Про рай і пекло для льотчиків

«Письменник-льотчик» — через дефіс, а не через кому. Так пишуть лише про одну людину — Антуана де Сент-Екзюпері. Не про Ромена Гарі. Не про Джозефа Хеллера. Хоча вони також давали привід. Але ні перший, ні другий не стали легендою. У кращому разі, містифікацією — Гарі. Або втіленням абсурду — Хеллер. Причому письменники з них куди добротніші, ніж із Екзюпері.

Історія літератури сувора: вона прямо вкаже вам, що Сент-Екс жив заради одного-єдиного дуже невеличкого тексту — «Маленького принца». Замало для легенди. Але Екзюпері нею став. І залишається — незважаючи на те, що спочатку було визначене місце його загибелі, а тепер ось і винищувач знайшовся — той самий, який послав його в останню путь.

О, якби Хорст Ріпперт знав тоді, 31 липня 1944 року, коли дав чергу по французькому літаку-розвіднику, хто сидить за штурвалом! Тоді для нього це була одна з його 28 перемог. Не Харт­манн, звісно, і навіть не Покришкін — але цілком достатньо для звання аса. І це в якісь 24 роки. Екзюпері на той момент було вже 44. Похилий вік для льотчика. Міг би вже не літати. Сидів би й далі у Нью-Йорку, писав би книжки. А небо віддав би хлопчакам, які ці книжки ковтали й більше ні про що вже не могли мріяти, окрім неба. Та­ким, як Хорст Ріппер. Втілений абсурд війни — вбити того, кому поклонявся, того, хто власними творчими зусиллями привів тебе сюди, до цієї точки, в якій ти спустив курок. А хіба тобі не казали, що, стріляючи в іншого, ти вбиваєш себе?

Коли Ріпперт збив Екзюпері, він ще не знав про чи не єдину визнану високочолими критиками книжку Сент-Екса. Він був для нього автором «Нічного польоту», «Південного поштового», «Планети людей». Він не знав ще про «Військового льотчика». Як і про «Лист до заручника». І найголовніше — про «Маленького принца». Він дізнається про них згодом. Достатньо для суїциду. Але Ріпперт — льотчик, вихований на «Нічному польоті». Такі не накладають на себе руки. Вони живуть, скільки відміряно, — у своєму особистому пеклі.

Екзюпері виховували єзуїти, Па­ризька академія образотворчих мис­тецтв і пустеля. Підкресліть потрібне. Він не став архітектором. І, як це чомусь часто трапляється з вихованцями єзуїтських шкіл, виявився переконаним атеїстом. Ні, навіть більше того — гуманістом. Як заклинання твердити перед обличчям жаху, що розливається по світу: «Повага до людини! Повага до людини!» Як наївно й недоречно — що тоді, коли це було написано, що тепер. Останній сплеск епохи, під якою підбила риску Перша світова і зброя масового ураження. Останній сплеск Середньовіччя в образі мандрівного лицаря — льотчика-одинака, завойовника обітованого неба.

Те, до чого залишаються глухими критики, але що незмінно підкуповує хлопчаків, — усе людиновимірне. На­віть смерть. Скупа романтика ранніх авіаторів, героїзм, якому знаходяться зрозумілі, не притягнуті за вуха, позбавлені мідного дзенькоту виправдання. Справжні чоловіки — вони в Екзюпері завжди могутні, сміливі й вільні. Во­ни можуть злякатися, помилитися, але не можуть виявитися ні боягузами, ні підлими. «Таких не беруть у космонавти». «Боягуз не грає в хокей». Він міг вимовити це без іронії. І не здати­ся при цьому ні смішним, ні дурним.

Його герої живуть задля пригод і подвигу. Так, вони вирушають у нічний політ для того, аби їхня любима авіація перемогла у «транспортній війні» залізницю і флот. Але за цим цілком раціональним обгрунтуванням помітні зовсім інші мотиви, які насправді виявляються анітрохи не менш значимими. Його льотчики поринають у темне небо заради того, щоб розсунути широкими плечима хмари й відштовхнути містичну Невідомість за обрій, залишаючи на землі, ніби в іншому житті, тихі, затишні квартирки й податливі тіла ніжних подруг. Це надає особливої гостроти Справжньому Життю, яке починається там, де закінчується злітна смуга, і це необхідний елемент справжнього героїзму — щоразу немилосердно розривати ці пута.

Таке виховання пустелею. Воно примушує гостро відчувати зв’язок із незримим іншим — із другом, ворогом, далекою батьківщиною, всією планетою людей, щосили уникаючи всього, що стримує і позбавляє волі до подвигу. Безбожна релігійність — відчувати замилування творінням і хворобливу, розпачливу обтяженість тілом. «Людина і смерть» у книжках Екзюпері легко прочитується як «людина і безсмертя». І ні слова про Бога. Достатньо пустелі. А хіба пророки і Сам вирушали туди по щось інше?

Літак, уламки якого було знайдено в Середземному морі неподалік Марселя, справді був тим самим, на якому Сент-Екс здійснив свій останній політ. На виловленому раніше браслеті вигравіювані імена Екзюпері й Консуело — його коханої. Але це все до уваги не беремо. Як і депресію німецького винищувача, яка стала ласим куснем для таблоїдів. Бо Екзюпері треба шукати не в морській пучині, куди його, сприйнявши за моряка, послала ворожка незадовго до загибелі. А там, куди він сам посилав своїх героїв, — у білому небі, цьому «переддвер’ї раю для льотчиків». Ми в полоні в «Малень­кого принца». А отже, Екзюпері не міг покинути цю планету інакше, ніж полетівши вгору, скинувши нарешті із себе все, що його обтяжувало.

«Я рятую їх від страху». Цих пілотів, які вирушають на фанерних літачках у нічні польоти через океани й пустелі. Цих хлопчаків, які стануть героями, не встигнувши розлучитися з дитинством. Усю Планету людей. Від страху перед чорною порожнечею. Перед самотністю. Перед невизначеністю. Добровільна жертва останніх донкіхотів. Врятувати від страху. Літературна критика цього не оцінить. Але цього цілком достатньо, щоб створити легенду, яка переживе археологічні знахідки, зізнання учасників подій і будь-які аргументи розуму. Людина слабка. Все, що їй залишається, — бути сміливою.