ПОЛТАВА СМІЄТЬСЯ

Полтава є Полтавою. Будь-коли тут можна натрапити на дивовижні, веселі події, так, що враз спливуть в пам’яті персонажі безсмертного Гоголя з його славнозвісних «Вечорів...» Ну а в переддень і впродовж новорічних та різдвяних свят, коли навіть безнадійні прагматики вишукують чогось незвичайного, полтавчани проявляють невичерпне вміння дивувати і веселити. І навіть лиха-негаразди, які тепер обсіли народ, неспроможні стати на заваді. Вас на повному серйозні переконуватимуть, що щиросердний сміх цілком здатний замінити шмат хліба і кусень ковбаси. Ця обставина, звісна річ, стає особливо актуальною, бо ж ціни на хліб та інші харчі пустилися в галоп, і далеко не кожен спроможеться їх наздогнати. Отже, залишається хіба що… вдарити лихом об землю і знайти підстави для того, щоб порадуватись. Бодай тому, що могло бути ще гірше. Хліб подорожчав, ціни проплат за комунальні послуги теж на місці не стоять. Зате напередодні свят керівники місцевого лікеро-горілчаного заводу провели прес-конференцію і урочисто запевнили громадськість, що ціни на міцну зігріваючо-звеселяючу продукцію до Нового року не підвищаться. Хоч зерно, з якого не лише печуть паляниці, а й виготовляють горілку, подорожчало в кілька разів, працівники ґуральні стояли на своєму, давши команду цінам «а ні руш». Так що, не все так погано в нашому домі. Якщо страв на столі поменшало, то напоїв побільшало. А баланс зберігся і підтримати його просто: не варто після кожної чарки на закуску накидатися. Але що це ми все про випивку та про наїдки? Хіба свята зводяться до одного застілля?

Полтава таки вміє здивувати, розвеселити, винести приїжджого з плину щоденності, змусити задуматись не лише про високе, а й про далеке. І не лише тому, що це один з небагатьох обласних центрів, де архітектори-новатори не «наслідили» так, що деяких міст і не впізнати. Тут хочеться споглядати добре збережений і доглянутий історичний центр, і навіть новобудови, які не надто контрастують з ним.

Милуючись з вікна тролейбуса міським краєвидом передсвяткового міста, автор угледів щось і зовсім химерне, таке може приверзтися хіба що в ніч під Новий рік, після тривалого читання відповідної літератури. Зі скупчення типових багатоповерхівок раптово вигулькнула сільська хата давніх часів. З таких, які вже давно зникли і знані нами хіба що з картин художників та з описів знаменитого земляка полтавчан. Точнісінько в таку ввалився, переплутавши власне і чуже помешкання, п’ятий Каленик.

«Може, привиділось», — подумав. Але видіння не зникало. Сільська хата не ховалась серед об’ємних міських споруд, не була притиснута до землі, а вивищувалась над новобудами, виразно відтінювалась на тлі вечірнього неба. «Гарно хтось намалював, — роблю наступне припущення, — не перевелися талановиті художники, жаль тільки, що всю цю вдалу бутафорію може вітром здути».

Найнеймовірнішим виявилось найпростіше. Те, що сільська хата була справжньою — помешкання можна розгледіти, помацати руками, а з його господарем погомоніти. Він був підкреслено діловий і конкретний, ніби цими наскрізь сучасними якостями поспішав засвідчити, що він не є персонажем з народних казок чи з містичних оповідей: «Хата добротна, не сумнівайтесь, їй не те що вітер, а й буря не страшні», — запевнив мене творець цього дива. Посланниця минулого була цілком реальним об’єктом. З тією лише різницею, що на відміну від хати-мазанки вмостилась не на землі, серед старих вишень, як належало, а вибралась на верхівку двоповерхового котеджу. З такого «п’єдесталу» її видно здалека. Так що, хто не поїде, не пройде — здивується, задивиться і за руку себе ущипне. Картина, що відкривається, цього варта. Давнє помешкання ніби пливе над містом, вдивляється зіркими вікнами на гомінкі вулиці.

В тій же діловій манері хазяїн пояснює, з якого дива довелось піднімати хатину на височину. «Як бачите, місця у дворі замало, ледве для котеджу вистачило». А мати таку хату, в якій діди-прадіди жили, йому дуже хотілося. Не легко далась ця будова. Можливо, навіть в цю глинобитну споруду було вкладено більше, ніж в солідний цегляний котедж, поверх якого та примостилась. Якщо говорити про вкладення душі — то точно хата переважить. Це ж довелось всі матеріали на десятиметрову висоту піднімати. Та й інші складнощі підстерігали. На землі хату будувати простіше — заклади такий-сякий фундамент і жени стіни, підводь дах. А так, як зробив це полтавський мрійник, — ніхто на таке не зважувався. Довелось закріплювати стіни і дах на потужних дубових колодах. Будувалось древнє житло за всіма вимогами і правилами, якими керувалися діди-прадіди. Стіни викладалися з глини, утепленої очеретом. Для даху теж використали очерет. Старого, який ще не забув, як такі дахи класти, знайшли і запросили з далекої глибинки. Два тижні знадобилося майстру, щоб накрити хату не якоюсь черепицею чи шифером, а очеретом, здатним захистити помешкання взимку від морозу, а влітку від жари.

Ще не знаючи автора цього проекту, автор подумав, що зважитись на таке будівництво могла лише людина з неабияким художнім смаком та історичною пам’яттю. Так і виявилось. Полтаву, та й не лише її, здивував і порадував своєю хатою, яка, цілком можливо, перетвориться в музей старожитностей, відомий майстер з обробітку каменю Юрій В’ялий. Його роботи з каменю широковідомі не лише в Україні і СНД, а й у далекому зарубіжжі. Про те, як споруджувалась сільська оселя, які матеріали при цьому використовувались, Юрій В’ялий розповідає з усіма подробицями. А от в поясненні про головне — для чого вся ця старожитність і пов’язані з нею клопоти потрібні йому, власнику сучасного котеджу і відомому в Європі майстру — стає стриманим і небагатослівним, не допускаючи сторонніх до внутрішніх порухів душі. Народився і тривалий час мешкав поза Україною. Багато чув про історичну батьківщину, ще більше думав і малював багатою уявою художника всі атрибути її життя. Можливо, в такий спосіб віддає данину ностальгії по тій Україні, яку вже не застав і котру захотів зберегти...

...Полтава на кожному кроці демонструє природне почуття гумору, притаманне її мешканцям, вміння і бажання повними пригорщами черпати найрізноманітніші веселощі і приколи. Певно, враховуючи ці потреби, більша частина виставок в святкові дні зроблена з цілком певним ухилом. Полтавці поважного віку охоче відвідують виставку поштових листівок, яка демонструється в меморіальному музеї Івана Котляревського. Часом теми художників, які творили сторіччя тому, настільки близькі сучасним жителям, що здаються їм більш актуальними, ніж обережні публікації в свіжих газетах. І, може, таке співставлення найбільше потішає полтавчан і гостей міста. На одній з листівок, скажімо, зображено міський бульвар, грайливого вигляду чоловік намагається познайомитися з самотньою дамою. Лаконічний підпис стверджує: вдалими вибори можуть бути лише на бульварі. На іншій листівці сторічної давнини зображено інший, не менш актуальний для наших днів сюжет. Зображено майданчик, переповнений зграєю різнопородних собак. І пояснення: відбувається дозволений мітинг. Що ж до «п’яної» серії листівок на зразок «сидит милый на крыльце, с выраженьем на лице», то їх герої сприймаються, як наші сучасники. Якщо діючі особи наших і далеких днів чимось й відрізняються, то лише вдяганкою, зачісками та іншими несуттєвими речами. А от звички, повадки і особливо вади залишаються без помітних змін.

В міській галереї мистецтв — нашестя полтавської дітвори. Учениця сьомого класу середньої школи № 3 Ксенія Шумна демонструє свою першу виставку м’якої іграшки і виробів з бісеру. Виявляється, і в цьому «жанрі» можна повеселити ровесників. Уявою і руками школярки створено химерний світ, в якому кумедними звірятками, так схожими повадками на дітей, заправляє чудернацька мавпочка Анфіса.

На околиці обласного центру якимось чудом збереглася кузня, в якій Олександр Краченко не гірше за гоголівського Вакулу кує всілякі корисні речі на замовлення, а для душі завше щось таке витворить, чого ніхто не робив. Це він, в ознаменування 2003 року (за східним календарем це рік чорної Кози), витратив чимало часу, щоб викувати рогату. Кажуть, нелегко далась. Брикалась дуже, вражина. Але довів справу до завершення. Із задоволенням почепив виріб на кілочок, де Коза і присмиріла. Поряд з нею, як символ уже Нового року, зайняла своє місце кована Мавпа. На що не підеш, щоб порадувати оточуючих, у власний спосіб поздоровити всіх з Новим роком, новим щастям.