«Половина саду квітне». Чехов у Львові: шафа-купе і порвані струни

У львівській пресі недавно з’явилися загадкові оголошення: «Такого-то числа театр «Воскресіння» оголошує аукціон із продажу «Вишневого саду». Більшість шанувальників театру зрозуміли, що це — анонс прем’єри. І раптом у театрі лунає дзвінок із проханням уточнити: де саме розміщений цей сад, скільки гектарів і яка його початкова аукціонна ціна. Так-так-так, телефонували сучасні лопахіни, які не читали п’єси Чехова і, очевидно, навіть гадки не мають про її існування! Скажете, курйоз? Та ні, знак нашого часу.

У 2006 році режисер театру «Воскресіння» Ярослав Федоришин, на замовлення кількох міжнародних фестивалів, зробив постановку «Вишневого саду» на вулиці (до речі, вперше в історії світового театру), яка мала величезний успіх у публіки та чудову європейську критику. Внаслідок чого Федоришин вирішує здійснити постановку п’єси вже для сцени. Тим більше що наближається 20-річчя театру, а відкрити серію ювілейних акцій європейською прем’єрою останньої п’єси Чехова — достойний хід для стабільного українського колективу, який постійно експериментує й активно гастролює («Воскресіння» грає 190 спектаклів на рік, із них близько 60 — в різних країнах світу).

… День прем’єри. Глядач, прибувши в театр, потрапляє... у вишневий сад — квітучий, прекрасний, з пташиними співами, з театральною атмосферою. Так Федоришин навів місток між вуличною виставою і сценічним дійством: дерева з його вуличного «Саду» переїхали у фойє й зажили новим життям (і з новим підтекстом).

Саме в цьому саду, проданому й непроданому водночас, я подумала про те, що режисер, живучи в дуже політизованому регіоні, в досить кон’юнктурний у культурі та мистецтві час, не зраджує свій колектив, звання європейської столиці і свою режисерську честь — честь учня Анатолія Ефроса — прем’єрами на догоду новій-старій ідеології, симпатіям, на догоду політкоректності, на догоду... своїй вигоді. Напевно, саме тому у Федоришина як у режисера й художнього керівника цього театру з промовистою назвою досі навіть немає звання... Втім, як і в його самовідданих акторів (окрім прими — акторки Алли Федоришиної, що отримала свою заслужену ще в час роботи у Львівському ТЮГу).

Зате вони, на відміну від багатьох «ощасливлених» державними знаками уваги, ось уже майже два десятиліття продукують дуже цікаві, інтелігентні, просвітні, талановиті постановки. Вони готують найкращі, на мій погляд, міжнародні театральні фестивалі в Україні — «Золотий Лев» та «Золотий Лев на вулиці» і регулярно, дійово підтримують імідж нації з глибоко духовною багатовіковою європейською культурою.

Мабуть, тому Федоришин ставить Чехова, Стріндберга, Піранделло, Пінтера, Шевчука, Лесю Українку, Шепарда, Кольтеса, Байрона, Вайльда.

Мабуть, тому його сценічний «Сад» пронизаний щемливим відчуттям втрати мрії й колективної самотності.

Спектакль вийшов дуже чеховський і водночас дуже сучасний та своєчасний. Дуже інтелігентний і дуже винахідливий. Це режисерський спектакль. Нас буквально з перших хвилин переносять в епоху вишневих садів: відеопроекцією хрестоматійного «Прибуття поїзда на вокзал Ла-Сіоти», музикою чудового чеховсько-балаянівського композитора Вадима Храпачова, мереживними шалями. І водночас чітко декларують візуальним рядом (сценографія Алли Федоришиної) певне «відсторонення» і «відсторонення» «людини, яка грає» від усіх подій на сцені.

Можливо, нам представляють якусь мандрівну трупу, що прибула тим самим потягом зіграти нам класичний «Вишневий сад»? Звідси й недоречні сонцезахисні окуляри, і розрізнені частини «тіл» магазинних манекенів у руках кожного, і металеві супермаркетівські візочки на коліщатках, у яких сидять актори-персонажі.

У фіналі спектаклю Фірс (Володимир Колчинський), наче Пан-оформлювач, збере всі манекени й одіне їх в одяг своїх господарів. А самі манекени поставить у шафу-купе. А супермаркетівські візки перетворяться на грати на вікнах маєтку, в якому забули старого. Ласкаво просимо, дачники!

Ось цей точний, промовистий і переконливий образ «модної шафи-купе» навіть не потребує розшифрування. І так зрозуміло з назви цієї конструкції, навіщо шафа і чому купе...

Може, саме завдяки цій шафі-купе (тут якось язик не повертається сказати «вельмишановній») у спектаклі з’явилися ще дві головні героїні: гувернантка Шарлотта Іванівна і не чеховський, але федоришинський персонаж — Гостя Перша — у дивно нюансованому виконанні Тетяни Ткаченко — жахливо самотня клоунеса, незахищена, зворушлива у своїх потугах фокусами привернути до себе увагу чи відвернути любимих людей від їхніх трагедій. Водночас це сильна особистість. Властиво, вона диригент-режисер усього спектаклю, точніше — цього маленького світу маріонеток. Не випадково основний образ функціональної декорації спектаклю — шафа-купе: театр у театрі, сучасна кибитка (купе) мандрівної трупи акторів (що нею, до речі, і є по суті театр «Воскресіння»), яка легко перетворюється на сцену. Всі герої практично і живуть у ній. І тільки Шарлотта Іванівна ходить по її краю або диригує цими маріонетками лиходійки-долі, стоячи перед нею. Вона вже колись пережила свої трагедії, а головна, можливо, ще попереду, тому тепер вона може лише марно намагатися режисирувати їхні нинішні та майбутні вчинки. А якщо не зрежисирувати, то хоча б чародіяти легким помахом руки.

Інтонаційно акторці Ткаченко вторить Людмила Петруленкова — Гостя. Роль — без слів. Зіграна відмінно: очима, напівусмішкою, напівпоглядом з-під опущених повік, напівповоротом, напівкроком, напівжестом. Але чия вона Гостя? Привид будинку? Тінь матінки Раневської? Фатум? Символ? Може, Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова? А може, сама Раневська? Її справжнє обличчя, її справжній вік, її справжній фінал? Вона — ніби дзеркальне відображення, але правдиве, — змученої дівчинки-жінки «не від світу цього» Раневської в точному, «лейтмотивному» виконанні Алли Федоришиної.

І режисер дає нам це зрозуміти, всього на мить посадивши поруч на край шафи-купе цих двох жінок. Ту, до якої ми звикли, — втомлену, зневірену, бентежну, ще дуже молоду, тоненьку, зніжену, трохи гламурну. І ту, яку не заведено «показувати» в театрі, граючи хрестоматійну Раневську (за чеховськими листами, Раневська писалася на актрису-«бабусю»): якось дивно спокійну, від розпачу — впокорену чи зачаєну, банкрутку, вже на межі краху, вже після чергового Парижа, вже остаточно розорену й спустошену, вже зі зморщечками, але зі слідами колишньої краси, стару аристократку з бурхливим минулим, ніяким теперішнім і страшним майбутнім.

Раневська — Федоришина щедрими барвами змальовує глядачеві всю палітру почуттів своєї героїні. Ми постійно бачимо її очі, як у великому кіношному кінокадрі: сумні, заплакані, насторожені, зневірені, байдужі, приречені, обнадіяні, часом — із нездоровим травіатівським блиском... І все це на контрасті зі скупими штрихами, начерками Людмили Петруленкової — Гості. Раневську Алли Федоришиної ми «зчитуємо», Раневську Петруленкової — лише намагаємося розгадати чи пізнати.

Лопахін. Закоханий мужик. Робоча конячка, міць і від природи поетична душа. Нувориш, прагматик. Однак і мрійник, вовк-одинак. Усе це в ролі Володимира Губанова читається, хоча ще й не до кінця. «Різноманітний у кожній міні» Губанов-Лопахін навіть романтичний, інколи — ранимий, далеко не дурний і зовсім не агресивний. У цьому трактуванні він — втілення неминучого настання нового часу, в найближчому майбутньому так само трагічно закінчить, як і Раневська. Наступне ж покоління лопахіних уже буде байдужим, утвердженим хамом без сантиментів, який навіть не намагатиметься читати книжки...

Ще одна удача вистави — Петя Трофімов у виконанні Андрія Душного. Вибудуваний образ, продуманий, прожитий. У молодого актора — чудове відчуття ансамблевості. Саме його сцени з Аллою Федоришиною розкривають цю трагічну безодню, яка пролягла між ними і яка незабаром знищить обох. У цьому ж ряду акторів-персонажів, які «прозвучали», — і конторник Єпіходов — Петро Микитюк. Їхній практично безмовний пластичний парафраз із Шарлоттою Іванівною та огірком дав ключ до трактування їхніх повнокровних образів. Зате «другий план» Яші — Тараса Юричка та Дуняші — Марії Ковалик практично зупинив дію, порушив темпоритм і нічого не привніс у плані розгадки доль.

Ось і брат Раневської, Гаєв Леонід Андрійович — Володимир Геляс, якось розтушувався, розмився, розчинився: чи то в Раневській, чи то в шафі-купе?.. У цій виставі його могло б і не бути взагалі... Така ж невиразна і надміру метушлива, істерична Варя — Наталя Марчак. Хоча це — один із найкращих чеховських образів, у якому можна знайти стільки нюансів, стільки барв, стільки стриманого драматизму. Однак, на жаль... Зате вдався костюм (костюми Алли Федоришиної), який багато що «зіграв». Галина Стрічак, що зіграла Аню, — молоде надбання трупи театру «Воскресіння». Старанна, професійна, але трохи наслідує — чи то акторку Наталю Половинку (з театру ім. Леся Курбаса), чи то Федоришину, чи то ще когось. У цьому «Саду» вона поки що себе не знайшла.

І, можливо, чи не вперше за останні роки — музика у спектаклі. Саме музика Храпачова заслуговує окремих захоплених слів. У цій музиці і атмосфера, й інтонація, і одна з художніх складових тканини спектаклю, і майстерне колажування відомих музичних тем із тієї епохи — німих фільмів, Чапліна, і парафраза знаменитого вальсу Храпачова до чеховського фільму Балаяна «Поцілунок», і відповідність обставинам місця дії. Втім, ця відповідність властива всьому спектаклю Федоришина «Вишневий сад» — багато в чому несподіваній львівській прем’єрі…