Про пропащу людину — в українському прокаті

На екранах країни - дивовижна, нестандартна для "наших палестин" історія: прокатний український фільм "Звичайна справа". Далі хочеться витримати паузу. Або тихо додати: "час розсудить".

Проте час - він не тільки в континуумі, а й у точці. І в даній - нинішній нашій реальності - фільм Валентина Васяновича річ досить вражаюча та малозрозуміла. Яким чином із тих самих "інгредієнтів" (властивих не найкращому вітчизняному кіно) вийшла нормальна глядацька картина?

До того ж - комедія. Абсурдизм, лірика, драма інтелігента, криза середнього віку. Це все потім. Якщо український глядач зрештою дійде до картини, то передаватимуть із уст в уста саме жарти про "енергетичне лайно", лікарнянського Ісуса та пародію на Черновецького (у фіналі картини).

А якщо кому конче потрібні паралелі й інтелектуальний кінематографічний бекграунд, то дует персонажів Тараса Денисенка і Віталія Линецького в екстракті - це очарування ідіотизму (у стилі "Великого Лебовського"), найкозирніша, на мій погляд, карта "Звичайної справи".

Зі "звичайним", простим і зрозумілим у нашому кіно - завжди дефіцит. У нас, як відомо, знімають рідко й мітять відразу в шедеври.

Поняття звичайного глядацького фільму, що рефлексує не на нашу непопулярну в масах історичну колію, а на актуальну сучасність, яка прагне відгуку, відсутнє як таке. І цю важливу справу картина Васяновича береться компенсувати.

За довгі роки українських "шедевральних" проектів нарешті на екрані - звичайна і така знайома (повірте, знайома навіть глибинці з її осколками інтелігенції в особі лікарів і вчителів) пропаща людина. З лірикою за пазухою та інфантильним ставленням до реальності.

Тільки пригод, як належить жанровому кіно, у неї трохи більше, ніж могло б бути у звичайному житті. А інтонація викладу - з поправкою на українську "невмирущість": іронічна, із захлестами в абсурд.

Не проводитиму паралелі зі світовими кінотрендами (а-ля Кустуриця)... Які, нехай і делікатно, розпочаті авторами в просуванні цієї картини. "Звичайна справа" - звісно ж, ніякий не "український Кустуриця" (про що з подивом довелося довідатися від деяких колег-журналістів). Це просто український фільм. Де через рідну ментальність (а ми, як відомо, етнос не тільки лагідний, а й веселий) переломлюється споконвічна драма пошуків людиною своєї сутності, себе в часі і просторі.

У певному сенсі на ідейному рівні "Звичайна справа" ілюструє і пошук, і драму українського кінематографа.

Це "справа", нехай і на кілька кроків, але все-таки віддалилася від "наївного мистецтва" нашого в найгіршому розумінні традиційного кіно...

Цей фільм - про сьогодні та про вічне в одному флаконі. Серйозне і смішне тут грають одне з одним у пінг-понг. Не хочеться цей фільм перехвалювати. Але не варто його й недооцінювати. Те, що не дотяг режисер, дотягли чудові актори. Те, що недоговорено сюжетом, може бути додумано глядачем, на якого передовсім і розраховано це кіно.