ПРО КІНО, ЯКЕ МОЖЕ НЕ СИДІТИ НА ШИЇ В ПЛАТНИКІВ ПОДАТКІВ

Український кінематограф у доперебудовні часи жив собі заможно, не залежав від державних дотацій, фінансувався за рахунок коштів, зароблених своєю ж продукцією. Останнім часом ситуація різко змінилася. Нині український національний кінематограф практично мовчить. Він ледь дихає. У чому ж причина?..

Ще 10 років тому в нашій, тоді ще великій, країні кінематографічна галузь мала свій замкнутий цикл виробництва і реалізації фільмів. Кіностудії створювали художні, документальні, науково- популярні і мультиплікаційні стрічки, а прокатні організації через кінотеатри їх демонстрували. Гроші ж від реалізації вітчизняних і закордонних кінокартин надходили до скарбниці Держкіно, яке фінансувало виробництво нових фільмів. Якщо спростити колообіг проходження фінансів, то схема була приблизно така, якою ми її описали. Ніяких великих грошей із держбюджету кіногалузь не вимагала. Вона їх заробляла сама. Але настали часи, коли в країні змінився політичний і фінансово- економічний устрій. Відбулася тотальна реорганізація багатьох галузевих структур. Від виробничої бази кінематографу виокремилася реалізаційна база — прокат, і вітчизняні кіностудії дружно «стали на утримання» до держави, відчувши на собі, що таке «фінансування за залишковим принципом». Державу можна зрозуміти: коли не вистачає бюджетних коштів на основні промислові та сільськогосподарські потужності, то про яке кіно може йти мова.

Але ця ситуація приховує в собі міну уповільненої дії. За даними соціологічних служб, у наш час ніщо так не формує мораль, як, виявляється, кіно (зрозуміло, через відео і телебачення). Наймасовіше і найдоступніше з усіх мистецтв цілодобово привертає до себе увагу майже наркотично залежних від кінопродукції глядачів, особливо молодь.

На жаль, екран цей не заповнено продукцією вітчизняного виробництва, своєрідна культура якого зорієнтована на глядача певної ментальності. Екран у нас всуціль імпортний, оскільки українського кінематографу як індустрії вже з десяток років практично немає... Своїх коштів катма, а державна скарбниця порожня... А весь парадокс у тому, що національний кінематограф міг би обійтися і без державних дотацій, не чекати, поки податки заповнять держбюджет і на кіно України наприкінці року відщипнуть залишковий мізер.

Провідні країни світу вже давно відрегулювали на рівні законів умови існування кіноіндустрії і переконливо довели, що ця галузь може не тільки сама себе забезпечувати, а й бути прибутковою. Не будемо говорити про американську систему Голлівуду, звернемося хоча б до прикладу нашого найближчого сусіди — Росії. Кілька років тому, намучившись без коштів, російські кінематографісти розробили систему законів, яка дозволяє вдовольнятися вкрай незначними дотаціями, які виділяються державою, з одного боку, а з іншого — стимулювати недержавні структури вкладати гроші в російське кіномистецтво. Провівши ці закони через усі необхідні державні і юридичні інстанції, великі і маленькі кіностудії Росії прискорено набирають темпу. Ми не здивуємося, якщо вже завтра не американська, а російська кінопродукція заполонить екрани нашого телебачення, кінопрокату і відеосалонів.

Виявляється, і в Україні провідні кінематографісти під егідою Міністерства культури і мистецтв давно вже розробили і котрий рік пробивають аналогічні закони у вищих інстанціях влади, але поки що безуспішно. Значна роль у формуванні механізмів повернення вітчизняному кіномистецтву громадського престижу й економічної ефективності належить Управлінню кінематографії Міністерства культури і мистецтв України. У розмові з автором начальник Управління М.Мазяр виклав концепцію майбутньої фінансової моделі існування кінематографу.

— Насамперед необхідно реалізувати «Основні напрямки розвитку кінематографу в Україні». Цей проект розроблений нашим Міністерством спільно з Комітетом із питань культури і духовності Верховної Ради України і поданий у вищі інстанції держави. Його здійснення припускає, що вже до 2005 року будуть сформовані основи самодостатньої ринкової вітчизняної кіноіндустрії. Вже до 2002 року може значно збільшитися кількість виготовлених національних фільмів, що забезпечить у перспективі їхню 30-відсоткову квоту присутності на екранах України.

Реалізація основних напрямків у повному обсязі також дозволить відмовитися від безповоротних державних дотацій і перейти на самофінансування всієї кінематографічної галузі. Державна політика стосовно українського кінематографу нині не відповідає потребам. Приклад сусідніх держав (Росії, Польщі) доводить, що кінотеатральний показ вітчизняних фільмів може, як і колись, бути чинником стабілізації й об’єднання суспільства, консолідувати націю в нових історичних умовах. Цю ж роль спроможні зіграти й українські кінострічки, зняті спеціально для телебачення, яке у даний час заповнене величезною кількістю західної кінотелепродукції не завжди високої якості.

Начальник управління М.Мазяр справедливо вважає, що для розвитку національної кінематографії необхідно ухвалити закон, який запроваджував би грошовий збір із показу закордонних фільмів, що демонструються на кіно- і телеекранах і поширюються на відеоринку України. Виявляється, проект цього закону також поданий на розгляд уряду і вже не перший рік перебуває в кабінетах вищих законодавчих інстанцій. До речі, як і проект закону, відповідно до якого, інвестори і меценати вітчизняної кіноіндустрії можуть бути звільнені від податку на суму, що вкладена в створення вітчизняного твору мистецтва. При такому стимулові в інвесторів, по-перше, задовольнялася б моральна самооцінка щодо персонального внеску в мистецтво рідної країни, по-друге, зменшилися б податки у власному бізнесі, та ще й і кіновитвір міг би принести прибуток, якщо гроші вкладено в справді талановитого режисера-постановника. На таких началах існує кіновиробництво більшості розвинених країн світу.

— Ухвалення лише одного Закону України — «Про збір на розвиток національної кінематографії» може звільнити державу від фінансування галузі кіновиробництва. Необхідно, щоб держава проголосила і втілила в життя політику державного протекціонізму кіно у всіх трьох іпостасях: кінотворчості, кіновиробництві та кінопрокаті. Ухвалення названих законів дало б змогу кардинально реформувати галузі кіноіндустрії в Україні.

Раніше кіногалузь заробляла гроші самостійно та ще й віддавала до бюджету країни 50%. Сьогодні національний кінематограф дотується державою (на 4% від необхідних 100%). І хоча навколо кіно крутяться великі гроші, вони не потрапляють ні до державної скарбниці, ні на фільмовиробництво. Суть у тому, щоб гроші ці правильно перерозподілити і вирішити це на державному рівні. У законі, який я згадував, пропонується насамперед врегулювати показ іноземних фільмів на українському екрані. Нехай телеканали, власники кінотеатрів і відеотек показують іноземні фільми, але при цьому обов’язково сплачують збір на розвиток національного кінематографу. Адже навіть могутнє американське кіно має пільги, узаконені державою. Тому на американський ринок не так просто потрапити європейській або іншій кінопродукції. У нас також необхідно це питання врегулювати: показуєш іноземний фільм — будь ласка, але сплачуй кілька відсотків у загальний фонд, із якого фінансуватиметься виробництво українських фільмів. Навіть 5% відрахувань дозволять кіногалузі взагалі відмовитися від державного фінансування.

Далі: зрівнювати продукцію мистецтва кіно з виробництвом промислових товарів. Кінофільм — це ринковий товар, але в нього ще цілий ряд функцій — естетична, пізнавальна, виховна, інформаційна. До того ж, кіно повинно реалізуватися як товар, щоб заробити собі гроші на виробництво нових фільмів. На жаль, у нашій країні відсутній великий ринок і не такий уже значний прошарок людей, які могли б щодня відвідувати кінотеатри, навіть якщо вони матимуть найсучасніше технічне устаткування. При таких об’єктивних умовах кіностудії не мають змоги отримувати прибуток від реалізації своєї продукції (тобто фільмів), проте вони продовжують сплачувати всі види податків виробника.

Нинішню схему оподаткування в кіномережі неможливо сприймати інакше як казус. Існуючий податковий тиск у нинішньому вигляді потребує змін. У підготовленому законопроекті «Про оподаткування прибутку підприємств» слід внести зміни щодо зменшення податків, які стягуються із виробництва, розповсюдження і демонстрації національних фільмів. Як, приміром, оподатковується фільм під час прокату? Спочатку власник кінотеатру набуває майнових прав — сплачує перший раз, потім йому необхідно мати копії цього фільму — він замовляє тираж, отже, ще раз сплачує ПДВ, тепер він повинний показати цей фільм — ще раз сплачує ПДВ із квитка. І все це росте, як снігова куля. Отже, поки доходить до самої демонстрації фільму, власник кінотеатру вже має не прибуток, а тільки збитки. Ця ситуація змушує його щось робити нелегально. Так виникають невраховані квитки і кіносеанси. Саме так частина кіномережі переходить у тіньовий сектор.

А ось у Росії стосовно національних фільмів операції з ПДВ скасовані. Це дало змогу скерувати вивільнені кошти на виробництво фільмів. У Росії цей закон запрацював стовідсотково. І кінобізнес ожив. Це переконливо доводить, що кінематограф цілком може робити ставку не на державну субсидію, а на кінобізнес, при цьому справно відраховуючи значні податки державі. Держава повинна тільки допомогти вітчизняному кінематографу підвестися з колін. Але мова йде про підтримку лише кінобізнесу, який займається національним фільмовиробництвом.

Підсумовуючи, можна сказати, що кіно цілком здатне не сидіти на шиї в держбюджету, воно може мати прибуток від реалізації своєї продукції за умови зрівноваження грошового обігу навколо кіно, а також врегулювання податкового тиску в сфері виробництва і прокату національних фільмів. Це дозволить скерувати позабюджетні кошти і звільнені від частини податків фінанси на підтримку кіногалузі України».

Від себе можна тільки додати, що лише кілька рядків у податковому кодексі спроможні відродити всю галузь — кіноіндустрію України, давши при цьому роботу сотням тисяч громадян і насолоду — мільйонам.