Пролітаючи над гніздом праски

«Усі теперішні скарби мистецтва три-чотири століття тому були банальними предметами повсякденного побуту. Я часто запитую себе, чи справді гарні старовинні супові тарілки, пивні кухлі і щипці для знімання нагару зі свічок, чи тільки ореол давнини надає їм краси в наших очах».

Джером К. Джером.
«Троє в човні, не рахуючи собаки»

Невблаганний прогрес науки та технології за останні віки знищив сотні унікальних професій і пустив з торбою по світу тисячі ремісників. Хто тепер може власноруч без конструкторських бюро та комп’ютерів зібрати путній Pеrpetuum Mobile, викувати візерунчастий стрілонепробивний рицарський обладунок чи зробити хоча б добре колесо до чумацького воза. Лише плем’я митців уперто покладається на власні руки та смак. І переможний марш уніфікації та стандартизації лише спонукає їх активніше місити глину або вибудовувати гармонію мазків.

На виставці Леоніда Берната «Сорок три», яка відкрилася в галереї «Арт-блюз», відвідувачів зустрічає ціла шеренга старовинних прасок, що колись зігрівали свою чавунну душу справжнісінькими жаринками, а тепер, впавши жертвою всесвітньої електрифікації, помалу переходять із категорії брухту до касти антикваріату. На стіні поряд із прасками їх портрети, чи, вірніше, цілі жанрові полотна, що зображують політ цих об’єктів над містом. Автор з гордістю вказує на натуру й її живописне втілення. Гадаю, праски теж вдоволені працею художника. Так і хочеться звернутись до них, перефразовуючи Миколу Гоголя: «Куди летиш, птице-праско? Дай відповідь. Не дає відповіді…» Втім, на виставці багато й інших робіт, виконаних древньою технікою левкасу, часто поєднаною із не менш предковічним різьбленням по дереву. Дуже цікава композиція, майже діорама, «Іван Федорович Ной». Звісно, там присутній і біблійний персонаж, і «кожної тварі по парі». Але чому Іван Федорович? Треба погортати Старий Заповіт. Якими були ім’я та по батькові Ноя? При наступній зустрічі з художником запитаю, що за інтрига прихована у назві цієї роботи.

Дива! В Києві до бою із сірістю рушила ще одна нововідкрита галерея — щоправда, це, як і більшість наших явочних квартир мистецького підпілля, відреставрований та пофарбований у сірий колір (яка універсальна ця барва, що створюється забовтуванням в одній колбі всіх кольорів райдуги) підвал. Ім’я галереї цілком логічне «Підwall». Зараз там у мистецькій акції «Jack Pot» розважається творча молодь. Декому не дають спокою вправи відомого майстра Олександра Миловзорова з іржавими, знятими із старих київських дахів листами металу. Розмірами робіт молоді вже його перевершили. Інші шукають сюрреалістичну насолоду у відливанні із гіпсу тіл своїх колег по творчому процесу. Дивитись приємно, особливо, якщо тіло молоде. Але поєднання відливок у якісь філософські композиції із випадковими предметами відразу додає сприйняттю відчуття того, що це я міг би побачити десь у Нью-Йорку років з 50 тому. Правда, мене тоді ще не було на світі… Втім, у молодих учасників підwallної виставки вже можна навіть простежити деякі етапи розвитку. Рік тому я бачив у одного автора явний вплив Маггріта. Тепер кам’яні хмарки, що ніби припливли із полотен знаменитого бельгійця, змінились на сині руки та обличчя. Ну, що ж — не тільки Пікассо має право на синій період…

А загалом, хай живе андеграунд, особливо якщо ним займаються молоді, талановиті й працьовиті. Запам’ятайте імена учасників: С.Суліменко, О.Семенов, К.Синицький, А.Кульбачний, М.Жданович, М.Кадан, В.Казаневський, О.Моргацький, С.Макарська. Є шанс, що хтось із них таки знайде свою нішу в стільниках авангарду і почне купатись в меду слави та процвітання. Іншим прийдеться все життя займатись академічною освітою і молитись не на Енді Ворхола і Роя Ліхтенштейна, а на Рафаеля та Рембрандта. Пригадалася мені дискусія, яка виникла на екзамені з історії мистецтва, після того, як я назвав Ієроніма Босха предтечею сюрреалізму. Професор Ларкін заперечив мені — який у Босха «сюр» — усі, навіть найскладніші, символи на роботах цього геніального живописця мають цілком логічне пояснення. І вибудувані вони на основі глибокого розуму і знань, а не химер, що виповзли із диму амстердамських конопель. Погляньте на роботи Пітера Брейгеля Старшого — на багатьох із них, віддалених часом створення від наших днів замалим не півтисячоліттям, — звичайнісінькі побутові сцени: селянське весілля, танець, повернення череди корів, мисливці із собаками. Чому вдивлятись в них можна безкінечно, як у зоряне небо? А найнатужніші та найабракадабричніші вибрики авангарду часто викликають лише усмішку та співчуття до автора, що витрачає життя на дурниці.

Коли я запитав художницю Світлану Кондратенко, за які заслуги її нагороджено дипломом європейського клубу Франца Кафки, адже в її творчості не видно жодних ознак гасла «Мы рождены, чтоб Кафку сделать былью». Вона знизала плечима і відповіла: «Не знаю, дали та й усе. А малюю я те, що бачу». Так, за століття світ змінився дуже мало; як і в Брейгеля, на полотнах Світлани — речі найпрозаїчніші: «Автобусна зупинка «Путила—Чернівці», домашнє святкове застілля, процес виготовлення виноградного вина. Живопис із свідомим використанням прийомів наїварту, але це, звичайно, трошки гра — автор має добру мистецьку школу Харківського художнього інституту. Шкода, що ця виставка в «Галереї, 36», як і все хороше, завершилась дуже швидко.

Правда, і мистецьке життя Києва може викликати підозру, що ми знаходимося в ареалі світу Франца Кафки.

Піднімаюсь недавно я сходами Спілки художників і чую: із території, що обіймає галерея «Майстерня», лунає клич «Міліція з народом!». Що б ви подумали — мабуть, бідні художники здали в оренду свої площі для революційних охоронців порядку. Не вгадали. В галереї відкривалася виставка, присвячена 25-літтю творчої праці чудового художника-карикатуриста Валерія Чмирьова, котрий є паралельно і майором міліції, правда, вже у відставці. Майже неймовірне поєднання — суворий страж порядку і одночасно слуга веселого жанру. Але антагонізму в ідеалі тут не існує — обидві професії мають однакову мету — щоб добро перемагало зло. А люди були веселими та щасливими. Ось тільки карикатуристи ніколи не виходять на пенсію…

Хукаю на шибку маршрутки, яка врешті дочекалась морозів і почала вкриватись льодовими візерунками. На огорожі Національного музею образотворчого мистецтва напис: «Зачинено на ремонт». Невже нова влада так хутко взялася до капіталовкладень у національне надбання, чи, може, «злочинний режим», прозрівши, вирішив угепати все награбоване в справу відродження культури? Ні, майте спокій — ремонт зовсім не капітальний, за кілька місяців, відведених на роботи, революцію в мистецькому домі не зробиш. Так що обшарпані леви на сходах музею ще будуть чекати оновлення. Хочеться сподіватися, недовго.