його у виробництво... без сценарію. Так, саме так, на підставі не дуже виразного нарису-заявки, із котрого ніяк не можна було зрозуміти, яке кіно передбачається зняти. І чи кіно взагалі? Оскільки останній витвір Іллінського під назвою «Пошук істини» (фільм 3-й із міні-серіалу «Таємниці Києво-Печерської лаври») є ні чим іншим, як слайд-фільмом — статичні зображення змінюють одне одного під акомпанемент дуже нудної лекції з доказами існування Бога. Це суто замовлена продукція, котру мусить і замовляти відповідне відомство — у даному разі церква. До чого тут бюджетні гроші? І чи має право Іллінський, до того ж довгі роки очолюючи одне з творчих об’єднань на кіностудії імені Довженка, помічати лише чужі вади і хоча б щось не закинути й на власну адресу?

Нещирість — ось що вражає у вищезгаданих текстах. І давня радянська звичка шукати «ворогів» під лавкою. Що й казати, стан нашого кінематографу такий, що будь-яка — але чесна й відверта! — критика, будь-яка спроба знайти вихід зі становища мусить лише вітатися. Чесність у тому, щоб не валити на когось, а включати в поле критики і самого себе. Чи можу я, приміром, почуватися невинним, якщо всі останні роки входжу до складу керівництва спілки, і до того ж активно підключався до роботи департаменту кінематографії Мінкульту? Чи можу міркувати як сторонній, посилаючись при цьому на підступи «ворогів» і всіляких «супостатів»? Ні, такого права я позбавлений. Єдине, на що я маю право, то це на протест проти брехні й тиражування пригожих дурниць. Ну не годувалися секретарі правління спілки з рук Чміль, не в тому їхня провина й біда. Ми винні в іншому, значно серйознішому, — у тому, що без належної реакції споглядали картину тривалого спаду кінематографу, лише зрідка зчиняючи дикі й безглузді верески в пітьму. Нащо звинувачувати владу, якщо за всі ці роки ми жодного разу не змогли до ладу викласти своє бачення майбутнього кіно, свої вимоги з його порятунку. Навіть виходячи на рандеву (нехай і колективне) із Президентом України, ніхто не зміг вичавити із себе нічого, крім посмішок і загальних слів. А скільки разів обговорювалася гіпотетична зустріч найавторитетніших українських кінематографістів із керівництвом країни? Так і не зібралися: Іваненко ненавидить Петренка, а Сидоренко з тим Іваненком навіть посеред поля не сів би поруч... Спілка втратила авторитет, до неї перестали дослухатися, і не уряд у цьому винний, і не Чміль навіть, а ми самі.

Втрачено й повагу до національного кіно. Ударний проект «Молитва за гетьмана Мазепу» мав занадто сумну долю і дуже підірвав віру в можливості національного кіно трансформуватися в щось сучасне й впливове. Лише на якусь мить здалося (на жаль, і мені теж), що ми присутні при прориві у світле майбутнє. Занадто вже цього хотілося — настільки, що склався міраж у пустелі...

Однак чи привід це для того, аби інші режисери отримали індульгенцію, відчули себе невинними? Хіба не провалювалася з ще більшим тріском та ж «Чорна рада»? І що ж — тепер 70-річний Засєєв претендує на лаври відроджувача української комедії і погрожує запуститися із «Запорожцем за Дунаєм». І справді комедія, анекдот... Чому ж гармати Муратова мовчать про це? Заволав би: що це, як це — суперпосередність знову може отримати гроші з худючого кінобюджету! Ще один протестант, Володимир Савельєв, судячи з усього, вирішив піти іншим шляхом і здобути авторитет для рідного кіно створенням серіалу про... нині чинного Президента.

У старшого покоління наших кінематографістів є одна приголомшлива особливість: вони надзвичайно задоволені собою. Той же пан Муратов, який має дуже дивну — для кінорежисера — звичку рецензувати в пресі роботи своїх колег (причому в такому собі шкільно-вчительському дискурсі: короткий переказ фабули і видача миттєвого резюме: «маячня», «огидний опус» тощо). Собою ж Олександр Ігорович задоволений: класик — він і є класик (у нього в минулому і справді є чудові фільми). Наприклад, у статті «Де взяти сценарій для українського кіно?» («Україна молода», 26 червня 2003 р.) він, справедливо вказавши на те, що більшість режисерів пишуть сценарії, не маючи для цього ніяких фахових навичок, називає імена істинних умільців: Олександр Довженко, Сергій Герасимов, Василь Шукшин, Григорій Козинцев, Олексій Герман... «Не хочу хвалитися, — пише Муратов, — але переконаний, що і мої сценарії в більшості досить досконалі». «Іноді, — блюзнірствує автор, — досконаліші за мою режисуру. Що поробиш — це від Бога».

Може, й так. Тільки чому, приміром, останній фільм Муратова «Провінціальний роман» такий нудний і неживий? Пам’ятаю, починаючи дивитися його, зрадів: нарешті матеріал сучасної української провінції... Однак все подальше викликало смуток. Погані актори (окрім Ганни Сумської) — неорганічні, з натужною мімікою та жестикуляцією, котрі не знають, що робити в кадрі. Довгі, манірні і занадто вже літературні (це слово важко вимовляти вголос, не силуючи себе) діалоги. Відсутність атмосфери, у котрій ті ж актори змогли б впіймати іскорки хоч якоїсь енергетики. Ні, вибачайте, це не від Бога, тут якесь інше джерело. Хоча сценарії Муратову іноді й справді вдаються. Але ж навіть «Гамлета» можна занапастити такою режисурою...

Не зрозумійте мене так, що я вже занадто «насипався» — аби помститися за критику — на нещасного Муратова. Однак людина, котра настільки відважно й безапеляційно критикує своїх колег, мусить, нарешті, почути думку і про свої роботи. Проте не це головне. Головне полягає в тому, що ми ніяк не зможемо змінити ситуацію, якщо в нашому середовищі не станеться моральної революції. Саме це я поставив би на перше місце. Дві інші найважливіші умови — мусить, нарешті, відбутися зміна поколінь (якщо й далі зніматимуть люди пенсійного віку, ті ж Засєєв з Муратовим, а молодим доведеться продовжувати табунами йти на телебачення, то гаплик усьому) і капітальне технічне переозброєння кіностудій. Останнє, до речі, прямо пов’язане з другим: молоді не хочуть працювати на устаткуванні, що старше від них за віком, у них інші уявлення про техніку й технології. Будучи присутнім нещодавно на прийманні еталонної копії фільму «Мамай» режисера Олеся Саніна й оператора Сергія Михальчука, я був просто вбитий їхніми пізнаннями в галузі нових технологій, володінням мовою завтрашнього дня. То чи дивно, що картина пройшла технологічне випробування «Оскаром»? Вони і їхні ровесники не хочуть працювати по-старорежимному — ні із застарілою технікою, ні із застарілими уявленнями про людську гідність.

Муратов і компанія намагаються переконати нас, що все простіше простого: натиснути на невидиму управлінську клавішу, замінити партитуру — замість авторського нехай граються ноти популярного, масового кіно. Що ж вони самі не показали досі, як це робиться? І нехай би вказали перстом приклади того, як відбувалися зміни подібним чином. У тому-то й річ, що ніде і ніяк. Навіть в основі голлівудських фільмів 30-х років лежить нова мораль, прагнення суспільства очиститися. А італійський неореалізм — він народився в лоні муссолінівської системи саме як засіб вчинення в суспільстві рішучих змін у моральності. Цим насамперед (естетика, поетика — уже потім) вони й приваблювали глядачів, збираючи багатомільйонні кінотеатральні зали.

Те ж самісіньке можна сказати про французьку «нову хвилю», польське й радянське кіно 50—
60-х. Але яку комедію може написати людина наскрізь фальшива — із підробленими нагородами на грудях, із постійно змінюваними, на догоду кон’юнктурі, моральними і політичними установками? Чим здивує світ інший режисер, котрий пропонує створити документальну сагу про могутнього сьогоднішнього правителя? Відомо, радянська система вимагала саме цього — постійної гнучкості, постійного пристосування. І от старші товариші пропонують нам саме такий рецепт: давайте не будемо випендрюватися, а простенько і зі смаком мімікруємо, по-ринковому перефарбуємося, давайте скажемо народу і головній партії країни, що готові кинути до їхніх ніг останню бризку своєї творчої енергії. Вони, мовляв, страшно зрадіють і побіжать у зали, несучи під пахвою грошові асигнації... І кого при цьому хочуть обдурити подібними промовами?

Банально, але нічого іншого тут не вигадаєш: моральні зміни починаються з покаяння. Із себе самого. На жаль, ми увійшли в часи української незалежності зі світлим почуттям, що все починається з чистого листка і гріхи наші списані в нікуди (самотні попереджуючі голоси втонули у фарисействі). Однак ті ж гріхи тягнуться за нами, не дозволяють дихати на повні груди. І поки ми вважаємо, що з нами усе гаразд, — кіна не буде. Поки пенсіонерське дзеркальце відповідатиме їхнім власникам, що молодшого й свіжішого від них нікого на світі немає — кіно не відбудеться. Поки чесно не скажемо (хоча це саме говориться, але рідко), що страшенно відстали, що випали зі світового кінопроцесу (ви бачили будь-коли українського режисера, окрім двох-трьох чоловік, у кінозалі? Я — ні), ніякі зміни неможливі.

Ось так воно мені все уявляється, і нехай тепер пан Муратов переключається на нову мішень, себто на мене, і займеться своєю улюбленою справою — зрошувати газетний папір своєю священною ненавистю. Вірний, звісно, засіб — призначити когось відьмою і втопити. Відразу дощик піде і врожай буде... Послухайте, а чи не почати з того, що зробити фільм про самих себе? Адже дуже, ну просто дуже цікавий матеріальчик. Комедія, одне слово. Тільки дуже провінційна...