ПОЕТИЧНИЙ «СЕРПЕНЬ» РАУЛЯ ЧІЛАЧАВИ

За правом свого давнього і досить короткого знайомства з Раулем Чілачавою можу лише поскаржитись, що жанр інтерв’ю чи короткої статті дає доволі обмежене уявлення про дуже широке коло інтересів і напрямів творчої та громадської діяльності мого співрозмовника... Однак під час цієї зустрічі я не міг вийти за межі цього жанру та інформаційного приводу — виходу у світ фундаментальної авторської антології української поезії в перекладі грузинською мовою, що має, до того ж, знаменну назву — «Серпень, 55 українських поетів». Під обкладинкою цього видання автор зібрав фрагменти його більш аніж тридцятирічної перекладацької діяльності в Україні. У передмові до видання Рауль Чілачава порівнює перекладацьку працю з працею тесль, які, розбираючи будинок, щоб звести його на новому місці, позначають кожну деталь, щоб у подальшому не порушити його архітектуру й декоративну композицію.

Проблема поетичного перекладу нагадує відкрите полемічне поле, досить великий предметний простір, на якому за довгий період існування перекладацької діяльності вибудовано цілі концептуальні редути й оборонні споруди. Ця обставина дозволяє мені здійснити фланговий обхід цієї складної теми і перейти безпосередньо до теми розмови зі своїм героєм.

— Що у твоїй творчій біографії стало першопричиною створення настільки великої роботи?

— Перекладати українську поезію рідною грузинською мовою я почав майже з перших кроків вивчення української. Можливо, розуміння саме української поезії допомогло опанувати мову, оскільки у зміст поезії, окрім мовної семантики, входять музично-звуковий і ритмічний ряди, що становлять форму й зміст «поетичного повідомлення». Ось цей поліфонічний стан поезії давав мені додаткову можливість для швидшого і якіснішого засвоєння української мови. Крім того, я вивчав українську мову як літератор-професіонал, маючи твердий намір стати перекладачем української літератури.

Зрозуміло, я не був першопрохідцем у перекладі української поезії грузинською мовою — поезія Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки і багатьох інших поетів, які складають світову славу української поезії, перекладалася і раніше моїми старшими побратимами по перу. Та, по-перше, кожний новий поетичний переклад додає нової і досі невідомої грані, що є в оригіналі. Крім того, всі старі переклади здійснювалися через підрядник, тобто непрямим перекладом. А це, як відомо, давало лише приблизне уявлення про оригінали.

— Якою мірою вибір назви «Серпень, 55 українських поетів» пов’язаний із ювілейною подією в Україні — 10-річчям Незалежності? А може, тут підходить й інша версія — натяк на власний ювілей — 55-річчя, який відбудеться у не такому вже й далекому майбутньому?

— Правду кажучи, я не хотів пов’язувати прямо видання перекладів української поезії з ювілейною датою. Але так уже збіглися терміни видання, які, окрім того, були прискорені завдяки підтримці Івана Драча. Однак я зовсім не виключаю деякого сакрального для мене змісту того, що місяць серпень і «дві п’ятірки», котрі дали назву книзі, щасливим чином припадають на настільки знакову для України подію.

З іншого боку, я не хотів би використовувати ці збіги, виходячи з контексту якихось кон’юнктурних міркувань. Вийшло як вийшло. І тепер уже це не мій клопіт розшифровувати зміст того, що відбулося в реальності. Хоча можна згадати вірш Євгена Маланюка, у якому місяць серпень названо августійшим. Та й справді, українська незалежність, боротьбі за яку віддав життя Маланюк (і не він один), явилася нам саме в серпні, набувши тим самим символічного значення. Ось і подумалося, що збірці українських поетів, яка виходить напередодні 10-річчя Незалежності, важко підібрати кращу назву, аніж «Серпень».

— За яким принципом відбиралися автори і поетичні твори?

— У жодному випадку не з тих канонічних установок, які склалися в радянський період. У ті часи, як відомо, список авторів затверджувався в обов’язковому порядку, погоджувався в директивних органах і точно дотримувався. Деякі варіанти, звісно ж, припускалися. Та в основному перекладач і видавець дотримувались рекомендованих списків. У моєму випадку ніякого нагляду за упорядкуванням антології не було. Це, звісно ж, приємна частина роботи.

Що ж стосується вибору авторських текстів й імен поетів, які увійшли до книги, то я не хотів би вдаватися в деталі. Останні, якщо і впливали на вибір і підготовку поетичних перекладів, то настільки незначно, що про них можна не згадувати. В усьому цьому існує лише одна правда — я вважаю, що обрані і перекладені мною вірші й імена поетів досить репрезентативно представляють цілісний процес поетичного життя України минулого століття. Заздалегідь погоджуся із твердженням, що в іншій редакції цей список міг би бути інакшим. Але ж і я, як перекладач та упорядник антології, маю право на власне бачення цього процесу. І не тільки право, а й відповідальність, оскільки видання подібного роду накладають на його упорядника цілий ряд зобов’язань не лише власне професійного, а й естетичного та морального характеру.

Я свідомо не вживаю термін «антологія», хоча, як сам же відзначив у передмові, практично всі представлені у виданні автори «антологічні» і багато в чому визначають художній рівень української поезії XIX—XX століть. Перекладених мною авторів можна умовно поділити на кілька «блоків»:

1) непорушна класика — Шевченко, Франко, Леся Українка, Тичина, Рильський, Сосюра, Мисик, Антонич, Малишко; 2) представники так званого розстріляного відродження — Вороний, Зеров, Семенко, Плужник; 3) поети діаспори — Олесь, Осьмачка, Маланюк, Теліга, Ольжич; 4) шістдесятники — Симоненко, Олійник, Драч, Вінграновський, Коротич, Стус, ідейними попередниками яких були Ліна Костенко та Дмитро Павличко, і, нарешті — це вже моє покоління, — поети, що ввійшли в літературу в 70—80-ті роки минулого століття.

Кожний із цих «блоків», безсумнівно, можна доповнити, когось замінити рівноцінним за значимістю поетом. Однак представлений у книзі кістяк авторського колективу, на моє глибоке переконання, складається з постійних величин, обминути який не зуміє жоден серйозний упорядник і перекладач української поезії. Мені безмірно шкода, що за межами книги залишилося чимало чудових майстрів, але жорстка обмеженість обсягу не дозволила «охопити неосяжне». Можливо, це і зухвалий проект, але я наважусь підготувати збірку під назвою «100 українських поетів», у якій спробую віддати належне всім, хто дорогий мені в українській поезії.

Хоча це не стосується безпосередньо теми сьогоднішньої нашої розмови, приуроченої до виходу у світ антології, однак вважаю для себе можливим сказати й про те, що в моєму житті бували випадки, коли за відомих обставин поетична і перекладацька робота ставали для мене певним способом втечі від «світу».

Саме в ці періоди мимовільного «виробничого простою» я мав можливість зосередитися на дрібних деталях і нюансах поетичного тексту, на організації віршованого ряду і ще на цілому ряді непримітних для стороннього ока «дрібницях», із яких і складається справжня поезія. Ця безперервна і ретельна праця виявляє головний закон поетичних текстів — їхню перманентну мелодійність і магію постійного прагнення до досконалого звуку в його нерозривному гармонійному взаємозв’язку з художньою ідеєю.

Однак є і ще один бік прочитання минулого й теперішнього — за висловом Поля Валері, «із пером у руках». Завдяки такому читанню, ти проникаєш у «дух» і «час», в історико-культурний і екзистенціальний контекст, у якому створювалися поетичні твори далекого і не настільки далекого минулого. Зіставлення найяскравішої поезії з місцем і часом її творення, з особистою долею її творців дає ні з чим незрівнянне почуття твоєї особистої участі в безупинному процесі розвитку Великої історії, а отже, і розуміння об’єктивного змісту й логіки її розвитку, що не обмежуються сьогоднішнім днем. Таке, пульсуюче життя, персональне співпереживання історії та долі свого народу необхідне суспільству, якщо воно хоче усвідомлено будувати своє майбутнє. Як говорив Гейне, «світ розколовся, і тріщина пройшла крізь серце поета».

Я переконаний, що, вирішуючи проблеми економічного добробуту, ми не маємо права забувати і про гуманітарні потреби наших народів. Передусім тут варто назвати саме художній переклад, який упродовж останнього десятиліття, на превеликий жаль, перебуває в глибокій комі.

— Відомо, що художній переклад є одним із найскладніших жанрів художньої творчості. Якою мірою це визначення стосується до тих літераторів, які однаково добре володіють обома, у даному випадку, головними мовами?

— Колись відомий російський поет Олександр Межиров спеціально приїхав у Тбілісі, щоб зайнятися перекладами віршів найбільшого грузинського лірика Галактіона Табідзе. Однак, вчитавшись у підрядники, він написав лише один і... відмовився від свого наміру.

Пам’ятаючи про той випадок, я теж нерідко доходив висновку, що переклад віршованого тексту принципово неможливий, і в мене надовго опускалися руки. Та, зрештою, гору взяв оптимізм.

Наскільки я зміг «знову створити, уже створене раз», гадаю, найближчим часом оцінить грузинський читач, якому адресовано дане видання.