Прогноз книжкової погоди’2006

Складаючи для «ДТ» книжковий прогноз на минулий, 2005 рік, я дійшов зовсім не таємничого висновку, що головним гальмом розвитку вітчизняного книгарства є окупація українського ринку російськими книговиробниками, і що розчистити цей ринок для національного продукту мусить держава. Весь рік пішов на те, аби ця держава таки дійшла того самого висновку. Минулого місяця гуманітарний віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко зібрав нараду книжкових експертів й озвучив своє бачення книжкової держполітики: 1) навести порядок на митницях;
2) сприяти утворенню потужних національних книготорговельних мереж задля витіснення вже існуючих під контролем росіян.

До тої наради Держтелерадіо (за яким закріплено урядову книжково-фіскальну функцію) підготувало відповідну аналітичну довідку, де вперше за п’ятнадцять років проблеми української книги сформульовано не в розпливчастих культурно-духовних, а в чітких бізнесових термінах: «Дати можливість вітчизняній книжковій галузі стати прибутковою для національної економіки». І навіть виписано такий радикальний, як на це відомство, пункт: «Встановити більш жорсткий контроль за ввезенням в Україну книжкової продукції з паралельним впровадженням систем відстеження товарних потоків».

Бантик «більш жорсткий контроль» нехай вас не дивує — досі не існує жодного контролю. Але ж як це визнати, коли ще місяцем раніше на колегії Держтелерадіо Іван Чиж гордо звітував про своє майже п’ятирічне головування в комітеті: «Крок за кроком ми вибудовували чітку систему, яка сьогодні дозволяє адекватно реагувати на виклики сучасності»? Дивно: в січні «система» ніяк не реагує на російську окупацію ринку (див. звіт з колегії на офіційному сайті Держтелерадіо), а вже у лютому — революційна пропозиція «прикрити» кордони. Втім, чого дивуватися: це та сама добре відома система «чого зволите?», котра «дозволяє адекватно реагувати на виклики зверху».

Акцентую увагу читача на легковажній словотворчості держкому задля того, аби стало ясно, з яким «опором матеріалу» зіштовхнеться сьогорічна книжкова політика гуманітарного віце-прем’єра. По-перше, досвіду управління книжковим ринком у Держтелерадіо немає — комітет банально ділить кошти держпідтримки поміж охочими. За свій прапор він має програму «Українська книга», яка до ринку не має жодного дотику, — грантові видання потрапляють до бібліотек, оминаючи прилавок. Та коли навіть припустити, що 123 книжки (профінансовані торік на суму 20 млн. грн.) виявляться ринковими зразками — ринок їх просто не помітить. Бо що таке десять новинок на місяць, коли одне тільки московське видавництво «Эксмо» постачає до наших книгарень близько 60 новинок щомісяця і так само активно працюють ще з півтора десятка російських видавців (від 20 до 40 новинок), які вважають український ринок другим за значенням — після Москви — для збуту власної продукції.

По-друге, ринкові декларації Держтелерадіо висять у повітрі, як мильні бульбашки. Маркетинговою статистикою чиновники не володіють. У згаданій довідці вони оперують показниками продажу, добутими Українською асоціацією видавців шляхом експертного опитування, а коли заходить про кількість книгарень — просто цитують (без лапок, ясна річ) публіцистику. Тож, читати різне «розробити… створити… запровадити… спираючись на досвід країн Західної Європи» — просто смішно. Бо навіть досвіду любої Чижеві Росії в його комітеті на знають: доповідають віце-прем’єр-міністрові, що там книгарі працюють без податків, тоді як насправді російські видавці три останні роки працюють у форматі 10% ПДВ.

Такий ось рівень «системи адекватного реагування». Що лишається панові Кириленку? Насамперед здійснити професіональний моніторинг ринку, визнавши, що вся попередня «діяльність» Держтелерадіо на книжковій ниві була банальним проїданням бюджетних коштів.

Але скільки часу має В’ячеслав Анатолійович? Тобто, якою буде доля уряду і його книжкової програми після виборів? Ось попередній гуманітарний віце-прем’єр Микола Томенко патронував власну книжкову стратегію: одноразова потужна ін’єкція класики. Думка здорова, але занадто прямолінійна — як спроба підвищити купівельний попит шляхом друкування новеньких гривень. Уже, подейкували, і гроші знайшлися: 100 млн. грн., половина яких — спонсорські. Та де тепер той ініціатор і ті кошти?

Тому прогнозувати якісь серйозні зміни на краще у ринковій долі вітчизняного виробника за умов політичної нестабільності — ніяк. Подивимося краще, чого очікувати від самих видавців, що звикли працювати в режимі державної байдужості. У класичному репертуарі (номінація «Хрестоматія») бачимо дальше розігрування безпрограшної, хоч і довготривалої з огляду на повернення капіталу, тактики випуску подарункових видань — Ф.Рабле (1-е місце), І.Франко
(2-е місце), Ю.Липа від львівського «Каменяра» (8-е місце), І.Котляревський від харківського «Фоліо» (9-е місце). Такі видання виконують конструктивну роль іміджевого стрижня видавничого асортименту — а на іміджу економити не можна.

Поволі розширюється коло власне академічних видань і, з огляду на темпи передовсім київських «Критики» й «КМ Академії», читацькі розкоші рівня минулорічних П.Куліша, І.Костецького, І.Качуровського очікуватимуть на нас і нинішнього року. Але швидкість продажу і наукових, і подарункових видань напряму залежать від заповнення книгарень класикою (включно з популярною біографікою) середньої та низької цінових категорій. Тут у нас — зяюче провалля (і саме його збирався «засипати» М.Томенко).

Основний споживач класики — школярі та студенти, які не мають змоги ані придбати тексти, ані взяти їх у книгарнях. «Якщо хочеться достеменно знати, яких книжок не вистачає в бібліотеках, слід розгорнути шкільні навчальні програми 7—11 класів, і картина буде повною», — читаємо в останньому випуску «Соціологічних досліджень в бібліотеках» (К.: Національна парламентська бібліотека України, 2005). І тут виникає запитання: а що ж собі думає з цього приводу Міністерство освіти? Либонь, нічого — жодного занепокоєння з вуст його керівників чути не доводилося. Та й, здається, і не питають із них за класику — принаймні на згадуваній «книжковій» нараді у Кабміні ні пана Ніколаєнка, ні його посланців не було. Ще один приклад державної політики по-українському: думай лише в межах наказу!

Здається, за всіх наших чиновників думає Юрій Винничук — уклав і видав чергову тематичну антологію класики «Потойбічне. Українська готична проза ХХ століття» (Л.: Піраміда). Це саме те, що потрібне нині для повернення молодого читача у класичне лоно: вбрання традиційних текстів у модні строї. Паралельним курсом рухається і Василь Шкляр, адаптувавши для сучасного читача «Повію» Панаса Мирного (Л.: Піраміда) та «реставрувавши» Гоголевого «Бульбу» (Л.: Кальварія). Якби чиновники з Держтелерадіо опікувалися не лише тими, хто наввипередки добіг до гранторозподільника, а справді дбали про підтримку видавничого креативу, то мусили б самі прийти й самі все дати: нате вам, панове Юрію та Василю, грошей — видайте не по одній на рік, а бодай зо три такі книжки кожний...

Гідний справжньої державної уваги (бодай, як номінант Шевченківської премії) ще один антологійний віртуоз — Василь Габор. Його нова збірка модерної жіночої прози «Незнайома» (Л.: Піраміда) — таки найбільша подія в літературному житті минулого року. А другим номером (за значенням для літпроцесу) поставив би книжку-лауреата номінації «Голоси» — «Постчорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (К.: Критика), автор Тамара Гундорова. Ці два видання діють, ніби проявник та фіксаж у фотопроцесі, й дають панорамну світлину сучасного красного письменства.

Номінація «Красне письменство» репрезентує книжки, найменш залежні від бажання/небажання держави підтримати вітчизняного виробника. Ця незалежність (а отже, виключно ринкові умови виживання) і визначає ліквідність, даруйте на слові, продукту. І не тільки внутрішню: торік західні й російські видавці переклали собі Дереша, Жадана, Забужко, Сняданко, Прохаська; купили ліцензії й готують до друку Винничука, Кожелянка, Кононовича, Роздобудько, Шкляра. Ціла тобі експортна лінійка — бери, державо, зміцнюй свій іноземний імідж! А тут іще недавно Президент видав указ про утворення культурних центрів при наших посольствах — їм і карти в руки. Якщо, звичайно, новопризначені чиновники здатні будуть вивчити аналогічний досвід іноземних культурних центрів — різних там Гете-інститутів, Британських рад, Американських домів…

Багато легше працювати з гаслами. Держтелерадіо, наприклад, оголосило цей рік роком підтримки дитячої книжки. Ой, леле, — та це ж чи не єдиний сегмент ринку, який не потребує ні від кого допомоги! Погляньте на номінацію «Дитяче свято»: тут і асортимент, і якість, і кількість (якщо не брати до уваги дефіцит прози для підлітків — проте з цим проблеми в усьому світі). Зайдіть, зрештою, до будь-якої книгарні — й вибирайте до смаку й до гаманця. Словом, вічна тема — вічні гроші. А підгодовувати лінивих — що ж, лінивий, звичайно, дармові гроші з’їсть, але читачі дістануть на виході відомо яку субстанцію… І це також зветься «державною програмою».

Водночас просто на поверхні лежить і кричить потреба заопікуватися енциклопедичною справою. В номінації «Обрії» торік фігурував єдиний лише 2-й том тематичної «Енциклопедії історії України» (К.: Наукова думка). А 4-го тому загальної «Енциклопедії сучасної України» від І.М.Дзюби ми так і не дочекалися. За таких реалій аж якось непристойно мріяти про повноформатну «Велику українську енциклопедію». Але ж коли немає зразків, поле забиває бур’ян: оно харківський «Клуб Семейного Досуга» зладив 16-томну «Современную украинскую энциклопедию» — велика кількість її статей такої якості, що годилося би скаржитися за обман покупців до Держспоживстандарту. А отруєння мізків назагал небезпечніше від отруєння шлунків — принаймні для суспільства. Саме тому Володимир Путін три роки тому видав спеціальний указ про випуск «Большой Российской энциклопедии», затвердивши склад редакційної ради, видавця-виконавця і, головне, обсяг і терміни бюджетного фінансування. Й тепер спробуй за наявності цих еталонних томів ризикнути випустити «пальонку» «для сімейного дозвілля».

Найоптимістичніше враження від минулорічного асортименту залишають номінації «Минувшина», «Постаті» та «Візитівка». Нарешті українська історія постає у книжках, котрі самим своїм виглядом змушують ту історію поважати: «Україна — козацька держава» від київського видавництва «Емма» (Гран-прі «Книжки року’2005» та Шевченківська премія), «Україна на стародавніх картах» (К.: Картографія), «Скіфський степ» та «Хронічка мала…» (обидві — К.: Темпора), «Мазепіана» (К.: Дуліби), мемуари Стороженка і Максимовича та «Українки в історії» (усі — К.: Либідь), «Старовинні маєтки України» (К.: Мистецтво), «Особняки Києва» (К.: Кий), «Замки и крепости Украины» (К.: Балтія-Друк). Такі книжки — немов тверда валюта, що конвертується і в зарубіжний імідж, від якого один крок до інвестицій, і в бюджетне наповнення туристичними тугриками. Такі книжки — нульовий цикл для зведення національної ідеї та вакцина супроти комуністично-вітренківсько-януковичевого популізму. Зрештою, як і книжки-переможці всіх інших номінацій. А це означає, що українські видавці уже навчилися виготовляти вогнетривку цеглу для будь-яких державобудівних робіт. Запустити в серію — вистачить і на культуру, і на економіку. Слово за державою. Якщо цю державу справді цікавить власне майбутнє.