Поміняти «дівчат»

Пригадую, колись дуже давно ми намагалися пояснити іноземним видавцям, консультантам та експертам, котрі в перші роки незалежності приїжджали вчити нас жити й видавати книжки в цьому складному конкурентному світі, чому наші видавничі здобутки, попри всі їхні старання та добрі наміри, залишаються такими «ніякими», щоб не сказати — відштовхуючими, на вигляд. Виявляється, експерти анітрохи не дивувалися, пояснюючи собі незвичний для «західного» ока вигляд книжки особливостями українських ментальності та світосприйняття. Вони, виявляється, були переконані, що сіро-буро-малинова обкладинка з добре замаскованими назвою та прізвищем автора була ретельно продумана, відібрана після тривалих дискусій та дослідження вподобань і побажань майбутніх покупців. Тому ніколи не давали порад щодо стилю оформлення, адже вірили — мають справу з професіоналами, з людьми, котрі знають, що роблять. У чужий монастир, як відомо, зі своїм самоваром не ходять.

Пригадую також, як вразила мене ця думка: якщо західні видавці вважають, що всім українцям подобається така гидота, то, отже, вони відчувають чітку межу між собою й нами, межу, надійнішу за «залізну завісу» та Берлінську стіну, — межу інакшості, межу двох світів, двох світоглядів. Те, що відбувається за межею, можна бачити, можна якось сприймати, але неможливо зрозуміти й полюбити. «Воно», можливо, й не вороже, але триматися про всяк випадок слід подалі. «Воно» — інше.

Теперішній глобалізований світ існує за певними стандартами і правилами. Не будемо намагатися відповісти на вічне запитання, добре це чи зле. А просто постараємося усвідомити, що велетенська кількість людей із різних країн уже багато років живе у цьому стандартизованому світі, а тому сподівається, що скрізь буде щось трохи схоже на те, до чого вони звикли: Макдональдс, Майкрософт, безплатний Інтернет в аеропортах, дешевий мобільний зв’язок і чистий WC на гірській стежині. Якщо цього немає, вони почуваються незатишно, як і кожен, хто вперше зустрічається з «невідомим». Екзотика — для екстремалів, а не для порядних буржуа та бізнесменів.

Міжнародні книжкові ярмарки — не виняток. Кожен постійний учасник знає, що існує певний стандарт, і якщо ти хочеш, щоб тебе ідентифікували як «свого», треба цього стандарту дотримуватися. Інакше — ти чужий. Таким, на мою думку, впродовж усіх років присутності у Франкфурті є колективний стенд українських видавців, або, як його тепер гордо іменують, — національний стенд. Нинішнього року він був більший, ніж зазвичай, і, на думку видавців, там присутніх, а також відомого в Європі письменника К., кращий, проте на запитання «чим кращий?» вони відповідали — ну, більший… Він справді був начебто вдвічі більшим за торішній, але його простір
(80 кв. м) кмітливий дизайнер візуально зменшив, вдало розмістивши посередині скляну вітринну конструкцію незрозумілого призначення. Замість звичного портрета Кучми в рушниках — рум’яне дівча розміром 2х3 м, а навпроти — воно ж через 20 років, у віночках та стрічечках. І весь стенд — такий уквітчаний і прикрашений найкращими здобутками народного малярства з Андріївського узвозу. Молодичка, зображена на фотошпалерах, навіть ненадовго з’явилася перед публікою наживо; ходили чутки, що вона досконало володіє всіма європейськими мовами, але нам, на жаль, не пощастило в цьому переконатися: молодичка зникла разом з офіційною делегацією відразу після закінчення урочистих промов. Хоч вони тривали незвичних для тутешнього книжкового люду аж 2,5 години, почути і зрозуміти їх вдалося небагатьом, тому що, по-перше, «мікрохвона» не було, а по-друге, звучали промови виключно калиновою та другою, майже державною, мовами. Без перекладу. Молодичка у віночку, зі знаннями мов у цей час нарізала ковбасу й сало для подальшого бенкетування. Правда, і публіка зібралася така, яка ці мови знала, а хто не знав — той переконався в милозвучності.

Ми чесно відстояли, довідалися про три найважливіші події в житті українського книжкового люду, якими, на думку промовця Чижа Івана Сергійовича, стали видання книжок «Україна — козацька держава» (вага 15 кг, оправа шкіряна, вартість 2 тисячі гривень, тираж невідомий), «Советский солдат» (автор — лауреат Шевченківської премії О.Сизоненко; видана в рамках Програми соціально значущих видань, наклад невідомий, ціна неістотна, тому що весь наклад розданий по бібліотеках) і запакованого в шкіряний куфер репринтного відтворення чистового варіанта рукопису лауреата Нобелівської премії Михаїла Шолохова «Тихий Дон», на якому добре видно кілька авторських правок (якщо хтось досі сумнівається). Презентував це видання імпозантний, перев’язаний рушником мужчина, що прийшов із національного стенду Росії й робив це так щиро та радісно, наче ось-ось мав з’явитися сам ініціатор цього, як казали, російсько-українського епохального проекту, Надзвичайний і Повноважний Посол Росії в Україні товариш Черномирдін і вкупі з цим чемоданом віддати Україні й сам Дон із Кубанню. Хтось казав, що до цього видання причетне наше славне «Дніпро», але чомусь не вірилося, от лихі язики, певно «Славутич» чи якийсь там «Дніпромаш» постарався…

І хоча стенд кимось був «визнаний за один з кращих на ярмарку» (див. інформацію на сайті www.comin.kmu.ua) — не сперечатимемося про естетику, а просто звернемо увагу на те, що було незвичним для пересічного європейського видавця, який щороку відвідує Франкфурт. Насамперед — його зустрічала неймовірна кількість «ляпів»: напис The Right — над книжками з правничої тематики, де серед інших розташувався підручник з релігієзнавства, під написом The State стояв підручник з історії держави і права, а під написом Fiction — п’ять томів Т.Г.Шевченка, «Тристан та Ізольда» й альбомне видання поезій почилого в Бозі Святійшого Папи Івана Павла ІІ. Далі виявлялося, що на стенді немає ні інформації про Україну, ні видавничої статистики й аналітики, ні каталогу видань, що пропонуються для перекладу, ні достовірного каталогу видавництв, представлених на стенді. Не було також розкладу перебування на стенді того чи іншого видавця, єдиний графік зустрічей теж не був скоординований, тому стенд часто стояв зовсім порожнім, а інколи там просто ніде було сісти. Ні на стенді, ні поза ним не було жодної акції, дискусії чи презентації чи навіть таких милих серцю Happy Hours, якими рясніє франкфуртська виставкова програма і на які збираються давні й нові знайомі — просто погомоніти за келихом вина. Письменник О.Сизоненко після свого візиту, боюсь, теж не став таким відомим у Німеччині, як молодий український письменник Д., чий перший наклад розійшовся в Німеччині рівно в десять разів швидше, ніж такий самий у рідній неньці.

Проте на все це можна було б не звертати уваги, якби не настирливе прагнення Комітету телебачення і радіомовлення й надалі очолювати українських видавців на міжнародних ярмарках, а також небажання визнавати власні помилки та намагання ввести в оману гарними словами тих, хто не мав можливості наочно пересвідчитися в жалюгідності цієї імпрези. Крім того, в газеті «Комментарии» була наведена ціна участі в цій акції для українського бюджету — 400 тисяч гривень. В уже цитованій інформації з комітетівського сайту йдеться, що наступного року стенд буде ще більшим, а на 2008 рік Україна готується стати Почесним гостем Франкфурта (правда, офіційного запрошення поки що немає). Якщо знати, як знаємо ми, що Почесний гість, як правило, займає площу близько 1000 кв м, і має впродовж року провести від кількох десятків до кількох сотень заходів в усій Німеччині, то стає зрозуміло, що Криворіжсталі на це не вистачить, доведеться, мабуть, і Укрзалізницю продавати. Або — як у тому одеському анекдоті — поміняти «дівчат».