ПРОСВІТНИЦЬКА МІСІЯ «КИЇВСЬКИХ МІНІАТЮР»

15 травня 1955 року Олександр Вертинський писав своїй дружині Лідії: «Сьогодні неділя. На вулицях тепле сонце, весна. Який гарний Київ! Учора бродив містом. Вишні так цвітуть, що не видно дерев. Яблуні, груші. Каштани цвітуть білими свічками... А мені так сумно й так хочеться залишитися тут назавжди коротати вік! Начебто повернувся в рідний дім до матері, але, на жаль,.. потрібно знову йти.

Учора ніжний жіночий голос на вулиці звав, напевно, дитину: «Шуро, Шурочко!» Я стрепенувся і... розплакався. Ах, яку силу має минуле! І як дивно ходити по цвинтарю своєї юності! Ось і зараз, пишу листа й заливаюся сльозами. Чому я повинний жити в Москві, коли душа моя тут, у Києві?»

Сподіваюся, що Київ Олександра Вертинського ми обов’язково побачимо в одній з програм телевізійного циклу Іванни Чередниченко «Київські мініатюри». Але якщо, понад сподівання, ця тема не потрапила на скрижалі перспективного плану, нехай вона буде моїм маленьким подарунком Іванні до жіночого свята.

Київ має величезну магнетичну силу. Олександр Вертинський лише один із багатьох, хто відчував його непереборне тяжіння крізь простір і час. Тому чимало тих, кому долею було призначено народитися киянами, прагнуть висловити свої почуття до рідного міста. А інші слухають, співставляючи їх із власними.

Багатослівність тут недоречна. Чим довші виливи почуттів, тим менше віриться в їхню щирість. Михайлові Булгакову, приміром, вистачило лише однієї, але великої букви в слові «Місто» стосовно Києва, щоб його думка стала цікавою всім. Думаю, не помилюся, якщо дозволю собі припустити, що й Іванна Чередниченко, задумуючи цикл програм про наше місто, свідомо зупинилася на жанрі мініатюри.

Її кожна програма складається з трьох окремих восьмихвилинних нарисів. Однак щоб втиснути в це прокрустове ложе телеефіру все, що хочеш донести до глядача, необхідна воістину монументальна праця.

Ведуча «Київських мініатюр» і не приховує, що одній їй ніколи б не впоратися з такою напруженою роботою. У програмі постійно зайняті найвідоміші києвознавці такі, як Михайло Кальницький, Віталій Ковалинський, Дмитро Малаков. Допомагають давні й міцні зв’язки з Музеєм історії Києва, Національним музеєм історії України, Державним архівом кіно- і фотодокументів. Іванна завжди бажаний гість власників приватних колекцій, які щедро надають раритетні матеріали зі своїх зібрань. Завдяки цьому велика частина інформації, яка з’являється в програмі, є ексклюзивною.

— Тележурналістика — робота командна, результат якої, як і в спорті, напряму залежить від майстерності гравців та їхньої самовіддачі, — каже Іванна. — Своїм успіхом «Київські мініатюри» значною мірою зобов’язані тому, що поруч зі мною виявилася прекрасна команда професіоналів, які схиляються перед київською старовиною. Проте в Київській державній телерадіокомпанії, де з 1996 року виходила програма, їй був відведений незручний ефірний час. Віднедавна «Київські мініатюри» стали виходити на ТРК «Київ», де нам запропонували ефір по суботах о 18.00 із повтором наступної суботи у 0.30. Дуже важко було розставатися з ДТРК, тим паче, що з тієї команди зі мною залишився лише оператор Олег Авілов, якому я за це дуже вдячна. Проте вже з’явився чудовий відеоінженер, готова нова комп’ютерна графіка та й хлопці, із якими працювала колись, не відмовляють у допомозі.

Для телеглядачів особливо привабливі постійні рубрики програми — «Старий дім», «Міський архітектор», «Київські меценати», «Міський затишок», «Видатний киянин», «Київські вулиці», «Історичний анекдот», «Кияни згадують», «Київське дворянство», «Київська ностальгія», «Ландшафти Києва», «Подвір’я дитинства» і багато інших. Художньо-публіцистична програма, яку робить Чередниченко та її колеги, не перевантажена спеціальною термінологією, вона вільна від незрозумілої лексики і тому набуває легкої для сприйняття форми. Саме тому, що програма нагадує нам про сокровенне, про коріння, яке міцно пов’язує усіх нас із древньою київською землею, вона має глядача від шкільного віку до пенсійного. Про це завжди говорять ті, хто, впізнавши ведучу програми на вулиці, підходять до неї, щоб висловити свою вдячність.

На превеликий жаль, телебачення України перебуває в жалюгідному стані — у незалежній державі воно мало б посідати більш гідне місце. Передачі й програми, на кшталт «Київських мініатюр», можна полічити на пальцях і робляться, якщо вони не комерційні, на голому ентузіазмі їхніх творців. Основний ефірний час заповнений сірою, невиразною продукцією, а якщо і її не вистачає, у хід йдуть круті й настільки ж низькопробні «шедеври» зарубіжного виробництва. Що ж заважає розвиткові вітчизняного ТБ? Чому небуденність повинна перебиватися на ті ж крихти, що й похмура сірість? Адже якщо кошти обмежені, тим паче їх не варто розпорошувати, а концентрувати там, де очікується найбільша віддача. Ексклюзивність інформації «Київських мініатюр» викликає бажання багатьох глядачів придбати касети з записами програми. Виявляють до них інтерес й іноземні гості столиці, а також ті наші співвітчизники, які виїжджають за кордон на постійне проживання. Чому б не тиражувати і продавати записи?

Проте це теорія. На практиці всі роблять так, як у тому курйозному випадку, про який розповіла мені Іванна:

— Потрібно було провести зйомки в стародавньому особняку на Подолі, побудованому в XIX столітті одним із відомих київських купців. Нині цей будинок в аварійному стані й обгороджений глухим парканом. Потрапити усередину можна було лише з дозволу керівника відомства, якому належить цей будинок. Дозволу чиновник не давав, ми продовжували його умовляти, він же вперто відмовляв. Не досягнувши бажаного офіційним шляхом, ми зважилися на авантюру. Відшукали діру в паркані й через завали битої цегли, спотикаючись і падаючи, наблизилися до заповітних дверей, ключ від яких потай від начальства дав нам один симпатичний дядечко, який виявився шанувальником «Київських мініатюр». Двері довго не піддавалися, а коли, нарешті, розчинилися, всі остовпіли: від порога до верхнього одвірка проріз був закладений свіжою цегельною кладкою!

Ось і відповідь на мої запитання. Переважна більшість наших бід у позазаконному адмініструванні. Що з того, що українське законодавство щодо засобів масової інформації, свободи слова, права на інформацію та інше за оцінками зарубіжних експертів-правознавців одне з кращих у СНД? Досить лише два-три підзаконних акти, щоб наглухо закласти будь-які двері, що ведуть у вільний простір.

Тому телепрограми, створювані ентузіазмом тих, кому «ни рубля не накопили строчки», важливі не лише своїм соціально-культурним зарядом, а й тією просвітительською роллю, про яку, можливо, їхні автори й самі не здогадуються. Як молоді паростки зламують міський асфальт, так і вони повільно, але неминуче руйнують адміністрування вільної творчості, нагадуючи при цьому, що надворі вже весна й потепління неминуче.