ПРОГНОЗ НА МИНУЛЕ, ЧИ СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ

Шанувальники таланту відомого сербського письменника Мілорада Павича мають щасливу нагоду прочитати найновіший його роман «Зоряна мантія», що був виданий у Югославії 2000 року, а в перекладі українською нещодавно вийшов друком у львівському видавництві «Класика».

Сам Павич писав в автобіографії: «До 1984 року я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль — найбільш читаним. Я написав перший роман у вигляді словника, другий у вигляді кросворда, третій у вигляді клепсидри, четвертий у вигляді довідника для ворожіння картами таро».

Цього разу перед нами — астрологічний путівник для невтаємничених. І, як це буває у Павича завжди, на вас чекає безліч таємниць, шифрів, кодів та загадок, несподіваних образів і мовних знахідок.

«Пізнайте вчасно своє минуле, бо і в нього закінчується термін придатності...» — саме таким епіграфом відкривається роман. Авторство цього епіграфа Павич приписав одній із героїнь цієї книжки — Архондулі Нехамі, яка виникає і розчиняється в розділах, присвячених зодіакальним знакам Діви та Близнюків. Для читачів, ознайомлених із українськими інтерпретаціями творів Павича, відразу мав би спадати на гадку ще один Нехама, безпосередньо пов’язаний із топосом Львова. Адже саме якийсь Нехама (можливий предок Архондули), який був мастаком писати й говорити одночасно, вставив клепсидру у «золотий примірник» Даубманусового видання «Хозарського словника», що послужив прототипом для Павичевої реконструкції, яка набула планетарного розголосу і завдяки якій Павич став найвідомішим сербом у світі.

Загальноприйнято за допомогою знаків зодіаку довідуватися про своє майбутнє, проте Мілорад Павич і тут є ультраоригінальним, адже радить пізнавати радше своє минуле за допомогою тих же зодіакальних знаків. Отакий собі прогноз на минуле (чи спогади про майбутнє?). Зрештою, це не єдине «навпаки» у романі. Один із розділів — це сонник, який не тлумачить, а передбачає, віщує сни на основі яви. А далі... далі вам доведеться поблукати лабіринтами яви і сну, гублячись у них і плутаючи одне з іншим.

Дія роману М.Павича відбувається у різних часових та просторових площинах, які краще назвати обширами, бо на кожному кроці на нас чатує не плоска банальність, а неординарна широчінь кругозору. Оповідач як такий майже відсутній у цілому тексті і з’являється лише наприкінці завдяки примхам бога оповіді. Зате головний герой присутній упродовж цілої оповіді, до того ж — у різних іпостасях, переважно жіночих. І саме жінка, підстрижена «під нульку» француженка, вже в передмові задає камертон цілому романові. У кожному розділі вона прокидається зі сну іншою особою, в іншому місці та в іншу епоху. А сам роман є насправді путівником по її попередніх життях, її «хоровою автобіографією». Часова лінія творить певну ламану траєкторію від сучасності до сучасності, якщо сприймати її не лише як одну мить, а як дещо ширший проміжок. Белград періоду останніх бомбардувань є відправною та кінцевою точкою оповіді. А в різних розділах з’являються всілякі інші місцевості.

Спершу дія переноситься з Белграда у провінційне сербське містечко Шабац, звідти — до Гайдельберґа, де потенційний партнер «героїні» оповіді цілеспрямовано «сів біля отого славнозвісного вікна, крізь яке не знаю котрий саме знаменитий професор із Гайдельберзького університету, здається, якийсь росіянин Чижевський, бачив диявола». Ми можемо легко пробачити авторові те, що він визначного українського вченого Дмитра Чижевського називає «росіянином». Пробачаємо з двох причин: по-перше, він застрахувався перепрошувальним слівцем «здається», а по-друге, Д.Чижевський у своїх славістичних зацікавленнях таки значне місце приділяв російським питанням. Далі дія синхронно переноситься до Парижа, потім — у XV століття над Дунай, де перевтілена героїня Філіпа Авранезович читає фрагменти поеми деспота Стефана Лазаревича «Слово любви». Саме так — «любви», а не «любові» переклав цю назву автор тієї рецензії — щоб найадекватніше відтворити давньосербський оригінал. Далі знову бомби падали на Белград. Потім було XVIII сторіччя, улюблена епоха Павича, який, окрім усього, є ще й чудовим знавцем барокової літератури — і сербської, і української. Надзвичайно цікавою та квінтесенційною видається молитовна формула, актуальна не лише для епохи бароко: «Душа на Сході, серце на Заході». Схід і Захід нуртують у душах по цілому нашому мегареґіоні, де всім мисливим людям ясно як білий день, що Захід — десь там на заході, а Схід — десь там на сході. Після мандрів Архондули Нехами по грецьких островах до оповіді знову чіпляється блуд, і вона знаходить своє завершення в бомбардованому Белграді.

Відчувається, що Мілорада Павича не лише зачепило за живе те злощасне бомбардування рідної йому країни, але й уплинуло на тематику його творчості. В цьому останньому романі події, народжені уявою автора, перегукуються зі страшною реальністю сьогодення. Вбивчий отруйний поцілунок Філіпи Авранезович, п’ятнадцятирічної дівчини з ХV століття, і думки сучасного белградця про те, що «про рибу не було й мови, бо Дунай був отруєний збідненим ураном і ртуттю з бомб». А ще — вечірній краєвид для закоханих із зенітними ракетами й фальшивою зіркою, котра насправді є супутником-шпигуном з лагідним іменем «Мама», що несе місту смерть. Через якісь гріхи сербів бомбардували ще більші грішники. Тобто, навіть лише через гріхи диктатора і його гвардії. І невже ще комусь може загрожувати щось подібне посеред Європи, якщо, приміром, хтось із захланних владоможців нагрів собі руки на оборудках із якимись там «кольчугами»? Незважаючи на ці тематичні (нехай і кардинальні) вкраплення, Мілорад Павич усе ж залишається, на мою гадку, письменником цілком аполітичним. Чудовим письменником, роман якого «Зоряна мантія» чудово відтворила українською мовою знана перекладачка з сербської Алла Татаренко.

Тож якщо вам цікаво побачити дім, стіни якого — чотири зодіакальні стихії, уявити «посмішку ченця, повну зелених, червоних та блакитних зубів», почути «вітер на ім’я Ревун», покуштувати «козячих вушок із ріпкою чи вареної кропиви з бараниною», оцінити еротично-граматичне «я вас, ви його, він вас, а ви мене, я його, а він вас, він і вас, і мене», отримати насолоду від несподіваних образів, дізнатися, «чи помирають від того, від чого старіють», що таке «вторинна смерть» і «читання навхрест», чому гине кохання і як його врятувати... і ще, і ще, і ще багато чого — путівник до ваших послуг. Більше того, читач, як і в попередніх романах Мілорада Павича, за допомогою Інтернету може втрутитися в долю героїв, допомогти їм. Або залишити все так, як є.

«Оповідь завжди має свого бога. Кожна. Навіть найгірша. Бог цієї оповіді — я. Мої слова дійшли до вас ще на початку цієї історії. Після смерті живих істот з усього їх тілесного складу найдовше триває власне слово».

Пильнуймо своїх слів.