Поет і влада : конфлікт у гіпсі

У Черкасах спалахнув «скульптурний» скандал. Його не затьмарила і буря скандалів, пов’язаних із виборами. Втім, не можна сказати, що метушливо-показове відкриття пам’ятника поетові Василю Симоненку з виборами не пов’язане. Відкриття (з оркестром, силою-силенною прапорів, із телекамерами, трибуною та промовами) відбулося за тиждень до них, 19 березня. До цієї дати міська влада й поспішала...

У багатьох містах є пам’ятники-візитки, що їх страшенно люблять туристи. Є в цьому ряду і скульптури, певною мірою потішні. «Хлопчик, який пісяє», може, й бентежить чийсь смак, але є визначною пам’яткою Брюсселя. Визначною пам’яткою села Косенівка, що під Уманню, є пам’ятник вождю світового пролетаріату, створений сільськими умільцями. Він залишився нам у спадок як гарний зразок народної примітивної творчості. Слово честі, не хочеться, щоб пам’ятник поетові потрапив у розряд якихось «потішностей».

Багато людей, які приходили подивитися на монумент до офіційного відкриття, занурювалися в стан, близький до шоку. Втім, не всі. Особисто я спостерігав й іншу реакцію: троє дітей років 12 реготали, показуючи на скульптуру пальцем із ракурсу, про який пізніше ми ще згадаємо. Ну а творча інтелігенція, що трапляється вкрай рідко, була практично одностайна.

Голова обласного відділення НСХ Юрій Іщенко: «Самодіяльність!.. Дуже сирий пам’ятник. Пропорції порушено, шия довга, сам якийсь куций, непластичний. Та й узагалі з гіпсу пам’ятники на площах і в скверах не ставлять. Якщо встановлюють пам’ятник — то відразу з бронзи чи каменю. Раніше в парках ставили гіпсових дівчат із веслом — і то виходило більш художньо. Сам скульптор, може, й не винен. «Замучили порадами»: один одне йому радив, інший — інше, третій — третє. І весь час поспішали. Нас, я маю на увазі Спілку художників, усунули від створення пам’ятника. Перших два варіанти ми ще бачили. А потім на худраду нас уже не запрошували».

Заслужений художник України Віктор Клименко: «Це не Симоненко. Це просто жах...»

Заслужений художник, скульптор Іван Фізер: «Такі роботи майструють студенти другого курсу. І за це їм ставлять двійки».

Мініатюристка Людмила Шилимова-Ганзенко слів не знайшла, лише плечима знизала. Художник Євген Найден — рукою махнув...

Перше, що спадає на думку, коли бачиш пам’ятник, — це, даруйте, плакат із сіячем, якого зобразив Остап Бендер. Через кілька хвилин розглядання починаєш розуміти, що перед тобою така собі самодіяльно-пародійна імітація пам’ятника Маяковському в Москві. Ніби півстоліття після Олександра Кибальникова та його виразно-потужного Маяковського мистецтво пластики у світі до отупіння тупцяло на місці... При цьому профілі «Симоненка» належать двом різним людям, зовсім несхожим одне на одного...

Телеведучий «Студії-2» Олександр Марченко: «Як представник громадськості я входжу до художньої ради зі створення пам’ятника. На раду нас скликали двічі. Спочатку Симоненко сидів у кріслі, але на раді вирішили, що поет повинен бути в русі... У мерії зробили так, як вважали за потрібне чиновники міськради. Мовляв, гроші міста, міській владі й вирішувати, а решти — не стосується. І ось результат. Усі, хто щось тямить у мистецтві, нажахані цим «пам’ятником». Кажуть, на той час, коли монумент віділлють із бронзи, його поліпшать, щось виправлять. Будуть ще й лебеді за спиною...»

Віктор Степанець: «Я з Василем товаришував понад десять років, ми разом навчалися в університеті. Цей пам’ятник нічого спільного з Василем не має, це не його постава, не його хода, він був абсолютно іншою людиною...»

Фонд зі створення пам’ятника В.Симоненку було засновано більш як десять років тому. Отож біди не трапилося б, якби монумент, гідний пам’яті поета, без поспіху спорудили через рік або навіть через п’ять років.

Під час відкриття пам’ятника в колі творчої інтелігенції (не допущеної до трибуни) прозвучало кілька «несерйозних» пропозицій. Перша: скинутися на кувалду і провести новий відкритий конкурс зі створення пам’ятника поетові. Друга пропозиція була не менш гіркою: прибрати напис «Василь Симоненко», приставити іншу скульптурну голову й залишити статую (наголос, звісно, на «у») веселити городян та гостей...

Я зумисне не називаю імен скульпторів, цей пам’ятник — колективна творчість, головним чином чиновників. Не кажу й про вартість проекту. Але зазначу, що поквапливість із відкриттям не допомогла мерові: рішенням суду його було знято з виборів (не за пам’ятник, звісно).

Невдовзі після того, як на відкритті відіграв оркестр, Черкаське відділення Спілки архітекторів виступило з вимогою прибрати з площі виставлену скульптуру. Через кілька днів із гранітного постаменту зникло ім’я поета. Хтось надумав відбити у скульптури кисть руки, яка з волі авторів навіщось була опущена й по-баскетболістськи виставлена вперед. Що особливо виразно проглядалося в тому ракурсі, з якого хихикали юні черкащани...

Нагадаємо, що скульптури бувають двох типів. Наш монумент належить до круглої (яка дозволяє круговий огляд) скульптури. Цією «подробицею» творці пам’ятника якось знехтували, інакше опущена долоня (у згаданому ракурсі) не наштовхувала б на думку про Бельгію. За однією з легенд, брюссельський хлопчик на століття завмер у бронзі після того, як обпісяв двері злої чаклунки. У чому завинив видатний український поет перед міськими чиновниками, поки що з’ясувати не вдалося. Але є надія, що пам’ятник Василю Симоненку в Черкасах не стане посміховиськом на століття.