«ПОДАРУНОК» ДО ДВОХ ЮВІЛЕЇВ, АБО ХРОНІКА НАПАДУ І ЗАХИСТУ

Два місяці тому «Дзеркало тижня» у матеріалі «Музей — знову під суд?» (№ 31 від 16 серпня 2003 р.) писало про майже десятирічні зазіхання Верховного суду України на Кловський палац, де розміщується Музей історії міста Києва. Ми пообіцяли простежити за розвитком подій і крапку не поставили. Події ж за цей час набули такої гостроти, що не до крапки — у тривожні дзвони треба бити. Отже, дійові особи: Кловський палац, закладений 250 років тому — у 1753-му, Музей столиці України, який готується 14 листопада відзначити свій 25-річний ювілей, та суд.

12 жовтня 1973 р. — Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про створення в Кловському палаці Музею «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років».

17 жовтня 1974 р. — у Кловському палаці відкрився Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.

14 листопада 1978 р. — постановою Ради Міністрів створено Музей історії міста Києва, а 6 червня 1981 р. для його розміщення передано Кловський палац, другий, після Маріїнського, що збереглися в Києві. Музей відкрився 26 травня 1982 р. в програмі урочистостей з нагоди святкування 1500-річчя Києва.

24 лютого 1994 р. — Верховна Рада України прийняла постанови «Про забезпечення діяльності судів» та «Про утворення в складі Верховного суду України військової колегії». Кабінету міністрів було доручено до 1 червня розв’язати питання забезпечення судів службовими приміщеннями відповідно до норм.

15 квітня 1994 р. — Київська міськдержадміністрація отримала розпорядження виконуючого обов’язки прем’єр-міністра Ю.Звягільського: «Надати Верховному суду України будинок по вул. Пилипа Орлика, 8 у м.Києві для розміщення Військової колегії та поліпшення умов роботи суду. Київській міській державній адміністрації в місячний термін розмістити тимчасово Музей історії м.Києва в одному з будинків Музею історії Великої Вітчизняної війни та передати будинок по вул. Пилипа Орлика, 8 в орендне користування Верховному суду України. В подальшому для роботи Музею історії м. Києва надати будинок по вулиці Шовковичній, 17». Тут раніше містився Палац одруження.

19 травня 1994 р. — рішенням Київради погоджено спорудження на території музею, де раніше експонувалася військова техніка, а потім були зібрані залишки пам’ятників тоталітарного режиму, двоповерхового корпусу в стилі українського барокко для музейного фондосховища та інших цілей.

31 травня 1994 р. — розпорядженням Кабінету міністрів
№ 384-р за підписом в. о. прем’єр-міністра Ю. Звягільського визначено, що Військова колегія Верховного суду розміститься у будинку корпорації «Укрмонтажспецбуд» по вул. Прорізній, 15.

Проте з цим рішенням не погодились ні будівельна корпорація, ні Верховний суд, який вважав пропоновану площу замалою і незручною для нього. В результаті впливовими зацікавленими сторонами, котрі захищали власні кабінети в центрі міста, був запропонований інший варіант, у якому заручником став Кловський палац.

19 липня 1994 р. — Київська міськдержадміністрація отримала на погодження підготовлений на підпис прем’єр-міністру В.Масолу проект розпорядження Кабінету міністрів, яким передбачалося Кловський палац передати Верховному суду, а Музей історії міста Києва перевести на перший поверх будинку проектних організацій по проспекту Визволителів, 1.

21 липня 1994 р. — Київська міська держадміністрація листом за підписом заступника голови
Г.Артюх категорично заперечила проти виселення музею і передачі Кловського палацу суду: «Переведення з центру міста і розміщення у непристосованому приміщенні проектного інституту «Укрпроектстальконструкція» по проспекту Визволителів означатиме фактичну ліквідацію музею. Цього не можна допустити ні в якому разі, тим більше заради потреб однієї з гілок влади. Абсолютна нелогічність та шкідливість цього кроку, спрямованого проти культурної установи та міста Києва в цілому, на сьогодні очевидні. Він викличе повністю негативну реакцію не тільки в колах спеціалістів музейної справи, але й у всіх, кому небайдужі історія, культура та авторитет столиці України». Міськдержадміністрація запропонувала свої варіанти розміщення Військової колегії та інших підрозділів суду: в будинку колишнього клубу ЦК Компартії України по вул. Десятинній, в Будинку політпросвіти по вул. Володимирській та в інших будівлях.

22 липня 1994 р. — в газеті «Хрещатик» опубліковано звернення до прем’єр-міністра В. Масола діячів культури та мистецтва, у якому про можливе виселення музею з Кловського палацу, зокрема, говорилося: «Це рішення означає, без перебільшення, фактичну ліквідацію музею. Його могла підготувати людина, яка не має не тільки жодної уяви про музейну роботу, а й крихти любові до міста та його історії». Автори звернення висловили сподівання, що прем’єр-міністр «не допустить здійснення руйнівного рішення».

30 липня 1994 р. — газета «Хрещатик» опублікувала заяву депутатської групи «Столиця» Київської міської ради з вимогою «вжити невідкладних заходів до відвернення загрози Музеєві історії м. Києва з боку некомпетентних дій Кабінету міністрів України».

29 серпня 1994 р. — розпорядженням прем’єр-міністра В.Масола відмінено розпорядження від 31 травня 1994 р.
№ 384-р (про надання Верховному суду усього приміщення по вул. Прорізній, 15) і Верховному суду виділено в будинку по вул. Прорізній, 15 меншу службову площу — 1113 кв. метрів.

31 серпня 1994 р. — ознайомившись з доповідною запискою голови Київради Л. Косаківського про неможливість передачі Кловського палацу Верховному суду, Президент України Л. Кучма адресував міністру Кабінету міністрів В. Пустовойтенку та
Л. Косаківському власноручну резолюцію: «Прошу розібратися. Треба від цього відмовитись».

14 вересня 1994 р. — інтерв’ю заступника голови Верховного суду П. Шевчука газеті «Голос України»: «...Спочатку тривали розмови про приміщення музею Києва. Але преса здійняла гвалт, начебто Верховний суд замахується на чуже. Хоча насправді не ми ці питання вирішували — ми лише вимагали належного приміщення».

Проте це було не так і розвиток подальших подій підтверджує той інтерес, який Верховний суд виявляв до Кловського палацу від самого початку.

27 червня 1995 р. — газета «Київський вісник» опублікувала відкритий лист діячів української науки, мистецтва і культури до Президента України Л.Кучми, у якому, зокрема, говорилося: «Верховний суд домігся передачі йому частини приміщення державного геологічного підприємства «Геопрогноз», що розташоване безпосередньо за Кловським палацом. Зробивши перший крок у «стратегічному» напрямку, Верховний суд тепер йде далі — наполягає на передачі частини прилеглої до Кловського палацу території, закріпленої за музеєм. Домагання обгрунтовуються вигаданою необхідністю улаштування окремої пішохідної доріжки для працівників між головним корпусом по вулиці П.Орлика, 4 та одержаним новим приміщенням. Хоч є інші реальні варіанти підходу і під’їзду. Верховний суд не відмовився від домагань щодо Кловського палацу і залишає у своїх далекосяжних стратегічних намірах створення на його основі «містечка правосуддя». Доля Музею історії міста Києва судову гілку влади не цікавить. ...Ми сподіваємось, шановний Леоніде Даниловичу, що Ви з розумінням поставитесь до нашого звернення і покладете край зазіханням Верховного суду України на територію і приміщення Музею історії Києва — столиці України».

21 листопада 1995 р. — постановою Кабінету міністрів України Верховному суду повністю передано сусідній з музеєм п’ятиповерховий будинок центральної лабораторії «Північукргеологія» та державного підприємства «Геопрогноз».

12 лютого 1996 р. — голова Верховного суду В.Бойко звернувся до Президента України
Л.Кучми щодо передачі Кловського палацу: «...Вважаємо необхідним передати Верховному суду України в оперативне управління будинок Музею історії Києва (вул. П.Орлика, 8), а його переселити до відповідного приміщення. У новопобудованому будинку «Палацу Правосуддя» на базі Музею історії Києва та в існуючих приміщеннях Верховного суду України можна було б розмістити вищі судові органи держави на одній території, у єдиному комплексі, що раз і назавжди вирішило б усі проблеми створення їм гідних умов по належному відправленню правосуддя».

Цю пропозицію Верховного суду в уряді не було підтримано. Суд розпочав перебудовувати колишнє приміщення геологічних установ, але оздоблював новий фасад будівлі у таких архітектурних формах, що його прагнення вийти з часом на сусідню територію музею стали очевидними. Розмістивши частину служб у цій будівлі, Верховний суд одержав дозвіл побудувати наземний перехід між своїм першим будинком по вул. П.Орлика, 4 та новим. Для цього суду від садиби музею у 1998 році було передано смугу завширшки 10 м, проте він відразу ж її перетворив на постійну стоянку техніки, приватного транспорту, обладнав ремонтні місця. За призначенням земля не використовується, а окрім того Суд самовільно захопив під автостоянки ще й колишній майданчик військової техніки, де музеєм планується спорудження за підготовленим у 1989 році проектом будинку фондосховища та реставраційних майстерень. У той же час суд навіть не приступив до виконання договору від 17 лютого 1998 р., відповідно до якого він протягом двох років мав спорудити для музею господарчі приміщення, замість тих, що знаходяться на трасі наданого йому переходу.

Вересень 2001 р. — Київська міська рада затвердила комплексну програму «Розвиток музейної справи в Києві на 2001—2005 роки», яка до 2005 року передбачає реставрацію ансамблю Кловського палацу.

Верховний суд почав новий етап у своїх намаганнях досягти обраної кілька років тому мети — отримати Кловський палац і створити жадане «Містечко правосуддя».

12 червня 2003 р. — за повідомленнями преси та окремим чутками, Музею історії міста Києва замість Кловського палацу буде передано недобудоване виставкове приміщення по вулиці Інститутській, 3.

31 липня 2003 р. — за повідомленням преси, на позачерговому засіданні V сесії Київради депутати ухвалили погодитися з пропозицією уряду і передати Кловський палац для розміщення Верховного суду взамін рівноцінної площі 3700 кв.м в Українському домі на Європейській площі для Музею історії м. Києва (представники музею до підготовки питання не залучалися і на засідання не запрошувалися). Пізніше керівництво Українського дому повідомило про можливість виділити лише 2500 кв.м на одному з поверхів.

11 серпня 2003 р. — прем’єр-міністром В. Януковичем підписано розпорядження № 506-р: «Розмістити Верховний суд України у будинку по вул. Пилипа Орлика, 8 з передачею будинку до сфери його управління після переміщення Музею історії Києва у будинок по вул. Хрещатик, 2 (Палац мистецтв «Український дім»). Державному управлінню справами передати в оперативне управління Музею історії Києва приміщення такої ж площі у будинку по вул. Хрещатик, 2».

18 серпня 2003 р. — газета «Бизнес» опублікувала інтерв’ю начальника господарчого управління Верховного суду В.Філіна: «Нам нужно здание, которое было бы «лицом» не просто Верховного суда, а всей судебной системы. Кловский дворец для этого идеально подходит. Это презентабельное здание с множеством просторных помещений, к тому же оно находится между двумя действующими корпусами Верховного суда, что позволит создать законченный архитектурный ансамбль. В ближайшие два-три месяца Музей истории г. Киева должен переехать в Украинский дом».

Народна мудрість про таке говорить — «Знайшли сокиру під лавкою». І ще — можна лише дивуватися зневажливому ставленню до пам’ятки ХVІІІ століття, яка «знаходиться (несподівано нещодавно з’явилася? — В.К.) між двома діючими корпусами Верховного суду». І за які ж гроші плануються реконструкція і переселення, якщо вартість усього заходу навіть не обраховано?

11 вересня 2003 р. — газета «Українське слово» опублікувала відкритий лист до Президента України п. Кучми Л. Д. Більш як 60 відомих діячів культури, освіти та науки України. У ньому, зокрема, говориться: «Викликає обурення, що розпорядження уряду про переселення музею прийнято в Рік культури в Україні. Чого ж варті декларації сучасних державних мужів, коли такий заклад культури, створений ще за часів СРСР, зазнає утисків і фактично ліквідується на тринадцятому році існування незалежної України! Пам’ятаймо, що сьогодення вже завтра стане історією. Дуже не хочеться давати привід нащадкам оцінювати наші часи як період беззаконня, загального духовного занепаду і безнадії. Ми вважаємо правомірними вимоги Музею історії міста Києва. Звертаємося до Вас, пане Президенте, як до Голови держави, який єдиний має право скасовувати акти Кабінету міністрів України, зі щирою надією на Вашу особисту участь у справедливому вирішенні долі Музею столиці України».

15 вересня 2003 р. — директор Інституту археології НАН України, академік НАНУ, народний депутат України П.Толочко звернувся з листом до Президента України Л. Кучми: «...Кловський палац якнайкраще відповідає тематиці Музею історії Києва. Демонтаж експозиції в разі переїзду знищить цілісний витвір експозиційного мистецтва, що створювався великим колективом науковців, художників, реставраторів колишнього Радянського Союзу. Тим більше прикро усвідомлювати, що саме за часів незалежності України Музей європейської столиці зазнає утисків і фактично ліквідується. ...Звертаємось до Вас, шановний Леоніде Даниловичу, з проханням захистити музей, відмінити незважене рішення Кабінету міністрів України».

18 вересня 2003 р. — за поданням народного депутата України Л. Танюка Верховна Рада України постановою № 1201—ІV «Про необхідність збереження цілісності унікального історико-архітектурного та музейного комплексу Кловський палац (пам’ятка архітектури ХVІІІ століття) — Музей історії м. Києва» ухвалила: «Рекомендувати Кабінету міністрів України переглянути та скасувати Розпорядження від 11 серпня 2003 р. № 506-р «Про розміщення Верховного суду України» як таке, що суперечить Закону України «Про музеї та музейну справу», «Про охорону культурної спадщини», «Про власність» тощо».

Здавалося, що майже десятирічному періоду відчайдушної боротьби музею за своє право існувати, виконуючи святу місію — розшукувати, знаходити, демонструвати і зберігати для нащадків документальні свідчення з історії столиці Київської Русі та України, прийшов кінець. Але це тільки здавалося. Тому що відразу ж після прийняття Верховною Радою принципової постанови музей, за якимось дивним збігом обставин, наповнився перевіряючими, які заглибились у наукову та господарчу діяльність установи культури, порушуючи своїми діями не тільки Закон України «Про музеї та музейну справу», але й ст. 19 Закону України «Про прокуратуру».

24 вересня 2003 р. — Музей отримав повідомлення за підписом заступника прокурора м. Києва О. Присяжнюка: «Прокуратурою міста Києва з залученням фахівців контролюючих органів проводиться перевірка додержання вимог земельного та іншого чинного законодавства в діяльності музею історії міста Києва. Враховуючи викладене, на підставі ст.ст. 8, 20 Закону України «Про прокуратуру», прошу надати для перевірки необхідні документи та забезпечити необхідною інформацією спеціалістів, які проводять перевірку».

Одночасно до музею прибули представники різних правоохоронних органів — працівники прокуратури, відділу по боротьбі з економічними злочинами, пожежної охорони, податкової інспекціїї тощо — загалом 15 осіб, які не пред’явили жодних документів щодо своїх повноважень. Необгрунтованість, раптовість, неконкретність, некомпетентність та обраний для так званої перевірки час дають підстави для роздумів про замовлений характер перевірки.

А Верховний суд, ніби нічого й не сталося, повністю ігноруючи постанову Верховної Ради, 25 вересня надіслав директору музею запрошення взяти участь у визначенні «обсягу витрат, необхідних для переміщення музею в будинок по вул. Хрещатик, 2». Як тут не згадати відому байку Крилова.

Працівники музею разом з усією громадськістю Києва обурені самоправними діями Верховного суду України та незваженим розпорядженням Кабінету міністрів. Але усе ж сподіваються, що ганебний розвиток подій буде зупинено. Здоровий глузд має перемогти.