Польоти над «Плінтусом». Письменник і кінорежисер Павло Санаєв: «За теперішнє відчуття гармонії я вдячний Ролану Бикову»

Є книжки «модні», є «вічні». А є начебто і «без претензій», але не відпускають, ніби гіпнотизують. Примушують не лише переживати за долі героїв, а й озирнутися назад — вже у своє «доросле дитинство». У низці таких творів опинився бестселер Павла Санаєва «Похороните меня за плинтусом». Книжка, яка набула широкого розголосу, про дитинство—отроцтво, її регулярно перевидають і нескінченно скачують із Інтернету... Цим текстом багато хто насолоджується. Його намагаються переказати (хоча це, взагалі-то, складно). Як відомо, вийшов цей «хіт» ще в середині 90-х в одному товстому журналі. Але особливого резонансу тоді не мав. А ось на початку ХХI століття (з його очевидною тугою за справжнім та емоційним) книга раптом «вистрелила». Сьогодні вже завершено екранізацію «за мотивами» (в ролі колоритної бабусі — Світлана Крючкова). Тільки автор повісті зі знімальним процесом аж ніяк не пов’язаний, хоча останнім часом помітно заявив про себе як про талановитого кінорежисера. В інтерв’ю «ДТ» письменник і кінорежисер Павло Санаєв розповів про «Плінтус», Ролана Бикова та свої нові проекти.

«Биков переконав мене заробляти на улюбленій справі»

— Павле, вашій книжці «Похоро­ните меня за плинтусом» передує посвята Ролану Бикову, який вгадується в одному з персонажів — у вітчимі. Чи можете назвати цього видатного актора й чудового режисера своїм духовним батьком?

— Я б не став його так називати. Він був мені просто як батько. Він дуже багато мені дав. Вважаю, що все добре, що є в мені, — все від нього.

— І ваш вибір професії — також його вплив?

— Професія, напевно, також. У кіно ж я не планував іти! Коли був живий Ролан Анатолійович, у мене й гадки не було колись кіно знімати. Він мене підтримував у письменницьких починаннях. Мені ж це робити на початку 90-х здавалося вкрай нелогічним. Усі мої приятелі, молоді люди, вдарилися тоді в різного роду комерцію. Хтось записував касети. Хтось продавав джинси. У ті часи люди заробляли початковий капітал, який багатьом із них надалі й дозволив піти у більш серйозний бізнес.

Я також пробував себе в комерції. Проте Ролан Анатолійович не заохочував цього. Він вважав, що я мушу писати книжку. Зреш­тою йому все ж таки вдалося втовкмачити це мені в голову. І вважаю, що лише завдяки Ролану Анатолійовичу я написав цю книжку. Адже скільки було різних сумнівів, спокус! Я неодноразово переживав, що мої друзі вже на машинах, а я все ще якусь повість пишу. А потім ця повість вийшла в журналі. І нічого особливого не сталося. Тобто те, на що я витратив сили, аж ніяк не зрезонувало... І тільки згодом усе стало на свої місця.

— Коли ж ви нарешті відчули справжню віддачу від «Плінтуса»?

— У плані грошей? Я їх заробив набагато пізніше. Та що дуже важливо, у чому справді зміг мене переконати Ролан Анатолійович, то це в тому, що потрібно не просто заробляти гроші. Головне — заробляти їх улюбленою справою. Гроші заради грошей — легкий і швидкий шлях. В одному місці купив дешево, в іншому — продав дорожче. Через рік-два дивися — і капітал уже є. Однак на те, щоб заробляти творчістю (подобається вона комусь чи ні), щоб для тебе це була улюблена справа, — на це йдуть роки! У мене на це пішло років десять.

Це були не прості роки. Довелося помучитися, чекаючи, коли ж щось реалізується. Тепер, коли це сталося, з’явилося відчуття внутрішнього спокою, коли ти усвідомлюєш: робиш те, що хочеш, а тобі за це ще й гроші платять. На мій погляд, у нашому земному житті це найголовніше. За це теперішнє відчуття гармонії, напевно, я найбільше і вдячний Ролану Бикову.

— Ваша повість вийшла ще в 1996-му. А спалах інтересу до неї з’явився набагато пізніше. Який на сьогодні загальний тираж цієї книжки?

— Перший тираж книжки був усього три тисячі. Потім додруковувалася по три і по п’ять тисяч. Тиражів було багато. Тільки за січень 2008-го видавництво «АСТ» продало приблизно десять тисяч примірників. Усього з часу виходу, напевно, загальний тираж становив тисяч сто — сто п’ятдесят. Але, може, не будемо про тиражі?

— Це чому ж? Навпаки, саме про них і треба. Адже йдеться не про детектив, не про фентезі, а про «книжку настрою». Дехто ставить її в один ряд із горьківськими одкровеннями про дитинство-отроцтво-юність. Мені, наприклад, цю книжку порадила прочитати людина, котра знайшла «Плінтус» аж на Лейпцизькому книжковому ярмарку…

— Мене запрошували туди. На жаль, через зйомки не зміг приїхати. Зрештою, написали, що я проігнорував Лейпцизький ярмарок. Таке прикро читати. Адже «не зміг» і «проігнорував» — різні речі. А те, що з Інтернету скачують, — то тепер багато чого звідти скачують. Якби не це, продавалася б краще. Та як можна заборонити чи проконтролювати? Втім, приємно, що читають.

«Моя бабуся була родом із Києва»

— Як ваша мама — акторка Олена Санаєва — сприйняла книжку? Вона не побоювалася якихось пліток?

— Яка найвідважніша «вигадка» у вашому «Плін­тусі»?

— В якому це сенсі — «вигадка»?

— Але ж сюжет багато в чому автобіографічний?

— Певною мірою, так. Тоді, напевно, найбільша моя вигадка — це фінальний монолог бабусі під дверми.

— Павле, вибачте, але мало що свідчить про те, що ви були хворобливою дитиною… Напевно, вас на неї перетворили? Чи довго ви виходили зі стану кімнатної квітки?

— У дитинстві я постійно хворів. Правда, хворів. Але щойно перейшов жити до мами й Ролана Анатолійовича, мене віддали в секцію дзюдо при клубі ЦСК. А через три місяці я вже поїхав у спортивний табір, розміщений на території військового містечка. Ми жили у військовій частині. Годували нас в офіцерській їдальні. Щоранку — крос, два тренування. Півтора місяця я так працював. Для мене це були надзвичайно разючі зміни! Доти я їздив по санаторіях чи валявся по лікарнях — виключно під бабусиним наглядом, їв парові котлетки, ковтав гомеопатію. А ось за весь табірний період жодного разу не захворів! Повернувся іншою людиною. Переконаний, не можна створювати культ хвороби. Слабку або хворобливу дитину треба сміливо віддавати у спорт. Перевірено: все буде гаразд.

— «Плінтус» ви писали років два, здається. Але як же ви наважилися, будучи вже режисером, причому відомим, довірити екранізацію іншій людині?

— Не слід забувати, що, коли я писав, мені було не багато років. І в тому віці мені це важко давалося. Тепер я на таке витратив би значно менше часу та сил. Із віком легше зосередитися й видавати текст.

А ось про кіно — непросте запитання. Я планував екранізувати повість сам. При цьому поводився як собака на сіні: нікому не віддавав, дуже хотілося зняти якесь кіно.

Мені здавалося: оскільки в мене є такий своєрідний матеріал — успіх уже гарантовано.

Але так сталося, що на час реального запуску я зняв уже не одне кіно за власним сценарієм. Просто «зняти кіно» стало нецікаво. Ідея екранізувати саме цю річ втратила свій сенс. Кураж, чи що, зник? А покласти ще рік життя на те, чому я вже й так віддав багато часу... Навіщо? Відмо­вився від екранізації останньої хвилини, коли кіностудія «Глобус» оголосила, що на проект виділено гроші. Тут я й зрозумів: не буду цього робити — і несподівано для всіх сказав, що відмовляюся. І продюсери мусили запрошувати іншого режисера. Склалася досить дражлива ситуація… Коли в Пітері за моєю книжкою ставив спектакль режисер Ко­няєв, я не сумнівався, що все буде гаразд, бо від­чував: він із величезною любов’ю поставився до матеріалу. А ось що буде з фільмом — не знаю. Режисер Сергій Снєж­кін не зволив навіть зі мною спілкуватися.

— Як ви сприйняли рішення Снєжкіна запросити на роль бабусі Світлану Крючкову?

— Дуже негативно. Я хотів, щоб цю роль грала моя мама. Я просив це в режисера. Але він прямолінійно мені відмовив. Тому не знаю, що вийде. Може, добре ? А може, погано? Сценарій мій. Однак я знаю, що його добряче змінили. В мене було задумано і прописано дві пори року — літо й зима. В екранізації вся дія відбувається лише взимку. Все стисло. Режисер багато що переробив по-своєму, навіть фінал. Я незадоволений цими моментами. Але що вдієш?

— А вплинути не намагалися?

— Як ви це собі уявляєте?

— Ну ви ж усе-таки входите в коло досить успішних дітей радянських кінознаменитостей?

— І що, ви гадаєте, в уїкенд збираються на якій-небудь дачі всі діти знаменитостей, обговорюють, хто що зробив, і пропонують одне одному свої послуги?

— Навряд чи…

—Я також думаю, що навряд чи! У мене, наприклад, добрі стосунки з Федором Бондарчуком. Але не скажу, що ми друзі, бо друзі — це коли можна в першу-ліпшу хвилину зателефонувати й запропонувати: «Ходімо посидимо, пива вип’ємо!». У мене таких стосунків ні з ким із так званих... дітей — немає. У мене взагалі такі сто­сунки — мало з ким. Тепер усі настільки зайняті, що малоймовірно, аби з’явилися якісь нові близькі люди. Лише те, що в юності нажите, в сенсі друзів, — це, звісно, залишилося.

«Із фільмом «Нульовий кілометр» я потрапив у жахливу м’ясорубку»

— Павле, а ви довго билися, перш ніж пробилися у велике прокатне кіно?

— Довго. Написав сценарій. Ходив по продюсерських студіях, намагаючись його запустити. Було мені тоді років двадцять дев’ять... Цей мій перший сценарій, взагалі-то, подобався всім. Його біда була в тому, що бюджет тягнув на мільйон, а стільки дебютантові ніхто давати не хотів. Тоді я за дві тисячі доларів із друзями акторами зняв на відео п’ятнадцятихвилинний фільм-пілот.

— А мама якимось чином допомагала?

— Яким це чином?

— Можливо, тими ж таки зв’язками в кіносвіті?

— Мама позичила гроші на мою кінопрацю. Ці гроші я їй повернув, щойно в мене купили сценарій. Але ми не закінчили про те, як я в кіно потрапив... На перший мій сценарій ніхто давати гроші не хотів. Побачивши «пілот», у Держкіно сказали: «Цьому хлопцеві можемо дати на дебют, але нехай він напише дешевший сценарій, тисяч на п’ят­сот!» Так з’явився фільм «Ос­танній уїк-енд». А перед ним була півгодинна короткометражка, на яку мама й позичила гроші. Це був «Каунаський блюз» із До­натасом Баніонісом. Нескінченно вдячний Баніо­нісу, що він погодився знятися в дебютанта. Як­би не він, а просто якийсь невідомий дідусь, не було б жодного сен­су братися за цей фільм. У моєму «Блюзі» все тримається на акторах. Завдяки їм картину помітили. Її показували на ТБ. Од­нак не після цієї короткометражки, а лише після «Останнього уїк-енду» було запущено мій пер­ший сценарій. Я мусив його неодноразово переробляти. Так з’явив­ся мій фільм «Нульовий кілометр». Шлях до реалізації був дов­гий. Вважаю, що якби цей фільм вийшов три роки тому — до появи «Пітер ФМ» та «Прогулян­ки», ця історія мала б більший резонанс. Шість років вона чекала свого часу. В мене є відчуття якогось її перетримання. З іншого боку, я вважаю, що все треба доводити до завершення, тому радий, що ця ідея реалізована.

— Як пройшов у прокаті ваш фільм «Нульовий кілометр»?

— Ми з цим фільмом потрапили у жахливу м’ясорубку. Те­пер за місяць у прокат виходить один російський фільм. Тоді ж вийшло не менше чотирьох широко розрекламованих картин — «Бій із тінню-2», «День виборів», «Нульовий кілометр», плюс американські фільми. Всі хотіли прокат восени. Ось і сталося, що ми опинилися на третьому місці... З одного боку, може, й добре: засунувши всі американські фільми, непогано виступили на загальному тлі. Однак найбільшу касу зібрав усе ж таки фільм «Бій із тінню». Ми ж недоотримали планованих зборів. Очікували мільйонів п’ять, а зібрали три-чотири. Гадаю, це сталося через кризу надвиробництва на той час. Якби фільм вийшов у березні, зібрали б свої п’ять, але «якби» до уваги не береться. Хоча все ж таки не можу не втішитися, що телевізійна прем’єра відбулася на Першому каналі після програми «Время». По-моєму — це добрий показник.

— Якому жанру в кіно віддаєте перевагу? Які фільми самі дивитеся?

— З нових із величезним подивом і захопленням подивився російський фільм «Гидкі лебеді». На жаль, у цього фільму була обмежена прокатна доля. Це не дуже простий фільм. Він не для широкого глядача. Хоча мені дивно, чому так. Екранізація за братами Стругацькими. Жанр — фантастика. По суті — філософська історія. На мій погляд, він міг бути затребуваний більше.

У рамках підготовки до зйомок переглянув безліч фільмів. Переважно, звісно, екшн. Виби­рав не «найсучасніші», а вдивлявся у класику жанру, щоб зрозуміти, що там відбувається. Кілька разів деталізував для себе «Термінатор-2». З величезним ін­тересом переглянув «Порятунок рядового Райана» Спілберга. Впер­ше. Я цей фільм бачив у дуб­ляжі. Тепер узяв оригінал. Куди й ділося все те, що мене коробило, весь колишній удаваний пафос, коли герой просить: «Скажи, я хороша людина?» Виявляється, в оригіналі це все не так примітивно. Наш дубляж добряче псує їхнє кіно. Я поки що не натрапляв на дубляж, який би перевершу­вав оригінал. Це завжди втрати.

«Мій новий роман називається «Хроники раздолбая»

— Що вас сьогодні приваблює більше — література чи кінематограф?

— Невдовзі розпочинаються зйомки нового фільму. А по завершенні цих зйомок планую засісти за роман — за договором із видавництвом «АСТ». Тому і те й інше для мене важливе.

— Про що і «те» й «інше»? І що означає замовлення?

— Це не таке замовлення, як коли б мені сказали: «Павле, а напишіть нам ось про це...» Тим паче що роман я вже почав писати. Він також великою мірою автобіографічний, щоправда — меншою, ніж «Плінтус», оскільки в повісті я писав про дитяче ото­чення, плюс вигадки для того, аби це якось художньо з’єднати. В романі ж буде кілька реальних персонажів, які мені здалися цікавими. Про решту рано поки що говорити. На­зиватиметься він «Хроники раздолбая». Початок уже можна прочитати в останньому виданні моєї повісті — видавництво «АСТ» дало десять сторінок анонсу нового роману.

— Закінчите роман — відразу з’явиться бажання зняти за ним фільм?

— За ним не можна зняти фільм. Не кожна книжка придатна для того, щоб за нею знімати фільм. І з «Плінтусом» так само. Хоч би який вийшов фільм, він усе одно програватиме книжці. Фільм — це мінус мова, мінус епізод. У книжці завжди чогось більше.

Зараз же я планую знімати фільм за книжкою молодого ростовського письменника Олександра Чубар’яна «Игры в жизнь». В основі — захоплива динамічна історія про сімох хлопців, котрі були комп’ютерними геймерами. В результаті з’явилися ці комп’ютерні персонажі в реальному житті. Після чого — драматична історія про те, як хлопці цим даром скористалися. Це не просто стрілялки, а ситуація з наслідками...

— Тепер ви взялися екранізувати «чужу» ідею. Навіщо?

— Запросила компанія «Каро». У цій пропозиції є важлива особливість. Новий фільм досить високобюджетний, у ньому багато комп’ютерної графіки, натурних зйомок. Це саме те, до чого я прагнув. Те, чого я не міг відразу отримати. Від успіху залежатиме дуже багато. Це можливість грати у певній ніші. Є режисери, які знімають мелодрами. Є такі, що знімають артхаус. Великі постановочні проекти за кількістю працезатрат можна порівняти з величезним заводом. У невеличкій майстерні, може, і кращий товар виходить. Але для мене наразі важливий масштаб подій. Хочеться за період цієї роботи дорости до того, щоб відповідати цьому рівневі й рухатися далі. Дуже багато чого доведеться навчитися у процесі роботи, оскільки інакше режисери не вчаться. В інституті цього навчитися не можна.

— Колись, корпіючи над книжкою, ви задивлялися на ровесників у крутих авто. Тепер, мабуть, самі машини міняєте? Життя вдалося?

— Я б поміняв чергову машину. Але скоро зйомки. Майже рік у мене буде знімальна машина, тому нове авто тепер — для мене безглуздя. У мене мрія — зробити фільм. Після нього я б року на півтора взяв тайм-аут. Сів би за роман. Просто треба відчувати, коли розкидати каміння. Я думаю, настане час збирати.

Короткі титри

Шанувальники книжки «По­хороните меня за плинтусом» чудово інформовані про минуле Павла Санаєва. Але нагадаємо... Санаєв — «кінематографічна дитина». Його мама — відома кіноактриса Олена Санаєва (всі знають її як Лисицю Алісу у «Пригодах Буратіно» та за багатьма іншими фільмами). Віт­чим — актор і режисер Ролан Биков («Комісар», «Авто­мобіль, скрипка і собака Клякса», «За сімейними обставинами», «Опудало» тощо). Дідусь — популярний радянський кіноактор Всеволод Санаєв («Версія полковника Зоріна», «Повернення святого Луки», «Білі роси»). Образ бабусі — колишньої киянки — найколоритніший у книжці Павла Санаєва. Сам Павло, за його визнанням, почав писати ще в п’ять років («Але це швидше була гра»). Багато працював у кіно як перекладач — близько дев’яти років («Частини тіла», «Не погрожуй Південному централу» тощо). Фільми Санаєва «Останній уїк-енд» і «Нульовий кілометр» примусили говорити про нього як про перспективного кінорежисера.