Пролітаючи над гніздом «Білого птаха»

…Усім’ї Звонарів було ба- гато дітей. Скільки разів дивилася фільм — жодного разу не вдалося перелічити їх по головах. До того ж під час фільму кількість голів постійно зростала.

Багато дітей було в сім’ї Івана Миколайчука. Маленьким він якось заліз на солом’яний дах рідної хати — хотів скрутити шию лелеці. Аби білий птах з чорною ознакою більше не приносив нових немовлят, бо їхній бідній родині з трудом вдавалося прогодуватися.

У фільмі підліток Григорій Звонар діловито підбирається до гнізда лелеки, котрий примостився на солом’яному даху бідної батьківської хати, — із тією самою метою, що й маленький Миколайчук. Мати зупиняє сина: «Ти що?! Лелека — птаха Божа!..» — і розповідає йому легенду про білого птаха з чорною ознакою, котрий раніше був людиною. В кару за гріхи Бог перетворив його на лелеку й повелів літати над землею, винищуючи зло.

Зло не винищувалося — воно плавно і трагічно перепліталося з добром, і разом вони насичували дзвінке повітря Карпат, вирували водоспадами Черемоша, наповнювали плоттю гуцульські легенди й пісні та міцно застрявали в людських долях. Фільм «Білий птах з чорною ознакою» взагалі-то про це. Але дуже важливо те, що все відбувається в дзвінкому повітрі Карпат. І хто зміг би розповісти про це краще від людини, котра дихала цим повітрям від перших років життя?

Фільму недавно виповнилося 35 років. Що нового можна написати про нього? Що оригінального можна повідомити про картину, яка стала класикою українського поетичного кіно, про картину, якій присвячено сотні сторінок кінознавчих текстів? Нічого. Хіба що додати — такі картини вже давно не знімаються. Не тому, що зло врешті-решт винищено й добивати його поетичними метафорами немає сенсу. Не тому, що в наш час, який цілком помилково прийнято вважати прагматичним, кінопоетика раптом виявилася незатребуваною. Часи завжди однакові, і тому завжди затребувана краса. Вона літає над землею, винищуючи невигубне зло.

Просто сьогодні нема кому знімати такі фільми. Усі картини останніх років переконують нас в тому, на жаль, що це бляклі тіні «Тіней». Нема кому. Немає таких режисерів. Та й поетів немає. Період «відлиги», який породив феномен українського поетичного кіно, ознаменувався, крім іншого, небувалим злетом Поезії. Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко — хто може сьогодні зрівнятися з ними? Більше нічого додавати не хочеться. Бо інакше доведеться в сотий раз зануритися в причинно-наслідкові завали, витягуючи звідти обридлі міркування на тему, яка набридла більше, ніж співаючий Поплавський. Тема ця — чому в Україні немає свого кіно? Хоча для розмаїтості її можна назвати більш пафосно, не боючись, що пафос затьмарить суть, — що взагалі відбувається з нашою культурою?

Краще повернімося до початкового. До того, що «Білий птах з чорною ознакою» жодних глибокодумних аналізів уже не потребує. Його можна лише переглядати. Ще й іще. Щораз захоплюючись і дивуючись з того, як ця розповідь, у якій емоції домінують над логікою, регулярно грає на твоїх душевних струнах і від цієї гри паморочиться в голові — саме тому, що не логіка розповіді (як це прийнято в «нормальних» фільмах) доносить до тебе зміст того, що відбувається, а емоції. Жодний нормальний діалог чоловіка й жінки не розповість про них більше, ніж два танці Ореста й Дани. Біль і жах, що охоплюють людину, коли вона бачить палаючу рідну хату, краще від будь-яких слів передає бравурна гуцульська музика — вона рве душу, пустуючи над задимленим дахом.

Хоч скільки повертайся до «Птаха», він незмінно обплутає тебе своїми струнами, котрі щораз видаватимуть не почуті раніше звуки. Останнім часом, переглядаючи цей фільм знову і знову, я чую звуки лише одного голосу. І в рік, коли «Птаху» виповнилося 35, мені хочеться говорити лише про цей голос. Він належить людині, котра придумала «Птаха».

Він виносив його як історію своєї багатодітної родини, котра жила в маленькій хаті, на українській землі, керованій румунами, що іноді могли й розстріляти того, хто надумав поспівати українські щедрівки. Людині не треба було нічого особливо вигадувати, вона лише взяла те, що добре знала, — історію рідної Буковини, її колорит, її музичний темпоритм, природні барви й національне вбрання. Написав сценарій, виписав «під себе» центральний персонаж — Ореста Звонаря, котрий іде в гори битися «з німцями і москалями», з усіма, хто заважав йому бути законним «газдою у ціх горах».

Він би й зняв цей фільм, якби йому дозволили. Утім, і Ореста йому зіграти також не дозволили. Дісталася роль середнього брата, Петра, котрий пішов до «совітів», і можливість допомагати режисерові, який, коли б не ця людина, ніколи б не зняв такого «Птаха». Адже в кінематографічних колах так і кажуть: «Білий птах» — це передусім Іван. Він його зробив».

Образливо. Саме тому, що вже нічого не виправиш, образливо, що ім’я Івана Миколайчука не значиться в титрах як співавтора режисера. Його дружина Марічка розповідала: задумавши сценарій, Іван вирішив написати його в співавторстві з яким-небудь професіоналом. Звернувся до поета Михайла Ткача, але той був зайнятий іншою роботою. Тоді Іван поділився своєю ідеєю з Юрієм Іллєнком. Юрій Герасимович надихнувся, сценарій написали. І Іллєнко, як розповідають ті, хто добре все пам’ятає, зняв фільм завдяки консультаціям Миколайчука.

Ореста, за офіційною версією, йому заборонив грати ЦК партії. Тому що Миколайчук до цього зіграв Тараса Шевченка й не міг «мазати» своє ім’я «негативним» персонажем. Насправді Ореста йому не віддали, боючись, що харизматичний Миколайчук притягне до свого «антирадянського» героя симпатії глядачів.

А Орест Звонар став першою кінороллю Богдана Ступки — роллю блискучою й віртуозною, утім, як і всі роботи Богдана Сильвестровича.

…«Птах» дивовижним чином переплівся з долею Миколайчука. В основу сценарію, як уже говорилося, покладено історію його сім’ї, його рідного села Чорторий, де й відбувається дія картини. Багато років він мріяв збудувати для цієї родини дім. Багато років він і його Марічка заощаджували кожну копійку, аби здійснити задумане. «Мама Івана жила в таких умовах... — згадує Марічка. — Усе переживала: «Помру, i мене будуть виносити з цієї халупи». Коли ми приїжджали до неї в Чорторий, ночували в родичів, бо в її хаті всі не поміщалися. Іванові це набридло: «Хочу побудувати такий будинок, щоб ми всі могли в ньому переночувати». Але попри всі зусилля, коштів на хороший дім однаково не вистачало, і тоді Миколайчук позичив гроші. Під заставу гонорару за фільм «Білий птах з чорною ознакою». Гонорар за цю картину йому чомусь так і не виплатили. Але дім вони все-таки спорудили. А остаточно з боргами Марічка розрахувалася вже сама. Після смерті Івана.

«Птах» озветься в «Вавилоні ХХ» — режисерському дебюті Івана Миколайчука. В обох фільмах є кілька моментів, які перегукуються не лише емоційним тлом, а й промальовуванням характерів, сцен, декларацією ідей. І це так природно... Адже в «Вавилоні» Миколайчук-постановник одержав можливість сказати від свого імені багато чого з того, що в «Птаху» йому довелося говорити «з-під» імені іншого режисера.

…Самотня Дана (Лариса Кадочникова) з «Птаха», котра втратила коханого, повертається в рідне село після трирічних поневірянь — її руки складені на «вагітному» животику. «Жінка повинна родити. Щоб люди жили на землі», — відповідає вона на здивований вигук батька.

Мальва (Любов Поліщук) із «Вавилона» в білій просторій сорочці схиляється над убитим коханим. Фабіан приглушеним голосом запитує: «Це що, кінець, Мальво?» — «Ні. У нас буде дитя».

…Схожі сцени загибелі центральних персонажів обох картин — Ореста Звонаря й філософа Фабіана (врахуємо, першого Миколайчук хотів зіграти, а другого зіграв): обличчя героя крупним планом, чіткий акцент на погляд — останній погляд людини на цей світ — постріл, що звучить за кадром, обличчя не опускається, а немов закочується, як сонце...

…Обидва «червоні» герої «Птаха» і «Вавилона» — тракторист Остап (Леонід Бакштаєв) і комунар Клим Синиця (Іван Гаврилюк) — несуть у собі авторську іронію. Тією мірою, якою могли поіронізувати художники радянських часів над фанатичною відданістю більшовицькій ідеї. Тракторист Остап підносить свою весільну паску найдорожчій для нього людині, котра «замінила йому й батька, й матір», — своєму комбату. Комунар Синиця, з останніх сил намагаючись протистояти чарам «вавилонської хвойди Мальви», по-солдатськи рапортує красуні: «Я замішаний на червоній глині. І тому я тебе проганяю — заради нашої комуни, заради Сен-Сімона і Фур’є».

…Одиночний постріл перериває весняний потік щастя — один-єдиний постріл несподівано підкошує Поета з «Вавилона» й Вівдю з «Птаха» в той самий момент, коли в їхнє життя прийшла справжня Любов. У обох картинах відразу після пострілу — після перерваного щастя — зависає тиша...

…Схоже й закінчуються ці фільми: в останньому епізоді з’являється герой, котрий був убитий. Обидва — герої Івана Миколайчука. У фіналі «Птаха» його Петро, що згорів заживо, рятуючи тракториста, як і при житті сплавляє ліс Черемошем. У фінальній сцені «Вавилона» Фабіан, котрий прикрив собою вагітну Мальву, бере з її рук немовля...

… «Білий птах з чорною ознакою» — один із кращих фільмів Юрія Іллєнка. Цей фільм приніс йому славу. У ньому Юрій Герасимович проявив себе справжнім майстром режисури.

І все-таки мені хотілося б повторити слідом за тими, хто пам’ятає: «Білий птах» — це передусім Іван...».