«Поштовий» роман

Сценарій завжди один…

Відповідно до недавнього розпорядження КМДА, насувається реформування Містобудівної ради Києва, відновлення її складу. Останнього разу склад Міськбудради затверджували чотири роки тому. До неї входило близько 65 членів. Новий список мають намір зробити коротшим, але імена кандидатів наразі не публікують. Певно, кістяк цієї організації збережеться старий.

Коли на межі ХIХ—ХХ століть в історичному ядрі Києва почали відтворювати національні святині — зруйновані більшовиками християнські храми (Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церкви Різдва Христового та Богородиці Пирогощої на Подолі) — чимало наших співвітчизників вважали, що настав час справжнього торжества історичної справедливості й нарешті в нашій країні почнуть ставитися з повагою і цивілізовано до культурної спадщини.

Дійсно, в результаті відтвореної в центрі Поштової площі на Подолі церкви Різдва Христового (яку в народі називають Шевченківською, оскільки в ній 1861 року відспівували тіло Т.Шевченка перед перевезенням його до Канева) значною мірою площі було повернуто її історичний вигляд.

Культова споруда завдяки її масштабу й урочистим класичним формам стала, як і раніше, висотною й худож­ньою домінантою архітектурного ансамблю старовинних будинків — цінних пам’яток зодчества й техніки. Це один із найстаріших у Європі фунікулерів. Це будинки давньої дизельно-моторної станції при борошномельному млині й елеватор. Колишня поштова станція, колишня трамвайна електростанція, а також побудований уже за радянських часів у вигляді корабля будинок річкового вокзалу.

Протягом деякого часу після відтворення Шевченківської церкви ще чітко простежувалася візуальна вісь між нею та Андріївською церквою — витвором зодчого
Ф.Б. Растреллі, котра ширяє над площею на високому зеленому пагорбі й стала своєрідною візитівкою Києва.

Акція з відтворення храму на Поштовій площі здавалася цілком доречною ще й тому, що територія самої площі є невід’ємною складовою території Державного історико-архітектурного заповідника «Древній Київ». Його було створено 1987 року і він мав у своєму складі більшу частину Подолу й частину Верхнього міста (міста Володимира, Покровський монастир тощо).

Історична забудова заповідника при його утворенні набула статусу комплексної пам’ятки містобудування, а земля в заповіднику — статусу землі історико-культурного призначення, яка є національним надбанням і не підлягає приватизації.

У заповіднику є неприпустимими масштабні будівельні роботи, котрі можуть завдати шкоди естетичному сприйняттю сформованому протягом сторіч архітектурному середовищу, а то й становити загрозу фізичному існуванню пам’яток. Можливими лише є роботи, спрямовані на реконструкцію пам’яток, збереження та відновлення середовища.

Не припускається і знесення пам’яток чи їхня реконструкція. Тобто добудування, надбудова тощо, які спотворюють їхній автентичний вигляд. Відступ від цього правила дозволений лише у виняткових випадках за рішенням Верховної Ради, причому будь-яка проектна пропозиція має розглядатися на конкурсній основі з притягненням до обговорення запропонованих проектів широких кіл громадськості.

Однак із приходом ринкових відносин у суспільстві безсистемна хаотична урбанізація історичного центру Києва стала набирати дедалі більших обертів, саме Поштова площа донедавна все ж залишалася одним із недоторканних куточків Києва. Наявність відкритого доступу до дніпровської набережної перетворили її на улюблене місце відпочинку городян і справжню мекку для туристів (особливо в спекотний літній час).

Спускаючись на Поділ на фунікулері, пасажири могли помилуватися широкою мальовничою панорамою Подолу та Задніпров’я. А вирушаючи на катері від Річкового вокзалу на прогулянку Дніпром, вони оглядали величні літописні пагорби правого берега ріки, увінчані знаменитими архітектурними ансамблями.

Не секрет, що на реконструкцію церкви Різдва Христового з державного бюджету було витрачено чималу суму, і, певне, тому влада поквапилася запевнити платників податків, що захід було проведено не лише в інтересах вірян Київського патріархату (в розпорядження якого було передано церковну споруду), а й усіх православних у цілому, оскільки відтепер нібито буде відновлено стародавню традицію хресного ходу від храму до легендарного місця хрещення киян на березі Дніпра, де 1808 року було побудовано пам’ятник-колону на честь Магдебурзького права (у дореволюційний час хресний хід здійснювався в день Святого рівноапостольного князя Володимира 15 серпня).

І от цей намір поновити народну традицію (тим більше в заповіднику «Древній Київ») можна було б назвати задумом похвальним.

Та, на жаль, для нашої «епохи» стає чи не нормою явище іншого характеру, яке перетворилося на потворну традицію: чиновники можуть багато наобіцяти, урочисто відкрити й навіть освятити, запросивши для цього духівництво, а незабаром про свою обіцянку просто «забути», особливо у разі, коли замість наміченого можна нагріти руки на якомусь черговому урочистому починанні.

Саме за таким сценарієм і розвивалися події в заповідних зонах Києва за часів екс-мера О.Омельченка. З одного боку нібито воскрешалася історична пам’ять, а з іншого — по-більшовицьки немилосердно нищилася.

Так, у «місті Ізяслава» було відновлено Михайлівський Золотоверхий собор. Але на Михайлівській площі (вул. Житомирська, 2а) почали споруджувати й за наших днів завершувати будівництво будинку-монстра більших габаритів, аніж собор (не менш об’ємний і високий, аніж сіра будівля-скриня нинішнього МЗС на площі, побудована в стилі римської рабовласницької імперії в сталінську епоху). На Софійському майдані, під землею, поруч із собором влаштовують басейни фітнес-центру під цинічною назвою «Свята Софія».

Ці міни уповільненої дії, порушуючи циркуляцію підземних джерел, викликають підвищення рівня грунтових вод і замокання фундаментів собору, дзвіниці й інших цінних пам’яток ансамблю «Софійський монастир». Цьому відмовляються вірити приїжджаючі з-за кордону представники діаспори: адже навіть за радянських атеїстичних часів таке навряд чи могло б статися.

Ще один приклад: збудована по вулиці Володимирській, 12, скляна офісна «булька», яку ні з того ні з сього вторгли в історичне середовище і яка перекрила візуальну вісь між Софійським собором і Андріївською церквою, а також спорудження над чотириповерховою пам’яткою архітектури по вулиці Володимирській (тобто на одній осі з зазначеними вище пам’ятками) ще трьох ярусів. І це поруч із фундаментами Десятинної церкви, яка, якщо буде відновлена, то вже не матиме властивого їй у минулому монументального вигляду.

Звернімо увагу, що всі вищесказані антимістобудівні й антиархітектурні неподобства безкарно відбувалися на території «міста Ярослава», тобто в охоронній зоні Софійського собору — об’єкта, котрий перебуває під захистом ЮНЕСКО. Тепер погляньмо, що відбувалося поблизу ще одного київського об’єкта зі Списку ЮНЕСКО — ансамблю споруд Києво-Печерської лаври.

У той час як відтворюється Успенський собор лаври, майже впритул до цінної пам’ятки фортифікації — вежі Кушніра («мазепинської» вежі) прибудовується в безглуздих кітчевих формах будинок ресторану з глибокими і небезпечними для пам’ятки підвалами. Причому перешкодити цьому не змогла ні прогресивна громадськість, ні працівники Державного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра», котрі влаштовували під стінами новобудови мітинги протесту. Разом із цим, на печерському придніпровському схилі (вул. Грушевського, 9а), нібито змагаючись по висоті з лаврською дзвіницею, споруджується
22-поверховий будинок-монстр, який назавжди позбавив «охоронний ландшафт» його історичної аури і поряд із цим зумовив посилення зсувного процесу на схилі та появу тріщин у Маріїнському палаці (тобто нанівець зведено всю дорогу реставрацію палацу, здійснювану незадовго до цього).

Знову заради порятунку палацу на протиаварійні й реконструкційні роботи з держбюджету було виділено колосальні кошти. Зауважимо, що перелічені вище масштабні новобудови в заповідних зонах споруджувалися з грубим порушенням містобудівного і пам’яткоохоронного законодавства, до того ж у більшості випадків за проектами тодішнього головного архітектора Києва С.Бабушкіна або при його безпосередньому лобіюванні новобудівель. У більшості передових європейських країн немає посади міського архітектора. Таке правило там заведене, аби уникнути корупції у галузі містобудування. Однак там самі пересічні архітектори зобов’язані добре знати закони й нести повну відповідальність за їхнє порушення.

Офісні монстри поглинають бібліотеку

Та повернімося на Поштову. Попри охоронну зону пам’ятки техніки — старовинного фунікулера — несподівано поруч із ним, біля підніжжя зеленого схилу, розгорнулося будівництво готельного будинку «Рив’єра». Причому воно почалося, попри те, що проект будинку вчасно не був узгоджений ні в Міністерстві культури, ні в Держбуді України.

Новобудову кілька разів пікетувала наукова громадськість (зокрема Громадянський комітет захисту архітектури Києва), у ЗМІ з’явилася низка різко критичних статей і виступів.

Під час спорудження цього будинку тодішній мер О.Омельченко у своїх інтерв’ю неодноразово заявляв, що будівництво розпочато без його відома й зупинити його він уже не може, але все ж обмежить висоту будинку на рівні трьох поверхів замість семи запланованих.

Однак ця обіцянка виявилася порожнім струсом повітря. Вже перед самісінькою відставкою з посади Омельченко зізнався, що готель «Рив’єра» на Подолі, як і висотний житловий будинок на Печерську (по вул. Грушевського, 9а), — його серйозні помилки.

Вирослий у безпосередній близькості до храму Різдва Христового і перевищивши його за висотою та об’ємом, готельний будинок із його гучними питущо-розважальними закладами, по-перше, споганив сакральний зміст навколоцерковного простору, по-друге, поклав початок подальшому блюзнірському вторгненню забудовників-вандалів в охоронну зону Поштової площі. Адже саме церковна споруда мала залишитися і висотною, і художньою домінантою в скромній історичній забудові заповідника!

Ще недавно чимало туристів, які прямували до Києва, мріяли прокатитися на знаменитому київському фунікулері, помилуватися красою панорами. Ніні ж такої можливості їх позбавляє поставлений біля підніжжя гори величезний будинок-скриня, з позбавленими смаку кітчевими декоративними деталями. Готельна будова перекрила візуальну вісь між двома храмами — поставленою на горі Андріївською церквою і церквою Різдва Христового на площі.

Однак головна біда в наявності. Це загроза Андріївській церкві через посилення зсувного процесу по всьому пагорбі.

Вже рвуться «маяки», наклеєні на тріщини сусідніх по схилу будинків їхніми стурбованими жителями. Про гостроаварійний стан Андріївської церкви нещодавно в ЗМІ повідомили члени комісії Інституту гідрогеології АН України.

Спорудження біля підніжжя гори на Поштовій площі об’ємного готельного будинку практично стало початком протиправного перетворення цієї частини заповідника на будівельний майданчик.

Так, на протилежному боці площі (по вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а) незабаром після цього почалося спорудження ще більшої за розміром готельно-офісної споруди. Будучи членом наукової Ради управління з питань охорони історичного середовища при КМДА, автор цих рядків брав участь в обговоренні проекту новобудівлі.

Відповідно до проекту, будинок мусив би мати невеличкі габарити. Однак більшість членів ради були в принципі не згодні з таким наміром влади. Їх обурило те, що для нового будівництва планувалося розібрати триповерхову пам’ятку техніки — дизельно-моторну станцію при колишньому борошномельному млині, збудовану 1912 року за проектом видатного українського зодчого О.Вербицького (від творчої спадщини якого, на жаль, збереглися лише крупинки, оскільки радянська влада вгледіла в діяльності зодчого «націоналістичні тенденції», заважала йому працювати, перешкоджала популяризації його творчості). Та, попри протести членів ради й різкі виступи спеціалістів, які пролунали в ЗМІ, до пам’ятки було підігнано важку будівельну техніку, і її знесли до основи.

Коли ж почали забивати палі під новобудівлю, то в сусідньому триповерховому сучасному будинку філії Парламентської бібліотеки з’явилися великі вертикальні тріщини, і читачам, через загрозу руйнації бібліотеки, було заборонено в ній перебувати. На кілька місяців настав період затишшя. Певне, у верхах різних інстанцій шукали «оптимальний» вихід із ситуації? І його знайшли, коли було отримано «добро» на знос бібліотечної споруди. Щоб не привертати зайвої уваги до акції, бібліотеку розібрали буквально за одну квітневу ніч 2007 року, і під новобудівлю захопили й цю ділянку.

Нині, порушуючи охоронну зону старовинного елеватора, практично впритул до нього пристроюється і росте вгору офісний монстр і вже значно вивершується над елеватором (який, зауважимо, дотепер був найоб’ємнішою і найвищою пам’яткою в ансамблі Поштової площі). У будинку колишнього елеватора з’явилися тріщини, тобто під загрозою відселення тепер перебуває розташований там газетний відділ бібліотеки.

Певне, і цій пам’ятці судилося стати жертвою забудовників?

Цікаво зазначити, що головний, звернений до площі фасад елеватора на всю його висоту й ширину вже кілька останніх років повністю закритий від поглядів туристів та інших відвідувачів заповідника величезним торгово-рекламним щитом, що славить смакові якості «Нескафе». А либонь таке поводження з пам’яткою — це грубе порушення наявних інструкцій зі збереження, вивчення та популяризації нашої історико-культурної спадщини.

На жаль, великоформатні рекламні щити зараз закривають багато найцінніших пам’яток у заповіднику.

Вже зараз безповоротно втрачено один справді київський мальовничий куточок, який прилягає до площі з боку Володимирського узвозу, де на терасі, серед плакучих верб, органічно вписавшись у ландшафт, притулився гарний стародавній будинок із фасадом зеленого кольору. Ледь не впритул до нього, уздовж усього підніжжя гори, аж від фунікулера, зараз споруджується черговий монстр, який перекрив на всю висоту літописну київську гору.

Цією суцільною урбаністичною смугою безпринципно й цинічно порушено характерну для забудови старого Подолу традицію садибного планування. Що, безумовно, погіршить ситуацію із зсувами на схилі.

Архітектори мають нести пряму відповідальність

Зараз, судячи з рішень Містобудівної ради та повідомлень у ЗМІ, архітектурна влада «протягує» дедалі нові проекти із забудови Поштової площі. Планується прибрати навіть будинок річкового вокзалу (хоча цей будинок, споруджений за радянських часів у вигляді корабля, перебуває в державному реєстрі пам’яток). На його місці намічено спорудження висотного розважального комплексу.

Поряд із цим замість клумби, розташованої біля торцевого фасаду будинку-пам’ятки техніки — колишньої київської трамвайної електростанції, планується спорудження ще одного висотного, значно вищого за Шевченківську церкву, офісно-готельного монстра, який буде увінчано напівсферичним куполом.

Слід зауважити, що, відповідно до нещодавно проведених аерокосмічних досліджень, київські схили правого берега Дніпра наразі перетворюються на надзвичайно зсувонебезпечну зону (в тому числі і на Поштовій площі), де у зв’язку з цим стає геть неприпустимим будівництво нових масштабних об’єктів («Киевские ведомости» за 5 лютого 2008 року). Про це в спільному відкритому листі до уряду наголосили більше 20 академіків АН України — спеціалістів-гідро­геологів. Учені стверджують, що пальові основи нових будинків, хоч би якої глибини вони були, не відвернуть катастрофи при великих обваленнях ґрунту прибережних масивів і наполягають на негайному призупиненні всіх будівельних робіт на київських схилах.

Подібні попередження лунали з вуст спеціалістів і раніше. Але господарі будинків-монстрів, схоже, сп’яніли від перспективи отримання надприбутків і не можуть сприймати реальну дійсність.

Незабаром київські хмарочоси можуть просто спорожніти... через транспортний колапс, загазованість усього міста і багатьох невирішуваних екологічних проблем.

Хмарочоси вже не приноситимуть прибутку їхнім господарям, бо городяни волітимуть жити в провінції. Ніде у світі ми не побачимо зараз, щоб здійснювалася така бездумна антидержавна «містобудівна політика».

Чисельність населення в Україні зменшилася, а в її столиці стрімко зростає за рахунок збідніння регіонів і, звісно, у зв’язку з корисливими інтересами київських чиновників, зацікавлених у будівництві нового житла, насамперед для платоспроможних провінціалів.

Час би державним мужам задуматися над тим, що відбувається, і зупинити згубний не лише для історичної спадщини процес розростання й ущільнення міської забудови і шукати вихід хоча б у будівництві міст-супутників.

Досить важливу роль у будівельних «ОЗУ» відіграють архітектори, які нерідко, займаючи відповідальні чиновниць­кі посади в профільних організаціях є і розпорядниками, і головними проектувальниками будівельних робіт.

У багатьох передових країнах Європи архітектори зобов’язані добре знати законодавство з архітектури та містобудування і за його порушення нести повну відповідальність. Там навіть відсутня посада міського архітектора, оскільки вона стає ключовою у створенні корупційних схем.

У нас у пошуках заробітків архітектори перетворюються чи не на гангстерів і кілерів від архітектури.

Поет Йосип Бродський якось сказав, що «сучасні архітектори завдали шкоди історичним центрам Європи гіршої за Люфтвафе».

Однак ці слова стосуються того, що відбувається в Європі, де суворе охоронне законодавство, нехай не без певних відхилень, але все ж діє.

А що ж тоді діється в країні правового нігілізму і законодавчого безмір’я — Україні?

До сказаного слід додати і те, що в європейських містах давно склалася традиція обмежувати апетити архітекторів думкою спеціальних комісій при меріях, які складаються з авторитетних співгромадян різних професій, котрі апріорі не переслідують жодних корисливих інтересів.

Думаю, було б доцільно й у нас створити при мері міста таку комісію. А посаду головного архітектора ліквідувати.

Як відомо, головним органом у Києві з розгляду і затвердження архітектурно-містобудівних проектів є Містобудівна рада при КМДА, що майже повністю складається з архітекторів. Чимало з них очолюють свої власні творчі майстерні. За ринкових відносин, які склалися у нашому нинішньому суспільстві дикого безжалісного капіталізму, члени цієї Ради, природно, відстоюють насамперед свої корпоративні інтереси.

І зараз ім’я того чи іншого маститого архітектора, причетного до новобудівель сумнівного достоїнства, неважко дізнатися з найрізноманітніших джерел інформації: із підписів на проектах, виставлених на Містобудівних радах; із повідомлень у ЗМІ; з написів на рекламно-інформаційних щитах, які обов’язково мають встановлюватися перед будмайданчиками (хоча не випадково це правило дуже рідко виконується замовниками).

Оскільки в даних замітках йдеться про новобудівлі на Поштовій площі, то дозволю собі для прикладу коротенько зупинитися на діяльності архітектора, котрий має стосунок до будівництва на площі щонайменше двох одіозних об’єктів, які шокують співробітників заповідника «Древній Київ».

Поруч із входом до фунікулера готелю «Рив’єра», будинку-монстра, який навалився на пам’ятку техніки, стародавній елеватор. В обох випадках звучить назва очолюваної цим архітектором будівельної фірми «Смирнов і Ко». Принагідно можна згадати й чимало інших «шедеврів» Смирнова — декорування псевдоісторичними формами величезних будинків, утиснутих в щільну забудову центру Києва.

Приміром, будинок вулицею Васильківською, 79, споруджений на рівні з костьолом і майже впритул до нього, через що відбулося осідання грунту і з’явилися тріщини в костьолі — найціннішій пам’ятці архітектури, збудованій за проектом видатного київського зодчого В.Городецького.

Смирнов є активістом Товариства охорони пам’яток історії та культури. І до «коман­ди» Смирнова як виконавчий директор його фірми входить архітектор В.Приходько, який є одночасно головою секції пам’яток архітектури та містобудування Київської міської організації товариства.

Виявляється, що функціонери громадської організації, котра, здавалося б, має завжди залишатися, образно кажучи, останньою неприступною барикадою на шляху забудовників-вандалів в історичне середовище Києва, по суті мають безпосередній стосунок до безмір’я, твореного в цьому середовищі?

Річковий вокзал на межі знищення

Доводиться констатувати, що деяким нашим діячам від архітектури вдається уникати відповідальності. Завдяки злагодженим колективним діям і поки що непробивній круговій поруці?

Вважаємо доречним доповнити детективну історію створення «смирновського» стилю на Поштовій площі дуже важливим нюансом. Виявляється, проект одіозної будівлі було узгоджено не лише в тій організації, яка умовно була названа вище «останньою барикадою», але перед цим там, де й слід вирішувати долю навіть найменш значної споруди, якщо її планують збудувати в заповідній зоні, – Державній службі з охорони історичної спадщини при Міністерстві культури України, причому персонально її главою архітектором М.Кучеруком.

У розпорядженні Громадянського комітету захисту архітектури Києва поряд із копією згаданого документа є копії документів щодо інших об’єктів із підписами Кучерука, які свідчать про те, що цей високопоставлений чиновник, м’яко кажучи, «забуває» про свої обов’язки.

Як уже згадувалося, зараз Містобудівна рада при КМДА дедалі більш набуває слави організації, що захищає вузькокорпоративні інтереси. Її члени допомагають одне одному «протягувати» найнеймовірніші проекти, які задовольняють їхні неприборкані фантазії та честолюбні наміри. Зовсім нещодавно на одному із засідань Містобудівної ради сталася дуже знаменна подія: з її складу демонстративно вийшла група відомих зодчих (І.Шпара, В.Чекмарьов, В.Жежерін та ін.), заявивши при цьому, що «професійний авторитет цієї організації використовується для прикриття протиправних дій корумпованих угруповань», що члени її по-лакейськи виконують замовлення поставлених над ними неосвічених і жадібних чиновників.

Коли кучмівсько-омельченківска влада роздавала в приватні руки міську заповідну землю, обслуговуючі цю владу органи з питань архітектури та будівництва не були зацікавлені в комплексному концептуальному вирішенні питання реконструкції Поштової площі зі збереженням ансамблю її пам’яток і раціональним розподілом транспортних потоків на ній.

Але якби на сьогодні більша частина Поштової площі не виявилася забудованою новими великомасштабними спорудами, то всі назрілі транспортні проблеми можна було б вирішити без особливих збитків для історико-культурної спадщини.

Нині ж, на жаль, цілком закономірним виглядає ухвалене на Містобудівній раді рішення про перетворення всієї площі на суцільну транспортну розв’язку навіть із можливим знесенням будинку річкового вокзалу та стародавньої
поштової станції — унікальної пам’ятки архітектури та історії, від якої походить історична назва самої площі.

На поштовій станції свого часу бували такі видатні люди, як М.Гоголь, О.Бальзак, Ф.Ліст та ін. В усій Російській імперії зараз можна знайти лічені зразки таких поштових станцій епохи класицизму. Коли ж врахувати, що у будинку пошти стаціонарно розміщена експозиція музею Магдебурзького права (тобто міського самоврядування), то очевидним є вкрай неповажне ставлення як до актуальної проблеми місцевого самоврядування, так і до справи розвитку туризму в нашій країні, причому в рік, оголошений державою роком туризму.

Що ж до Шевченківської церкви на площі, то на неї навряд чи наважаться посягати навіть відчайдушні забудовники. Але тепер незрозуміло, якою мірою служба в храмі і навколо нього буде здійснюватися за канонічним правилом.

Відповідно до одного з проектних варіантів, віряни будуть підходити до храму по повітряних містках. Ну а про хресний хід від храму до набережної годі й казати: тема, як бачимо, закривається назавжди. До речі, на думку деяких спеціалістів-містобудівників, транспортну розв’язку було б логічніше влаштувати вище від Володимирського узвозу на Європейській площі, тобто за межами заповідника «Древній Київ». У зв’язку з цим цікаво відзначити ту обставину, що на Містобудівній раді під час обговорення проекту реконструкції Поштової площі не було сказано жодного слова про те, що територія площі — це невід’ємна частина заповідника.

Ключовим, мабуть, виявилося неправомірне твердження, яке дозволив собі зробити головуючий на раді перший заступник київського мера з будівництва й архітектури Е.Лещенко. Він заявив, що площа, мовляв, не набула популярності у киян і стоїть пусткою. Ці слова стали б «зеленим світлом» для масштабної атаки на площу забудовникам, які готують її як трамплін для хижацького кидка тепер уже на придніпровську набережну.

Різні ТАМ (творчі архітектурні майстерні) уже давно розробляли різні проекти забудови набережної. Дякувати Богу, жоден із них досі не затверджений. Але загроза цього стає дедалі реальнішою.

Вже постраждали від недбалої безгоспності і пожеж ряд розташованих на набережній пам’яток архітектури й техніки (вул. Набережне шосе, 4—8). Вони стоять напівзруйнованими вже не перший рік під дощем і снігом, а чиновники не вважають за потрібне зробити над ними навіть тимчасового накриття, якщо, справді, на їхню реставрацію поки що немає коштів. Але швидше за все комусь вигідно, щоб пам’ятки розвалилися самі собою. Адже легше від простого оголосити конкурс на проведення реставраційних робіт серед організацій, які мають на це ліцензії, і також серед інвесторів, які бажають укласти гроші у відновлення стародавніх будинків, щоб влаштувати в такому привабливому місці кафе, ресторани, клуби тощо. Гадаю, відразу вишикувалася б черга бажаючих!

Але насамперед слід суворо дотримуватися положень законодавства щодо охорони національної історико-культурної спадщини, відповідно до яких набережна та літописні придніпровські пагорби є зоною охоронного історичного ландшафту. Зараз виникла гостра необхідність у тому, щоб пересічні кияни виявили патріотизм до свого міста і не дозволили спотворити обличчя наших заповідних місць і нашої історії.