ПОВЕРНЕННЯ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО КІНО

Дні кіно Ізраїлю, що нещодавно пройшли в київському Будинку кіно, вже давно стали традиційними. Цього разу програму було складено так, щоб зачепити усі цікаві аспекти кінематографічного життя Ізраїлю: українсько-ізраїльські культурні зв’язки, проблему наших колишніх співгромадян-еміґрантів, а також злет ізраїльського кіно, що останніми роками впевнено заявляє про себе на міжнародних кінофестивалях.

Зусиллями ізраїльського посольства (на переглядах була присутня посол Ізраїлю в Україні пані Наомі бен Амі), єврейської аґенції «Сохнут-Україна» та Національної спілки кінематографістів у Києві вдалося влаштувати зустріч із двома видатними ізраїльськими кінодіячами, вихідцями з колишнього СРСР. Київ відвідали один із найуспішніших ізраїльських продюсерів та режисерів Борис Мафцір та кінорежисер Леонід Горовіц, що колись працював на київських кіностудіях. Зворушені поверненням на батьківщину, учасники говорили про гігантський внесок, зроблений українським єврейством у відродження своєї національної культури, мови та держави. Саме в Україні народилися і творили засновник хасидизму Баал Шем Тов, один із ініціаторів відродження івриту Еліезер Бен Єгуда, письменники Шолом-Алейхем та Ісаак Бабель, без яких неможливо уявити ізраїльську літературу ХХ століття. Про них говорив, відкриваючи фестиваль, Борис Мафцір. Як продюсер та режисер Борис Мафцір створив близько 400 документальних фільмів та телепрограм. У минулому ця дивовижно активна й цікава людина була генеральним директором міністерства абсорбції Ізраїлю, начальником управління культури і мистецтва Ізраїлю, директором Ізраїльської студії документальних фільмів. Сьогодні він очолює єврейську агенцію в Росії, не припиняючи займатися кіно.

Борис Мафцір представив дві свої документальні стрічки: «Найгарніша» про піднесення ізраїльської опери та одну з серій телевізійного циклу «Нотатки про ізраїльську культуру», тема якої — сприйняття Голокосту сучасними ізраїльтянами. Виявляється, в теперішній ізраїльській культурі тема Катастрофи не є замовчуваною болісною раною: вона досить впевнено осмислюється в театрі, літературі, сучасному мистецтві. Ізраїльтяни сміливо говорять про Катастрофу, не впадаючи в пафос та не переймаючись політкоректністю. Вони не бояться нестандартного погляду на Голокост, втіленого в експериментальній театральній постановці чи виставці аванґардного мистецтва. На питання, чи можлива поезія після Освенціму, ізраїльська культура відповідає: так, але ця поезія вже ніколи не буде такою, як раніше. Людська доля після Катастрофи — тема ще одного включеного до програми фільму «Літо Авії».

Мабуть, єдиний різновид ізраїльського мистецтва, не перейнятий осмисленням Голокосту, — це опера, про яку розповідає другий фільм Бориса Мафціра «Найгарніша». Ізраїльська опера ніколи не мала традиції, її було створено практично з нуля зусиллями численних репатріантів, в тому числі з колишнього СРСР. І хоча, за іронічним зізнанням режисера, він нічого не тямить в опері та в музиці взагалі, в його фільмі дуже влучно передано дивовижний артистичний світ опери.

Наступного дня ізраїльського кіно свою стрічку «Кава з лимоном» представляв колишній киянин Леонід Горовіц. Драма творчої людини, що еміґрувала до Ізраїлю та була змушена долати безліч психологічних, культурних та мовних бар’єрів, не просто автобіографічна для режисера. В ситуації головного героя фільму, знаменитого актора Островського (в його ролі Олександр Абдулов) опинилося безліч наших земляків, в тому числі й кінематографістів. Приваблені обіцянкою легкого успіху та швидкого визнання, вони опинялися не тільки в чужому мовному середовищі — їм треба було пристосовуватися до незнайомих їм потреб ринку. Мало хто з них подолав цей шлях, але Леоніду Горовіцу це вдалося. В своєму фільмі «Кава з лимоном» він розповідає узагальнену історію ошуканих сподівань. Головний герой, що виріс у Радянському Союзі та, мабуть, пізнав усі принади творення радянської людини, залишає Росію, бо не бажає пристосовуватись до нової реальності. «Не хочу бути ні правим, ні лівим», — каже він, мотивуючи свій вчинок (типовий прояв соціального ескапізму пострадянської людини). Вихований на радянському політичному абсурді, він боїться майбутнього та обирає еміґрацію. Хоча й адаптуватися в новому середовищі не може, адже на батьківщині він був зіркою, а тут доводиться починати з нуля. Після довгих поневірянь герой повертається до Москви, однак під час жовтневих подій 1993 року отримує випадкову вуличну кулю. Незважаючи на цю наївно-мелодраматичну розв’язку та кілька драматургічних проколів, фільм зачіпає складну проблематику духовного повернення на батьківщину — свою чи своїх предків.

Одним із лейтмотивів єврейської культури є тема повернення. Єврейський народ так довго поневірявся по чужих землях, що мотив повернення на Землю Обітовану міцно прижився в цій культурі, породжуючи нові варіації та відгалуження. Тема повернення домінувала протягом Днів кіно Ізраїлю: йшлося про повернення євреїв на батьківщину, еміґрантів — додому, ізраїльської культури — до світового контексту. Залишається сподіватися, що ізраїльське кіно повертатиметься до України частіше.