Привид Дереша у готелях Харкова

«Ні, це не Ріо-де-Жанейро», — думала я недільного ранку, прогулюючись місцями, де мало вирувати свято книги, приурочене до свята столиці. Це навіть не Львів осінньої пори, коли його заводнюють юрби паломників-бібліофілів, письменників, митців і видавців. Міжнародний книжковий форум видавців у Києві відбувався камерно і якось так між іншим. Свинцеві хмари і тінь «космічних» виборів тяжіли над містом, на Майдані нагороджували учасників «Пробігу під каштанами», народ звично юрмився навколо вуличних музик… Рядочок зелених наметів, де видавництва презентували свій доробок, впадав в око не відразу. Доки не підійдеш ближче, то й не збагнеш: книжками там торгують чи, може, напоями, а чи то чергові мітингувальники розташувалися поблизу Київради…

Потренувавши вуха — гайда до книжкових стендів: чи знайдеться тут те, що потішить невиправного книголюба?

Приємно зазначити, що серед привезеної на форум літератури поменшало пафосно-патріотичних і від того мало кому цікавих книг. Привертали увагу спроби нового прочитання історії, переосмислення життєвого шляху персоналій минулого і сьогодення. Траплялися й відверто скандально-дилетантські твори, та було чим потішитися і більш вибагливому читачеві. Зокрема серією книг Валентина Бадрака про стратегії успіху видатних історичних осіб («Фоліо»), або «Українською якбиТОлогією» Дмитра Шурхала («Піраміда») — книгою про випадковості, які змінювали хід історії. У царині гуманітарних студій лідерами продаж залишалися книги Оксани Забужко (Київ, «Факт»).

Певна річ, «Польові дослідження з українського сексу» збуджують увагу читачів не менше, ніж «Шевченків міф України» або «Хроніки від Фортінбраса». Тема статевих взаємин — вічний двигун людської цікавості і, від­повідно, вічне джерело легкого прибутку. Літератури «з перчинкою» на виставці не бракувало — на будь-який смак, для будь-якого віку. Хочете посміятися — погортайте сороміцькі віршики Олександра Меламуда з ілюстраціями Радни Сахалтуєва («Фоліо»). Шукаєте чогось витонченішого, із нальотом давнини, — ось вам античні міфи без купюр у «Міфології для дорослих» Станіслава Стабрили (Київ, «Юніверс»). А для дітей, з якими батьки соромляться поговорити на інтимні теми, — аж дві книги, які спростять цей нелегкий процес: «Як я народився» (Київ, «Задруга») та «Відверта розмова «про це» (Київ, «Країна мрій»). Перша — коротша й цнотливіша. Друга торкається ширшого кола тем — зокрема мастурбації, нетрадиційної орієнтації, контрацепції та запобігання сексуальному насильству. Втім, досить делікатно. Водночас багато уваги приділяється почуттям, що супроводжують інтимні стосунки.

Мамам і татам із пострадянською ментальністю зазвичай нелегко пояснити дітям не тільки те, як вони народилися, а й те, як правильно розпоряджатися грошима. Тут стане в пригоді книжка Бодо Шефера «Пес на ім’я Мані, або Абетка грошей», що вийшла друком у «Видавництві Старого Лева» (Львів). Втім, цей твір фінансового консультанта номер один у Європі варто почитати й дорослим. З-поміж інших книжок цього видавництва, що особливо сподобалися юним відвідувачам форуму, — веселі повісті англійського письменника Джеремі Стронга з ілюстраціями Максима Паленка.

Загалом «дитячий сегмент» виставки потішив: непогані українські переклади світової дитячої класики, не забуто й вітчизняний доробок. Є в нас книжки, які хочеться купити своїм дітям та й самим крадькома погортати. Якби ж то ще умови для того, щоб їх ставало більше…

Серед представленого в «дорослому сегменті» можна було підшукати українську книжку будь-якого ступеня легкотравності: від Лади Лузіної до Оксани Забужко; від казки-фентезі — до багатошарової безсюжетної «альтернативщини», для прочитання якої знадобляться значні зсуви свідомості. Око раз по раз натрапляло на знайомі імена — Марія Матіос, Лариса Денисенко, Юрій Андрухович, Лесь Подерв’янський. Значно рідше — на незнайомі назви книг.

Також, мабуть, можна констатувати певне омолодження української літератури: у неї з різним успіхом пробивається покоління народжених у
80-ті. Сашко Ушкалов, Артем Чех, Та­ня Малярчук… і, звісно ж, Любко Де­реш. Його ім’я так часто потрапляло мені на очі (в анонсах та книжкових заголовках) й у вуха (у чутках, плітках та пісенно-поетичних рядках), що зрештою Дереш почав ввижатися мені власною персоною — на різних май­данчиках та околицях форуму. Отака знакова й дещо містична постать.

Не менш знакову постать численні «шанувальники» прийшли побачити на власні очі суботнього вечора, проігнорувавши фінал «Євробачення». Феномен Василя Васильцева, такого собі українського «співочого мєдвєда», заслуговує на окрему статтю. Його хіти на кшталт «Дякую, Руслано!» або «Комп’ютер-Інтернет» користуються в Унеті не меншою популярністю, ніж різноманітні «фотожаби». А от дискусія щодо того, чи свідомо блазнює цей 20-річний хлопчина, а чи справді свято вірить у геніальність власної творчості, наразі залишається відкритою. Його музика — змішування стилів у щось гучне, синтетичне (у промисловому значенні цього слова) і сіро-буро-малинове, вокал — майстерне непотрапляння в жодну ноту, а тексти не взяв би до роботи жоден композитор-пісняр, який себе поважає. О, ні, це вам не «Ласковый май»! Василева творчість — це не пародія на махровий маскульт, це нескінченне самозаглиблення в пошуках меж власної бездарності. А для цього потрібна неабияка сміливість! Такої відчайдушної сміливості, на жаль, бракує багатьом митцям, які зависають десь біля нульової поділки, маскуючи власну нецікавість пафосом, надмірною серйозністю або одкровеннями, які, перефразовуючи Подерв’янського, «уже давно нікому не інтєрєсні».