ПО ТОЙ БІК ОБРАЗІВ

Композитори, як правило, погані виконавці власної музики. Але є винятки — вони добре відомі і є зразками для виконавців. Ференц Ліст, Антон Рубінштейн, Сергій Рахманінов — музика колосальної складності і віртуозності у виконанні авторів, — еталон для сучасних піаністів. Ставлячи перед собою найскладніші виконавчі завдання, вони не лише вдосконалювали власну майстерність. Виходячи за межі можливого, вже випробуваного, ймовірно, вони виходили за межі реального буття. Недарма Ліст свої дванадцять найскладніших етюдів назвав трансцендентними. Звичайно, тоді і нині ці твори могли опанувати далеко не всі. Але суть у тому, що, виходячи, здається, за межі людських можливостей, Ліст знаходив те, чого немає тут. Про його дванадцять трансцендентних етюдів і піде мова.

Це програма концерту одного з останніх днів весни у філармонії. Молодий піаніст Дмитро Суховієнко — наш земляк, який уже кілька років живе у Швейцарії. Коли він ще навчався в консерваторії у В.Воробйова і жив у Києві, я стежила за його афішами. Нині він приїжджає на батьківщину в середньому раз на два — два з половиною року.

Концертна програма, невелика за обсягом (за кількістю нот), розрахована на одне годинне відділення. Але зусиль від піаніста потребує не менше, ніж виконання кількох великих фортепіанних концертів поспіль. Це навіть не складно — на межі можливого. І тут починається найцікавіше. Я вже казала, що виконавець може вивести з реального і ввести в особливе (музичне) буття, але не кожен...

Здавалося б, музика знайома, так, складна, але не нова (у сенсі якихось особливих звучань). Кожен піаніст, який поважає себе, обов’язково має у своєму репертуарі один або кілька етюдів. А наші слух і сприйняття налаштовані на усталений стереотип. Трансцендентні етюди — це блискуча, ефектна музика в першу, другу й останню чергу. Але так ми до цього звикли, що не помічаємо: від піаніста більше нічого не чекаємо. І піаністи пам’ятають лише про цю блискучу форму, а про важливіше — ні. Але гра Дмитра всі ці стереотипи, нав’язані нашими звичками, засунула на периферію свідомості і сприйняття. Тепер, як після сну, я розумію: те, до чого ми звикли, не існує. Правду кажучи, воно і не повинне існувати. Такої музики я ніколи не чула, хоча чудово знаю ці етюди. І я зрозуміла: це і був той самий «вихід за» або «вхід у». І ще зрозуміла: Ліст назвав свої етюди трансцендентними не лише тому, що вони підвищеної технічної складності, а й здебільшого тому, що це трансценденція буття і свідомості. Композитор провів у мандрівках більшу частину свого життя, подорожував у молодості по країнах і містах, не знаючи, що таке тихе пристановище і спокій узагалі. Адже у чомусь він мав шукати і знаходити це? У своїй уяві, огорнутій музикою, у своїй піаністичній майстерності, рівній якій не було в Європі. Це особливе романтичне буття, пов’язане з реальним тільки асоціаціями. «Дике полювання», «Мазепа», «Блукаючі вогні», «Заметіль» — це навіть не образи, як ми звикли собі уявляти, це алюзії, враження, настрої, що не складаються в картину, на яку можна поглянути, тому що вони за межами.

Таку музику я відчула усією своєю суттю. Я гадаю, що Дмитро поставив перед собою саме це завдання — вивести слухачів за межі самих себе. До початку концерту, який активно обговорювався піаністами, казали, що грає він етюди своєрідно. Та це ж не пояснення. Він грає їх трансцендентно. Він відкрив їхню сутність. Я зрозуміла, що падає курна завіса наших стереотипів, у полоні яких ми перебуваємо в повсякденному своєму житті, але від яких потрібно час від часу позбавлятися.