Портретуючи смерть

Роман "Другові, який не врятував мені життя" (з французької переклав знаний український "франкофон" Іван Рябчій) Ерве Ґібера міг би бути "Сповіддю", яку написав Ж.-Ж. Руссо, якби йому випало жити наприкінці ХХ ст. Українська презентація роману, що був подією у французькому культурному житті, ставши гучною публічною заявою про проблему ВІЛ/СНІД у європейському суспільстві, відбудеться на київському "Книжковому Арсеналі".

У романі під іменем Мюзіль ховається Мішель Фуко, відомий французький філософ і громадський діяч, який помер від СНІДу 1984 року. У Ґібера й Фуко були дружні стосунки. Максимальна відкритість оповідача, прагнення розчинити власне життя у плинному мистецькому контексті доби, бажання висповідатися й передати досвід власного (часто нікчемного і банального) життя - всі ці риси вирізняють "сповідальний щоденник" транс-гуманіста Ерве Ґібера, французького письменника, фотографа, журналіста й сценариста, якому у 33 роки діагностували СНІД.

"Традиційний" гуманіст Жан-Жак Руссо в романі "Жулі, або Нова Елоїза" (1761) постає майстром психологічного портрета, якого так бракувало авторам доби просвітницького раціоналізму. Натомість транс-гуманіст Ерве Ґібер постає майстром медичного енциклопедичного портрета "хвороби", філігранно описуючи перетворення, які відбуваються в людському тілі після встановлення, що в ньому оселився вірус ВІЛ.

Роман "Жулі, або Нова Елоїза" Руссо закінчується трагічно: Жулі застудилася в річці, рятуючи дитину, й помирає від хвороби. Писати, щоб збільшити життєвий ресурс, писати, щоб жити, писати, щоб зрозуміти себе і хворобу, з якою змагаєшся щодня, - ось у чому полягає мотив роману Ґібера, не-Руссо, проте, радше, одного з героїв сповідальних романів великого француза. Трагедія людини полягає в наявності у ній конечного й тлінного тіла, а отже, смерть - чинник життя, "вірус", який мешкає в кожному з нас від народження: "Появу смерті у дзеркалі - у моєму погляді в дзеркалі - я відчув задовго до того, як вона облаштувалась у мені. Чи вже тоді я відлякував інших цією примарою смерті у погляді?" (стор.11).

Ж.-Ж. Руссо був проти науки, згадати хоча б його думки, висловлені у трактаті "Міркування про науки та мистецтва" (1749), де він стверджує, що "наші душі розбестилися тією мірою, якою наші науки й мистецтва наблизилися до досконалості", "навчати треба доброчинності, а не наук". Для Руссо Бог - втілення природи й чеснот, тож нічого надприродного в цьому немає. Е. Ґібер ніби сперечається з Руссо (до речі, один із персонажів цього автобіографічного роману-сповіді - Жуль), доводячи, як наприкінці ХХ ст. наука перетворюється на релігію. Саме від науки у 1980-х роках чекають того, чого людина 1760-х років могла чекати від Бога. Людську сутність показано як вразливу біохімічну систему, що в усіх однакова, з погляду біології. Всі розрізнення, які накладають на нас суспільство та культура, штучні й часто фальшиві. Коли людина дивиться на життя з позиції "досвіду" невиліковної, смертельної хвороби, всі розбіжності відходять на другий план. "Другові, який не врятував мені життя" - це роман про трансгуманізм, про тіло, яке потребує медичного втручання, щоб жити далі. Справжнє розуміння власної сутності можливе тільки з допомогою усвідомлення самості як проекції біохімічних реакцій. Цей роман - історія хвороби, історія про "природну людину", історія про "опрощення", в якому людина віднаходить моральний первень. Дорослій людині, зіпсутій вадами й забобонами цивілізації, Руссо протиставляв дитину, здатну жити уявою, почуттями та мріями. Дитина зберігає в собі душевну чистоту. Е. Ґібер ніби свідомо (проте лише на поверхні) сперечається з цією тезою, зауважуючи, що "Справжня трагедія - хотіти залишитись у дитинстві. Або страждати від браку дитинства. Це називають bleeding childhood - "юність, що і досі кровить" (стор. 209).

Французький філософ XVIII ст. писав про людину як істоту, котра втратила себе й живе чужими думками та забобонами. У "Сповіді" він говорить про важливість самодостатньої індивідуальності й анархічну волю. Для Е. Ґібера світ навколо людини одягнений у маски. Нині в людських стосунках немає тієї природної щирості, якої так прагнув Руссо. "Герої" Ґібера - люди, які хворіють на СНІД і дивляться у вічі смерті, здобувають моральність у кожному дні. Відчувши ходу смерті навколо себе, цокання її холодного годинника, людина починає сприймати світ відповідно до принципу carpe diem. Водночас світові медичних технологій Ґібер протиставляє світ "інакшості", світ людей, відкинутих суспільством через їхню сексуальну ідентичність і сексуальне дисидентство, як сказав би англійський культуролог Джонатан Доллімор.

Роману Ґібера властива максимальна прозорість кожної фрази, кожного слова. Автор прагне "чистоти" мови, чистого висловлювання без метафоричності, за якою часто сховано фальш. Він залишає щоденник боротьби й падіння людського тіла супроти нікчемного вірусу. Перед нами роман про найбільшу поразку в історії могутнього й непереможного людства, яке стає жертвою чогось нікчемно малого:

"Найдивовижніше - це непомітно! Повір, ніхто, поглянувши на твоє личко, яке аж пашить здоров'ям, не здогадався б про бій, який точиться всередині тебе". І я зрозумів, як це його бентежить: безмежна близькість смерті, загроза смертельної зарази - усе це приховувалось за гарненьким личком, ще не зіпсутим хворобою; це причаровувало його і водночас дуже лякало" (стор. 187).

"Другові, який не врятував мені життя" - це роман про людське тіло, яке одного дня починає виявляти надмірність у світосприйнятті: тепер не психіка, свідомість - результат діяльності тіла, а тіло постає чинником внутрішнього психічного життя. Воно може шукати порятунку, борсатися у відчаї, відчувати ненависть до тих, хто тебе оточує і хто не хворий на страшну смертельну недугу. Тіло в романі має власний досвід, зрештою людську хворобу Е. Ґібер перетворює на оповідний феномен, за яким - сутність справжнього гуманізму. Ґібер, по суті, таки гуманіст, який через поєднання нової чуттєвості, що відкривається в момент усвідомлення конечності, через медицину та взаємозв'язки хворих і здорових людей розкриває перед читачем сутність життя. У чому ж вона криється: у гонитві за славою, в діонісійстві й гедонізмі - чи в тому, щоб прожити життя гармонійно і гідно стосовно себе та інших? Оповідач пропонує нову формулу гуманізму, відповідно до якої людина, котра помирає, уподібнюється "фараону, який готує собі могилку, прикрашаючи її власними портретами, що вказуватимуть шлях до неї або ж, навпаки, ускладнюватимуть облудою, брехнею і викрутасами" (стор. 201). Життя набуває сенсу тоді, коли в ньому зникає брехня. Гуманізм можливий за умови розуміння іншого таким, яким той є: із психічними розладами, виявами агресії, дивацтвами й жагою до життя.

У романі Е. Ґібера перед нами проходять десятки різних людей, котрі змушені жити, звіряючи кожен день із лікарськими приписами. "Другові, який не врятував мені життя" - роман, у якому поєднано щирість, емоційність, вияви безумства і медикалізовану об'єктивність, точність, відстороненість.

Людське тіло, за Ґібером, постає простором боротьби, а саме життя розділене на два виміри: біохімічний і психологічний, між якими формується доволі напружене протистояння. Людина не може перемогти смерть тілом, проте вона може перемогти її психічно, морально, дошукуючись відповіді на запитання про те, ким я є. Цей роман - історія про тіло, яке здобуває дух, яке звільняється від тілесності й стає частиною життя, а не смерті. Життя, яке триватиме в цій відвертій, моторошній і, що найважливіше, правдивій історії.

Ерве Ґібер. Другові, який не врятував мені життя ; переклад Івана Рябчія. - К. : Пінзель, 2018. - 256 стор.