Про тих, хто виживе

Останній фільм Джима Джармуша "Виживуть тільки коханці", який "дожив" і до нашого кінопрокату, святкують як повернення Майстра. Автора "Мерця" - культового фільму, що подарував неформалам 1990-х стиль, настрій, естетику, яка часто міксувалася в юних головах із іншим, знятим роком раніше шедевром "Кримінальне чтиво"...

Зовсім не дивує почутий у "Коханцях" хіт Чарлі Фезерса Can't Hardly Stand It, знайомий із саундтрека "Убити Білла". Настільки Джармуш і Тарантіно у той свій зоряний період були вісниками нового авторства, вампірами, що висмоктали кров зі старого мистецтва, аби вдихнути життя в нове.

Щонайменше, в середині 1990-х їхня поява давала на те надію. Але кіно, як і історія, ходить по своєму містичному колу. І Джармуш повертається до нас тепер як режисер фільму, де знову в героях "мерці" - вампіри, прилучені до вічності й нескінченності. Носії непід'ємних валіз людської культури, що живуть цим спадком, хоча й зневажливо називають Байрона "пихатим дурнем".

На одному континенті, в Детройті, - Він. На іншому - у Танжері - Вона. У нього (Том Хідлстоун) - музика й меланхолія. У неї (Тільда Суїнтон) - література і крутий друг, сам Крістофер Марло, попередник Шекспіра, а за деякими хитро сплетеними версіями - справжній автор великих п'єс.

Так чи інакше, Джармуш (автор ідеї й сценарію) на цьому наполягає. У розлуці вони недовго, всього кілька століть. Потім зустрічаються, розмовляють про прекрасне, грають у шахи, й, віддаючи данину найбільш, мабуть, стильному і вражаючому фільму про вампірів - "Голод", відвідують нічний клуб у чорних окулярах.

Суїнтон, звісно, анітрохи не Катрін Деньов, а в Хідлстоуна, прямо скажемо, спільного з Девідом Боуї - лише англійська прописка, але "Коханці" виживають: стильність, у рабство якої прагне наша просунутість, тут витримана не гірше, ніж у "Голоді", хоча тоном естета Джармуш, на відміну від Тоні Скотта, з нами не розмовляє. "Коханці" - взагалі не фільм-оповідь. Це фільм-блукання. Медитація й сон... "Бо в смертнім сні які ж присняться сни?.."

Те, що незалежний і культовий Джармуш заступив на територію жанру, та ще такого низького, як "кіно про вампірів", - не означає абсолютно нічого. Річ тут не в жанрі. І навіть не в його припустимому апгрейді. Останнє - якраз більше властиве Тарантіно.

Невелика поступка масам, і все. Вабик, що розвіює страх і програмний трепет глядача (зараз накинеться, зараз уп'ється, страшно чи смішно бризне кров...) після першої чарки... Першої чарки крові, випитої героями на доказ того, що вампір, який приятелював із Шубертом, давно не дикун. Не мисливець на жертву місячної ночі (хай навіть романтики в тому більше), а тонкий цінитель прекрасного. Все логічно - культура репресивна, культура витончує. А велика культура віддраює тебе добіла, до ефірної блідої подоби жінки, як у випадку з героїнею Суїнтон. Вона - очевидна перша скрипка в картині. Як і багато нинішніх прихильників ескапізму, втечі у власноруч скроєний світ ідеалів - тонкого смаку, манії здорового способу життя, високоінтелектуальних розмов, герої Джармуша спорудили собі "вольєр" із зачарувань та цінностей духовного штибу.

Гітара зразка 1905 р. - не капіталовкладення, а чарівним чином відчутний зв'язок століть, усвідомлення вічності, яке допомагає вижити. Особливо коли жити доводиться довго. Практично від сотворіння світу.

Що ж дивного, що Джармушеві вампіри (звати їх Адам і - не повірите - Єва) зі століття в століття несуть прокляття, воно ж спасіння роду людського - любов. А там, де "любов", навшпиньки підкрадається й найбанальніша рима - кров. All you need is blood.

Кров у "Коханцях", як і споживаний Адамом та Євою духовний харч, - вищої якості. Добувається в наукових лабораторіях і по блату. Опускатися до вбивства? Це так несучасно. Мотив зовсім не новий.

За рік до Джармуша про вампірів-філантропів зняла свій "Поцілунок проклятої" Александра Кассаветіс. Герої там теж перебували в полоні власної елітарності й на першому побаченні, приміром, насолоджувалися переглядом "Вірідіани" Бунюеля.

Дивно, з якого повітря хапають однакові ідеї ці американські незалежні - і повнометражний дебют середульшої доньки Кассаветіса, і "лебедина" (хотілося б вірити, що все-таки не ця) пісня Джармуша перегукуються не тільки ідеологічно, а й сюжетно. В "Поцілунку проклятої" в ідилічний момент вампірського побутування вривається сестра героїні, якої ніхто особливо не чекав. З очевидними малоприємними наслідками.

Практично слово в слово цей кульбіт повторюють і "Коханці". Але ефекту вторинності не виникає. Навпаки, це видається стандартною вампірською історією, елементами сімейної драми упирів. А ось що Джармуш відкидає геть-чисто - це секс і взагалі будь-який ерос (попри назву та іншу вампірську міфологію) Якщо, звісно, не брати до уваги того еротичного трепету, що його в підкованого глядача викликають усі ці нескінченні пасьянси з культурних мемів, назв, які говорять самі за себе, й самопредставлених імен. Там, де буде доктор, поминатимуться і Калігарі, і Стрейнджлав, і навіть доктор Ватсон. Якщо Адам покаже своїй Єві будинок Джека Уайта - гітариста групи The White Stripes, то назва їхнього по-справжньому успішного альбому "Останній притулок білої крові" спливе сама собою... Не кажучи вже про жалкування Марло (Джон Херт), що Гамлета найкраще було б писати з Адама, тощо.

Глядача розчиняють серед безперечно вагомої символіки, затягують у кружляння з персонажами класичної культури. Нічого іншого, боюся, таким вихолощеним істотам, як вампіри, не залишається. Жонглювати знанням, коли "...ми позбудемось земних суєт". Фільм Джармуша проходить по розряду снів. А уві сні все спливає хаотично, невпопад... І мимоволі, як і Єва, запитуєш себе: "Це був поганий сон?" - "Міг би бути й гіршим", - відповідає Адам.