Про майбутнє однієї літератури, або про графоманів, спекулянтів та молодіжні літконкурси

Але коли почалася імперіалістична війна, злива патріотичних віршів у тодішніх журналах захопила й закрутила мене. Я остаточно порішив бути поетом. В якійсь книзі я прочитав: «Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!» І я подумав, що коли в мене буде «сорок стихотворений», я стану справжнім поетом.

В.Сосюра. «Третя Рота»

Дискусію про те, чи допомогли Сосюрі ті його «сорок стихотворений», полишимо до кращих часів. У наведеній цитаті нас цікавить насамперед оце бажання — «стати справжнім поетом».

Погодьтеся, кожен літератор-початківець, якщо він більш-менш послідовно заповнює свій творчий зошит (варіант — директорію «Твори» на жорсткому диску комп’ютера), рано чи пізно постане перед цим запитанням: а що мені треба, щоб стати справжнім поетом (прозаїком, драматургом etc)? Можна його ще переформулювати так: що я маю зробити, щоб я сам та всі інші сприймали мене яко письменника?

Йдеться не про якість текстів чи думку про них самого автора, хай то (найчастіше) стовідсоткова переконаність у власній геніальності чи (вимираючий вид) стримана самокритичність. Тут, радше, про легітимізацію цих текстів як «літератури»: чому, приміром, есей у «Літературній Україні» до літератури належить, а шкільний твір про «золоту сув’язь поколінь у творчості Олеся Гончара» — ні. Іншими словами, не про категорії: «якісна література/неякісна література», а про «літературний текст/нелітературний текст». Навіть якщо тебе визнали графоманом — можеш пишатися, тебе все одно визнали як письменника, а шкільний твір, навіть сподобившись найвищої оцінки вчительки, помандрує в макулатуру.

Усупереч популярній думці, що побутує в широких нечитацьких верствах українського суспільства, література — це не подробиці особистого життя письменників і навіть не тексти, а соціальне функціонування цих текстів.

Потенційно величезна кількість обдарованих письменників залишається невідомою, і то не через радикальне новаторство, а лише через те, що їхні твори банально не дійшли до читача. Незважаючи на мистецьку вартість цих текстів, їхнє культурне значення не більше за писання хронікера районної газети.

Не рятують навіть самвидав чи Інтернет: за нормальної видавничої ситуації і листки самвидаву доходять або до невеликої кількості переважно випадкових людей, або до друзів, а полювання за текстами молодих авторів у мережі — розвага для людей із маніакальною силою волі, і полюбляють такі сафарі здебільшого не читачі, а критики.

З другого боку, література постійно потребує притоку нових текстів і, природно, авторів, і цей приток має полягати не в масовому рекрутуванні початківців після творчих семінарів, а в існуванні відпрацьованого механізму входження молодих авторів у «дорослу літературу».

Куди піти, куди податися?

За розвинутого соціалізму в літературі обов’язки «наглядати й карати» були покладені на таке ноу-хау, як творчі спілки. Якщо хочеш бути письменником — для тебе кабінет молодого автора, і твій статус обранця муз засвідчує документ із відповідним написом. Цілком прийнятний варіант, якщо вся літературна інфраструктура контролюється державою, до того ж, слід визнати, що досить ефективний — талановитих авторів намагались не оминати, воно й зрозуміло — ти його оминеш, а з нього, капосного, дисидент виросте. Після цього відкривався шлях і до часописів, і до власних видань, і до інших приємних речей.

Але з «роздержавленням» літератури така схема перестала діяти: членство у жодній спілці тепер не гарантувало тиражів і публікацій, натомість з’явилася видавнича мережа, фахова періодика та критика, які не звіряли кожну літеру з циркулярами міністерства культури. За такої ситуації молодий автор мусить шукати альтернативних шляхів заявити про себе як про письменника.

Звісно, найкращий та найдієвіший варіант — це власна книжка. Щоправда, варіант «автор власним коштом» у криворізькій обласній друкарні накладом у сто примірників не надто відрізняється від того ж самвидаву — ці брошурки читатимуть здебільшого друзі та знайомі автора, а то й лише вони. А потужні (в українських масштабах) видавництва, які забезпечать пристойну поліграфію та бодай частково візьмуть на себе розповсюдження й сяке-таке просування, не люблять іти на ризик із виданням книжки молодого автора. Не можна сказати, що не було таких прецедентів («Культ» Любка Дереша — львівська «Кальварія», «Старі люди» Софії Андрухович — івано-франківська «Лілея НВ», «Перипатетика блюз» Сашка Ушкалова — харківська «Акта»), але це, радше, винятки, пов’язані з конкретними людьми. В абсолютно переважній більшості випадків молодому автору у видавництві вкажуть на двері.

Доступнішими є часописи й альманахи. Власне, про сьогоднішню молоду українську літературу варто говорити саме як про літературу альманахів та часописів — якщо не брати до уваги тусівок та інших масових збіговиськ, на яких автори читають себе одне одному.

Часописи й альманахи мають ті переваги, що, як і книжки, доходять (хоч і в менших масштабах) до читачів, але менше зорієнтовані на комерційний зиск (щастя, якщо окупиться), а також за своєю природою мають вміщувати широкий спектр імен та текстів. Отже, це шанс надрукуватися, плюс надія, що тебе «помітять і оцінять» читачі (а ще краще — видавці), або ж принаймні буде на що послатися перед тим-таки видавцем.

Щоправда, це теж не панацея: часто часописи й альманахи міцно прив’язані до якоїсь тусівки і пробитися автору «ззовні» може бути не так і легко, та й перелік «доступних» часописів досить невеликий. Стабільною платформою є хіба «Четвер», який останнім часом неофіційно можна вважати рупором молодої літератури. Нещодавно закінчився експеримент зі спробою створити часопис, який публікував би суто молодих авторів, — київською «Молодою Україною»: після шостого числа перекрили фінансування за пропаганду порнографії та ненормативну лексику. Як бачимо, молода автура має шанси зіштовхнутися з проблемами суто цензурного плану. Молодим Берроузам варто замислитися.

Нарешті, «третій шлях» — літературні конкурси, шлях, мабуть, найкращий за наявних умов. По-перше, часто переможець/призер як винагороду отримує власну книжку, видану коштом організаторів. По-друге, вагомим може бути сам статус лауреата: якщо конкурс серйозний і має певний престиж.

Нижче подано спробу описати найбільш привабливі та прийнятні для молодого автора. Слід сказати, що ми не беремо до уваги численних дрібних, регіональних, конкурсів-одноденок та всіляких паралітературних герців на кшталт конкурсу шкільних творів «Я вірю в майбутнє твоє, моя Руандо», — всі вони можуть принести автору лише моральне задоволення, у кращому разі — невеликий грошовий бонус.

Теоретично конкурс, що нас цікавить, має відповідати таким вимогам: бути всеукраїнським, щорічним (та проіснувати бодай кілька років), а також відкритим для молодих авторів — чи й зорієнтованими саме на них. Не останню роль відіграє престижність (авторитет журі, «імениті» переможці минулих років, загальна репутація конкурсу). Зрозуміло також, що йдеться про конкурси рукописів, а не книжок.

Насамкінець варто зазначити, що ця стаття не має на меті слугувати довідником для молодих авторів — що, куди й коли відсилати. Якщо хтось потребує суто довідкової інформації — вона доступна в Інтернеті, і конкурувати з мережею в цьому — марна річ.

«Смолоскип»

Точніше, щорічний конкурс видавництва «Смолоскип» для українських літераторів. Саме його можна назвати найзначнішим та найавторитетнішим наразі молодіжним літконкурсом в Україні. До участі допускаються україномовні твори, що не публікувалися досі. Розглядають прозу, поезію, драматургію, твори для дітей, дослідження й есеїстику — найширший спектр серед усіх конкурсів. Голова літературного журі — Олександр Ірванець. Знову ж таки, ніякої порнографії та ненормативної лексики. Автори мають бути віком від 16 до 30 років. У кожній номінації призначаються від першої до четвертої премії, хоч ніхто не забороняє журі дати, приміром, третю премію кільком людям або не давати першої премії взагалі. Усі переможці отримують грошові винагороди, твори лауреатів першої та другої видаються окремими книжками (вони ж не мають змоги вдруге брати участь у конкурсі), решта творів можуть бути опубліковані в альманахах і збірниках. Між іншим, книжки приємно вирізняються добрим рівнем оформлення та поліграфії, які з року в рік змінюються — і то не в гірший бік.

Для видавництва конкурс є однією зі складових підтримки молодої літератури, що «Смолоскип» проголосив одним зі своїх пріоритетів після перенесення видавництва в Україну. Вперше конкурс відбувся у дев’яносто третьому, за час існування його лауреатами було багато авторів, яких сьогодні називають «дев’яностівцями»: Жадан, Бедрик, Кіяновська, Прохасько. Більше того, для багатьох перемога в конкурсі ставала початком «офіційної» творчої біографії, через що конкурс видається особливо привабливим для початківців.

Ось думка Нани Куликової — лауреата 2003 року (третя премія в номінації Проза): «Не знаю, наскільки можна вважати «Смолоскип» квитком у велику літературу — і чи взагалі можна зараз говорити про якусь велику літературу, але він відкриває нові імена, наприклад, ту ж Логінову відкрив. Конкурс не є бар’єром, це, радше, така перевірка — або тебе зауважать, і ти, можливо, чогось вартий (хоча це не факт), або тебе не зауважать, і тоді ти вже точно нічого не вартий як письменник. Мені здається, що коли через нього пройшли такі імена — той же Жадан, той же Андрусяк, то це вже не якийсь дрібний конкурс. Це певна марка. Якщо й ти через це пройшов, то можеш сказати: так, я спробував, і в мене вийшло!»

Це саме підтверджує й позиція члена журі конкурсу Сергія Яковенка: «Я думаю, що ті імена, які він видав, про щось свідчать. Молоді люди якраз, дивлячись на ті імена — і на тих, ким вони зараз стали — ті самі Жадан, Бондар, Андрусяк, Бедрик, вони через це й посилають свої твори. Я думаю, що престиж зараз став ще більший. Хоча, попри те, що престиж не зменшився, тенденція така, що за останні роки «Смолоскип» поки що не видав таких імен як, власне, дев’ятдесятники. Бондаря, Жадана, Прохаська поки що нема».

«Гранослов»

Або щорічний міжнародний конкурс кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов». Досить помпезна назва й неоднозначний конкурс. Із-поміж усіх згаданих він є найстаршим — заснований дев’яносто першого року, тоді ще як «Гранослов запалює зірки». Опікуються ним Держкомітет у справах сім’ї та молоді і Спілка письменників, звідси його суттєва «одержавленість». Власне, контактів зі Спілкою не цурається й «Смолоскип» (що видно бодай із церемоній нагородження), але «Гранослов» трохи перегинає палицю з офіціозом.

До конкурсу беруть поетичні, прозові тексти та драматургію — есеїстам слід податися деінде. Оригінальний віковий ценз учасників: від 8 до 30 років, точніше — його нижня межа. Суперечливо, чи можна поєднати такі вікові категорії в рамках одного конкурсу, а тим більше — в рамках одного альманаху (видається за підсумками конкурсу). Рукописи переможців виходять окремими книжками, твори дипломантів та інші вдалі — у згаданих уже альманахах. Щоправда, поліграфія книжок далеко не найкраща.

Попереджень про порнографію та обсценізми немає, бо це, мабуть, вважається зрозумілим без слів.

З другого боку, конкурс має досить авторитетне журі на чолі з Василем Герасим’юком, та й літературні зірки-дев’яностівці серед його переможців також були (хоча менше, ніж у «Смолоскипі»), скажімо, Назар Федорак або Василь Кожелянко. Тож, хоч якою великою є спокуса, мати «Гранослов» та решту конкурсів за вододіл між потенційними спілчанами й потенційними аупівцями можна лише тоді, якщо вже ну дуже цього хочеться.

У підборі автури альманахів і в коментарях та прес-релізах впадає в око, що організатори акцентують на представленні авторів із більшості регіонів України. Безперечно, позитивна тенденція, але іноді складається враження, що принцип паритетності місцями заступає власне якість текстів.

«Привітання життя»

Літературна премія ім. Богдана Ігоря-Антонича «Привітання життя» — майже ровесник (точніше, ровесниця) «Смолоскипа» — заснована дев’яносто четвертого року. Своїм існуванням засвідчує, що всеукраїнський літконкурс не конче мусить мати штаб-квартиру в Києві. Львівська «прописка» премії не тягне за собою географічного апартеїду для учасників та переможців.

Конкурс суто поетичний (слідом за есеїстами, на обрії зникають драматурги й прозаїки), лауреати минулих років до участі не допускаються. Верхня вікова межа — 28 років: лауреат премії імені Антонича, природно, не може бути старшим за самого Антонича.

Журі очолює метр львівської поезії Ігор Калинець. Відзначають три рукописи (відповідно, три премії, один автор — одна премія). Лауреати першої та другої мають змогу побачити свої рукописи, перетворені на збірки. Паралельно щороку видається альманах із добіркою кращих творів. Між іншим, цікава особливість: коли згадують про всеукраїнські конкурси, які дають змогу молодим авторам видати свою книжку, «Привітання життя» найчастіше забувають, згадують лише про «Смолоскип» та «Гранослов». Найімовірніше, причина цього — не упереджене ставлення до конкурсу, а звичайна непоінформованість. Конкурс залишається досить нерозкрученим, і якщо можна якимось чином говорити про його регіональність — то лише в тому плані, що найбільше про нього знають самі львів’яни. Справді, серед «іменитих» переможців премії вагома частка львів’ян: Галина Крук, Остап Сливинський, Маріанна Кіяновська. Імовірно, не всім спадає на думку шукати всеукраїнський конкурс десь поза столицею.

«Молоде вино»

Фестиваль поезії «Молоде вино». То взагалі окрема мова. Правду кажучи, найбільш неунормований та нестабільний конкурс з усіх згаданих. По-перше, зрозуміло, конкурс поетичний (ще раз «до побачення» прозаїкам та всім іншим). По-друге, це — конкурс читаної поезії, тобто конкурсанти мусять свої тексти читати вголос, і то так, щоб сподобатися поважному журі. Традиційні призи, за які змагаються учасники, — глиняні жаби (якщо тебе не потішить, то хоч суперника задавить).

Організатори — «Творча асоціація 500» чи, простіше кажучи, Максим Розумний та Андрій Кокотюха. Останніми роками фестиваль проходив за спонсорства Києво-Могилянської академії, яке полягає в наданні приміщення для його проведення.

Появі фестивалю дев’яносто сьомого року передували поетичні вечори та інші збіговиська під аналогічною назвою, які проводила асоціація і за підсумками яких вийшла однойменна антологія.

Перший час для участі в конкурсі достатньо було зареєструватися просто перед його початком — можна уявити, який коктейль Молотова звучав зі сцени, тож із 2002 року запровадили попередній відбір.

Сам фінал — це майже безперервне кількагодинне читання конкурсних поезій. Правду кажучи, важко уявити, що за таких умов публіка чи бодай журі спроможні сприймати тексти після першої годинки-двох, тож, імовірно, увагу привертає не сам текст, а видовищність виступу. Це плюс численні накладки з приміщеннями, відсутніми членами журі, пошуком місць для ночівлі й таким іншим вносить у фестиваль вагомий елемент балагану.

Журі вирізняється крайньою нестабільністю складу. За зізнанням Максима Розумного на позаминулому нагородженні: «Кокотюха щороку є директором фестивалю, але жодного разу так і не слухав конкурсантів». Зрештою, так само важко віднайти члена журі, який би вислухав усіх до одного, що, втім, ніяк не заважає ухвалювати колективне рішення.

Поза тим, що жодних матеріальних бонусів для учасників немає (хіба що надрукування в альманасі «Колекція», та й той, здається, за останній рік не вийшов), фестиваль залишається і популярним серед учасників, і більш-менш авторитетним, що, мабуть, значною мірою пов’язано з тим, що він уперто відбувається щороку. Хоча останнє «Молоде вино» мало вкрай блідий вигляд — судячи навіть із млявого настрою учасників та публіки, якої було на порядок менше, ніж конкурсантів.

Що стосується учасників згаданих конкурсів, можна помітити одну особливість: лауреат одного з цих конкурсів часто стає лауреатом й інших, для прикладу, Катерина Калитко — лауреат «Гранослова», «Молодого вина» та «Смолоскипа»; Оксана Мардус — «Гранослова» та «Смолоскипа»; Олег Романенко — усіх чотирьох. Перелік можна продовжувати.

Попри існування менш відомих конкурсів, що варті уваги, приміром конкурс електронної бібліотеки «Поетика» або численні поезоакції Романа Скиби, саме ці чотири є лідерами за популярністю. З деякими застереженнями можна сказати, що поява одного імені в різних конкурсах може свідчити (хоч і не завжди) про невипадковість перемоги — адже багато імен після здобуття нагороди нічим про себе не нагадують.

Хоча можна припустити, що таке «замкнуте коло» є результатом не лише престижності конкурсів, а й не надто багатого вибору, тож і доводиться стрибати з конкурсу на конкурс, аби про тебе не забули. Власне, прототип гігантського слалому між ґрантами, який чекає попереду найзатятіших.