ПРО ЛЮБОВ ДО ЧИТАЧА-ДОСЛІДНИКА

Важко жити в країні, яка не любить сама себе. Важко жити у ній і фаховому читачеві-досліднику, якого просто ігнорують, попри розмови про інформатизацію суспільства, інтелектуальний потенціал, тощо...

За останні десять років в Україні спостерігається стійке зниження як кількості назв, так і обсягів тиражів фахових довідкових видань, особливо бібліографічних покажчиків.

І це при тому, що ми відмовилися від радянських обмежень, від вибіркового, регламентованого ідеологічними постулатами режиму у бібліографічному забезпеченні вчених.

У наших реаліях справа підготовки, видання і навіть поширення довідково-бібліографічних видань для науковців є справою самих науковців, а також нечисленних, погано оплачуваних або взагалі не оплачуваних ентузіастів-бібліографів.

Мало не кожен історик, філолог, політолог у пошуках інформації, особливо ретроспективної, мусить «винаходити велосипед». Потреба у ціннісно-орієнтуючій бібліографії є не специфічно українською, а світовою. Але в Україні вона нині лише усвідомлюється, усвідомлюється емпірично, через згаяний час на різні за змістом і формою документи, часто не потрібні для теми дослідження. За таких умов кожен факт турботи про читача-дослідника, випуск якісного бібліографічного видання не лише викликає радість і схвалення, але й заслуговує справжнього розголосу.

До таких видань належить довідник «Індекс української католицької періодики Галичини 1871—1942», який склав Андрій Кравчук. Укладач «Індексу» — молодий вчений (1954 року народження), професор історії церкви та християнської етики Львівської богословської академії та Університету святого Павла в Оттаві. Книжка обсягом 518 сторінок випущена видавництвом Львівської богословської академії і видавництвом «Свічадо» у Львові 2000 року. Довідник стосується богословської науки, яка в Україні не існувала впродовж довгих десятків радянських років, не вживався і сам термін «богословія». Навіть у сучасних «Літописах книг» Української книжкової палати подається рубрика «Теологія, релігія, атеїзм», де все перемішано. Нині ж переживаємо масовий релігійний ренесанс: повсюдне зведення храмів, розбудову релігійної освіти, заміну у вузах курсів атеїзму на курси релігієзнавства.

Андрій Кравчук, богослов та лінгвіст за освітою, реально і тверезо оцінює сьогоднішню ситуацію. Він слушно вважає, що «процес відновлення релігійних наук відбувається на тлі загальної кризи в суспільстві».

Вчений визначає суттєві ознаки згадуваної кризи у сфері соціально-релігійного мислення. По-перше, це перехід (чи то з іронією, чи з сарказмом Кравчук подає у дужках так зване «перепрофілювання») від «наукового атеїзму» до релігієзнавства, заглушує правду про переслідування церков та, посилаючись на невиразні чесноти (толерантність, злагода, держбудівництво), послаблює критичне мислення.

По-друге, політичний етатизм і несвідомий патріотизм перешкоджають розробці соціальних завдань теології та замінюють легітимне самовизначення перебільшеною ізоляцією (протекціонізмом) стосовно надбань інших культур.

По-третє, руйнування економічної інфраструктури наукової діяльності, за збереження комфортних умов для вибраних, заслужених і благонадійних академіків, зумовлює заміну систематичного наукового вивчення історичних джерел журналістським та кон’юнктурним поспіхом.

Діагноз жорсткий і точний. Враховуючи назву довідника, можна було б за багатьма аналогіями очікувати заклику повернутися «до джерел» як до панацеї відродження. Справді, А.Кравчук вважає, що «при наявності таких несприятливих факторів, щоб богословська наука могла відродитися (чи ж тільки богословська? — Ж.К.) та запропонувати конструктивні альтернативи в соціальному житті, вона мусить повернутися до своїх джерел».

Це не заклик. Це настанова для себе по-науковому організовану працю, задля створення для нас, читачів, «робочого місця», «інструментарію дослідження».

Дещо незвичайний для нашого читача термін «Індекс», який пояснює автор у перших рядках передмови як «систематичний покажчик», «тематично-хронологічний перелік наукової літератури, статей, рецензій з вибраної наукової періодики».
А.Кравчук подає перелік бібліографічних індексів-покажчиків книжок різних авторів, серед них виділяє українські з діаспори, з Польщі. Це дозволяє йому без зайвих пояснень виявити інформаційну ситуацію стосовно богословської періодики Галичини. Основну ж увагу укладач «Індексу» зосереджує на сприянні в праці дослідника в бібліографічному пошуку.

У передмові подана хронологія 19 богословських журналів — «стовпів» галицької богословської періодики, таких як «Богословія», заснованого у 1923 році митрополитом А.Шептицьким.

Для прагматичного сучасного читача-дослідника визначальною є мінімальна витрата часу на пошук необхідної інформації при одночасному отриманні максимальної кількості інформації за досліджуваною темою. А.Кравчук про це подбав. Довідник тематично-хронологічний. 8 тисяч гасел і посилань згруповані у трьох розділах:

«Богословські та допоміжні науки»;

«Священиче життя» (з окремою підчастиною «Проповіді»);

«Події, люди, хроніка».

Кожна частина складається з тематичних підрозділів. Їх усього 35.

До послуг читача покажчики: іменний, географічний (український та європейський).

Може виникнути законне запитання. А чи охоплюють 35 тематичних розділів усю проблематику, яка цікавитиме потенційних дослідників? Звичайно, дослідження можуть бути значно більш вузько-тематичними, але довідник А.Кравчука подає першооснову бази даних. Історика чи політолога цікавлять, наприклад, міжетнічні взаємини. До його послуг розділи — «Соціальна нива», «Міжконфесійні та міжобрядові справи», «Церковно-державні справи».

Лише любов до своїх читачів-дослідників могла підтримувати А.Кравчука упродовж семи років важкої і клопіткої праці над довідником. І видавці, і укладачі індексів та й більшість читачів-науковців добре уявляють, що стоїть за словами подяки А.Кравчука тим, хто його підтримував «у різних, прерізних стиканнях з застійними і постзастійними реаліями та авантюрами».

Треба віддати належне енергії та організаційним здібностям Андрія Кравчука, адже навколо свого проекту він зумів об’єднати багатьох знаних в Україні фахівців.

Для українського читача, що живе в Україні, та українського читача з діаспори знаковими є прізвища консультантів проекту: відомого бібліографа Мирослава Мороза, історика, академіка Ярослава Дашкевича, директора Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника Лариси Крушельницької, головного бібліографа цієї ж бібліотеки Люізи Ільницької, головного бібліографа наукової бібліотеки Львівського університету імені Івана Франка Віталія Кутика та ін.

Підготовка видання вимагала систематичної чорної роботи, розв’язання багатьох методичних, технічних питань шляхом візуального перегляду, тематичного групування великої кількості публікацій.

Автор вважав своїм обов’язком увести «концептуальну мудрість минулих поколінь у нашу історіографію», щоб «стати нарівні з іншими і з’ясувати наш унікальний внесок у світову культуру».

За цими словами — конкретна праця українця, вихованого у західній культурі, який добре бачить і наші потенційні можливості, і те, що ми, маючи таку багату спадщину, не є сьогодні на рівні з іншими.

Авторам багатьох книжок як повітря потрібні читацька реакція, читацькі критичні зауваження.

Андрієві Кравчукові варто було подати до «Індексу» більш точну назву, адже йдеться про «українську греко-католицьку періодику», як це вказано на титулі, а не про «українську католицьку періодику», як читаємо на палітурці. Коли б на палітурці нас інформували, що перед нами «Індекс української греко-католицької періодики Галичини», це було б більш точно. Читача, особливо пострадянського, здивує, що розділ під назвою «Православна церква та релігія в СРСР» починається публікаціями 1882 року. Певно, цей розділ повинен був би мати назву «Православна церква та релігія в Росії та в СРСР».

З огляду на потреби бібліотекарів, книгорозповсюджувачів, покупців-індивідуалів, книжці потрібна якісна анотація з вказівкою на її основне і додаткове читацьке призначення. Адже довідник потрібний не лише богословам, дослідникам церкви, але й філологам, журналістам, історикам, філософам.

Книжка А.Кравчука спонукає читачів-дослідників глибоко осмислити коло своїх прагматичних інтересів. Коли нас ігнорує держава — не даймося, об’єднаймо зусилля! Будемо інформувати один одного через масову пресу — добре, що є такі тижневики, як «Дзеркало тижня», гарні регіональні видання, котрі систематично висвітлюють питання книжкової справи.

Ситуація з бібліографічним книговиданням в Україні вимагає солідарності як укладачів покажчиків, видавців, так і читачів-дослідників. Чи не варто обговорити питання про форми взаємного діалогу, читацької допомоги укладачам бібліографічних видань, науковцям-бібліографам, які нас люблять, доказом чого є, зокрема, спонсорування видавничих проектів. Напевно, варто слідувати за закликом Окуджави: «Візьмемося за руки, друзі, щоб не пропасти поодинці!».