Про Львівське кохання

Відомий режисер часто називає своїх творчих союзниць «небесними дружинами». Але саме в рідному Львові живуть жінки, з якими Романа Григоровича Віктюка зв’язала творча доля на багато років. Актриса Любов Яківна Каганова і Алла Григорівна Бабенко. На прохання «ДТ» вони поділилися своїми спогадами про земляка-ювіляра.

— Знаю Романа Григоровича з дитинства, — розповідає Любов Каганова. — Ще тоді, коли він грав у мене у виставі «Сомбреро», я помітила в ньому неабиякий талант і азарт.

І ставлюся до нього дуже ніжно. Коли він буває у Львові, то завжди телефонує, ми зустрічаємося і обов’язково ходимо на Личаківський цвинтар, аби віддати шану
акторам, що вже покинули цей світ. Роман купує багато квітів і розкидає їх по могилах. Він гаряче любить Львів і з великою пошаною ставиться до людей, що допомагали йому. Зокрема, завжди з особливою ніжністю згадує акторів Асю Бурштейн і Юру Копистова (що дуже рано і трагічно пішов із життя), з якими Роман працював у Театрі юного глядача.

Я вдячна Віктюку за те, що він в усіх своїх інтерв’ю згадує мене і мою подругу народну артистку України Зінаїду Дехтярьову, яка 38 років служила в Театрі Прикарпатського військового округу, називаючи нас найкращими актрисами світу.

Знаєте, на одному з концертів до Романа Григоровича прийшла записка, де його запитували про кохану жінку. Я в той час стояла за кулісами. Віктюк разом із Шифріним і Маковецьким посадили мене на стільчик і винесли на сцену — так Роман привселюдно освідчився мені у коханні...

* * *

— Людина він феноменально талановита, суперечлива і авантюрна, — ділиться спогадами про Романа Григоровича режисер Алла Бабенко.— Все життя він читав дуже багато. До слова, свого часу у Вільнюсі спромігся проникнути у закриті фонди місцевої бібліотеки і від руки (бо не було тоді ні сканерів, ні ксероксів) переписав для себе особисто кільканадцять книжок. Він поглинав книжки буквально тоннами. Знав філософію Соловйова та Бердяєва як ніхто інший. А що стосується театральної літератури, то тут узагалі без коментарів.

Напевно, років до сорока п’яти Віктюк їздив у поїздах і літав у літаках за фальшивим студентським посвідченням (аби платити 50 відсотків вартості квитка — неабияка економія коштів!), яке знову ж таки зробив сам.

Одного разу Роман навіть спромігся видати себе за Олега Табакова, на якого у молодості був дуже схожий.

Полюбляв розігрувати по телефону, доводячи до істерик, зокрема, Галину Волчек з театру «Современник». Одного разу так розіграв Фаїну Раневську, терміново викликавши з дому на виставу, що та у театрі знепритомніла. Для чого це робив? А просто розважався!

Досі дуже багато вигадує, вміє створити довкола себе міф. А колись, перебуваючи у Львові без роботи, без грошей, від імені Міністерства культури телефонував у всі театри, пропонуючи взяти на роботу… Віктюка.

Я абсолютно точно пам’ятаю, коли до нього прийшла велика слава — це було, коли він поставив у Кості Райкіна «Служниці» Жана Жене. Чому пам’ятаю? Бо це було незадовго до смерті моєї мами, яка тоді дуже хворіла, а коли почула про успіх Романа, то сказала: «Таки пробився…».

Роман часто приїжджає до Львова. Фінансово цілком утримує свою родину, а це дві сестри і племінниця. Мені видається, що до Львова його притягують не тільки родинні почуття — він дуже хоче, щоби сестри, після всіх поневірянь, митарств, цілковитого несприйняття і забуття Віктюка, бачили його успіх. А крім того, він ніколи не забуває тих, хто допоміг йому здобути професію, зокрема поставив на Личаківському цвинтарі пам’ятник Наталії Половко, що керувала драмгуртком, де почалася акторська стезя Романа, і скерувала його до театрального інституту.