Привид опери і прокляття вічної провінції

Нині модно розумувати про входження України до Європи. І часом нам здається, що для набуття повноцінного статусу європейської країни нам досить домогтися поліпшення певних економічних показників і виправити кілька рядків у законах. Однак ні. Соціокультурний простір Західної Європи формувався століттями, він схожий на той британський газон, що його, згідно з відомим анекдотом, потрібно спочатку підстригати триста років. Однією з ознак нашого безнадійного відставання можна визнати стан музичного життя України. Спробуймо бодай придивитися до столичних концертно-театральних афіш. Де наш освічений співвітчизник може прилучитися до «переднього краю» академічної музики? Де він може почути сучасних закордонних зірок опери або славетних інструменталістів? Та, власне, ніде. В цьому й полягає ключова причина нашої провінційності: до нас ніхто не приїздить, до нас нікого не запрошують. Адже немає ні грошей, ні вдосталь залів, та й інформаційний розрив із «цивілізованою» Європою у нас колосальний. Запитайте будь-якого киянина (я вже не кажу про жителів провінції), кого він вважає зірками опери першої величини. Переважна більшість назве імена Паваротті, Домінго, Каррераса, а може, й кількох співвітчизників, чиї успіхи за кордоном нам здаються особливо вражаючими. Але нам і невтямки, що такий табель про ранги відбиває навіть не вчорашній, а позавчорашній день оперного мистецтва.

У нашій свідомості ця картина відклалася ще в часи різних передач про класичну музику, які показувало московське Центральне телебачення. Не усвідомлюючи цього, ми просто звикли, що зірки, котрі завершили свою кар’єру, іноді з’являються в Києві, аби зірвати останні квіти слави, перш ніж остаточно піти зі сцени. Ця трохи сумна традиція була закладена ще Ренатою Тебальді, яка відвідала Київ у сімдесяті. Яскравим прикладом цієї ж тенденції стали й недавні гастролі Джессі Норман. Та й у недалекому минулому таких випадків було кілька — Хосе Каррерас, Ренато Брузон, Монтсеррат Кабальє, яка нещодавно виступила в нас удруге. Під час їхніх виступів преса створювала ажіотаж, та й квитки розпродувалися досить успішно. Але навряд чи тут можна було говорити про утамування духовної спраги київського слухача. Адже ціни на квитки були високі, а самі події — піднесені до рангу престижних світських «тусовок». Та й то нас не дуже вже й балували: будь-кого з таких зірок бачили в Києві приблизно один раз на два-три роки. При цьому гонорар виплачувався з «альтернативних джерел» — виступ Брузона фінансувала італійська сторона, Норман з’явилася в Києві за всілякого сприяння Співакова, а Кабальє завітала до нас завдяки потужному банківському спонсору. Причому ні ці, ні інші зірки жодного разу не виступали в Києві в оперних спектаклях. Запрошення гастролерів із далекого зарубіжжя взагалі не практикується Національною оперою. Тому спорадичні появи екс-зірок із короткими необтяжливими концертами залишалися для українського слухача єдиною можливістю почути щось свіже.

Отже, в тому, що стосується опери, прикметною рисою нашої держави є типова картина, характерна для країн третього світу. Тобто — ніхто із зірок не виступає у місцевих спектаклях, ніхто з нинішніх європейських «дорогих» співаків узагалі не відвідує Україну. Єдине, що відбувається, — це поодинокі й суворо дозовані появи «привидів учорашнього дня». Порожнім звуком для нас залишаються багато імен сучасних зірок світового рівня — таких як Анжела Георгіу, Роберто Аланья, Чечілія Бартолі та інших, серед яких та ж таки Марія Гулегіна, котрій, здавалося б, сам Бог велів з’являтися в Україні частіше. Вони занадто затребувані, ще досить молоді, а тому їм і на думку не спадає, що на цьому етапі їм є хоч якийсь сенс їхати в Україну. А місцеві носії культурних ініціатив не візьмуться їх заманювати: який сенс це робити, якщо звістка про сучасних зірок долетить до нашої забутої Богом держави лише років через двадцять, коли ті перетворяться на живі легенди (а фізично виглядатимуть, швидше, вже як напівживі). Отоді, мабуть, ми й отримаємо шанс потрапити на їхні київські концерти. Все це створює такий страшенний пролом у нашому музичному житті, що ми мусимо щиро визнати — так, Києву поки що далеко до європейського розмаху. Ми жахливо ізольовані і, власне, у сфері академічної музики є якимсь аналогом Північної Кореї. Можна навести безліч фактів, що підтверджують це моторошнувате порівняння. Адже, крім усього сказаного, до нас не приїздять ні солісти-музиканти, ні оркестри, ні диригенти, які належать до сучасної музичної еліти. А багато кращих вітчизняних виконавських сил, навпаки, намагаються виїхати з України й шукають кращого життя на сценах і в оркестрових ямах розвиненіших у музичному плані зарубіжних країн.

Після здобуття незалежності нами зацікавились і деякі закордонні гастролери, чия поява в нас інспірована культурними службами різних посольств зарубіжних країн. Але цей шлях проникнення в нашу державу нових «гастрольних одиниць» не завжди можна вважати таким, що істотно змінює картину на краще. Візьмімо кілька прикладів із недавнього минулого. Чому в нас раптом відбувається сольний концерт якої-небудь співачки зі Швейцарії, валторніста з Австрії, кларнетиста з Франції (прізвищ ми не наводимо, але всі приклади взято з реального життя)? Це не тільки і не стільки результат зворушливого й фанатичного прагнення дипломатів «експортувати» музичну культуру своїх країн. Найчастіше річ просто в суб’єктивних пристрастях і бажанні запросити когось, із ким є певні особисті контакти. Напевно, це не дуже зле, коли західний музикант виступає в Києві «за знайомством», завдяки приятельським зв’язкам із кимось із дипломатів. Але практика свідчить: такий принцип добору запропонованих нашій увазі гастролерів навряд чи має бути єдиним. Коли торік ішлося про організацію концертів на ознаменування сторіччя від дня смерті великого австрійського композитора Гуго Вольфа, авторові цих рядків, який виступив з ідеєю відповідного проекту, довелося спочатку одержати на словах концептуальне схвалення культурної служби австрійського посольства, а потім, на жаль, зіштовхнутися з непроникною стіною цілковитої байдужості. Мабуть, серед співробітників посольства не знайшлося жодного родича зазначеного композитора. А «чиста ідея» сама по собі виявилася мало привабливою для них. Чому? Напевно, тому, що простіше не зробити чого-небудь, аніж зробити. Згасла ще одна ініціатива, яка раніше давала багаті плоди, — організація концертів французької класичної музики силами вітчизняних виконавців або спільно українськими та французькими музикантами за сприяння Французького культурного центру. Є надія, що тепер, після змін у керівництві Центром, цю традицію буде відроджено.

За кордоном немає такої вражаючої різниці в якості та розмаїтті гастрольно-концертного життя між столицею і провінцією, як у нас. Тому, якби ми спробували проаналізувати, які естетичні блага доступні жителям наших провінційних міст, результати виявилися б іще мізернішими. А зірки першої величини зовсім не гребують виступами в невеликих містах. Їхнє життя лише частково пов’язане з тріумфами в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку. А інша, цілком достойна частина їхньої діяльності проходить у невеликих містах. Навіть якщо йдеться про Східну Європу. Коли Паваротті, приміром, давав один зі своїх останніх концертів у Словаччині, він виступив зовсім не в столиці. Поцікавтеся у жителів бодай найменших містечок Західної Європи, хто зі світових зірок «зазирав» до них останнім часом. І ви напевно почуєте у відповідь значний перелік славетних виконавців. Гігантоманія зовсім не належить до пріоритетів при плануванні концертної діяльності закордонних музикантів. Зальцбург, наприклад, — це всього лише півтораста тисяч жителів. Набагато менше, ніж Оболонь. Але це нітрохи не заважає крихітному австрійському містечку бути світовою музичною Меккою.

Що ж до Києва, йому ніколи не пізно заявити про свої домагання. Були б сили, здатні виявити небайдужість до стану нашого концертного життя й залучити кошти з тих джерел, які будуть доступними. Що вдієш, коли українська держава не в змозі заплатити гонорар котрійсь із численних оперних зірок, які ще не відвідували Україну. Нехай тоді це зробить який-небудь банк або інший спонсор. Тут придадуться будь-які чесні кошти. Тільки б не сталося так, що покоління за поколінням виростатимуть у відриві від світового музичного життя і ми перетворимося на націю з естетичним досвідом, гідним якоїсь «бананової республіки».

Тенденція, що позначилася останнім часом у нашій культурі, передбачає виразний акцент на пропаганді й дослідженні всього українського, вітчизняного. Це цілком зрозуміло. Але як бути з розвитком виконавської школи, з одного боку, й розширенням горизонту музичних вражень наших співвітчизників — з іншого? Якщо молодий вітчизняний музикант хоче систематично виконувати світовий репертуар, йому насамперед спадає на думку пошукати фінансову підтримку у відповідному посольстві або ж запланувати собі в перспективі концертування за кордоном. Адже світова музична класика в усіх своїх проявах переважно не належить до напрямів діяльності структур, які відають у нас культурою. Це досить істотний чинник провінціалізації нашого музичного життя. І тут хотілося б запитати — чому так сталося? Невже у стосунках зі світовою музичною класикою в нас усе так бездоганно? Якщо копнути глибше, то спостереження виявляться маловтішними. Здається, причина стійкості такої зневаги полягає в тому, що сам «процес» зайшов уже занадто далеко.

Дозволимо собі один-два показових приклади, які виразно проілюструють можливості наших виконавців і прикметні риси середовища їхнього життя. Приміром, київський вокаліст узяв собі за мету виконати які-небудь пісні Шуберта. Він іде в бібліотеку по ноти (адже про нотні магазини ми вже встигли забути раз і назавжди). Його шлях може пролягти лише через бібліотеку Національної музичної академії і музичний відділ Національної бібліотеки України імені В.Вернадського — інших більш-менш значних музичних бібліотек у нашій столиці просто немає. І що ж побачить цей натхненний шукач? У зазначених бібліотеках немає навіть половини пісень Шуберта! Зрозуміло, якусь «Прекрасну мельничиху» або «Зимовий шлях» відшукати буде неважко. Але нот значної частини пісенних опусів славетного романтика в нашій країні немає просто фізично, їх немає ніде в Україні! І, зауважимо, йдеться про Шуберта, а не про якісь суперраритети, створені забутими нині Райхардтом або Цельтером, які при житті були набагато популярнішими в Австрії пісенними композиторами.

Зробімо ще один крок убік. Припустімо, що того ж допитливого вокаліста або диригента цікавлять кантати Баха, і ще, не дай Боже, партитури. Історія та ж сама — нот найчастіше не відшукати. І знову зроблю застереження — йдеться про поверхові досягнення музики, про авторів, котрі входять до першої десятки, ні — п’ятірки, найвидатніших композиторів усіх часів та народів. Бах і Шуберт! Ось такі в нас, дозвольте зауважити, справи зі ставленням до світової класики. Нещодавно, щоб роздобути ноти крихітної пісні Шуберта, мені довелося звертатися ні більше ні менше, як до лондонського Інституту Франца Шуберта. Спасибі, хоч англійці допомогли.

Тож давайте чесно зізнаємося, що з цієї та інших причин ми перебуваємо в ар’єргарді європейського музичного життя. Якщо погодитися з цим, тоді залишиться хоч якесь поле для діяльності. Але якщо безперестану пишатися існуванням університету Поплавського та наявністю «Наталки Полтавки» в репертуарі Національної опери, то горизонт «світлого майбутнього» взагалі зникне з поля зору.