Плоди освіченої незалежності

Завершив свою роботу фестиваль анімаційного кіно «Крок». Гран-прі дістався фільму «Молоко» режисера Ігоря Ковальова (США) — вихідцю з Києва. Обранцем «Дзеркала тижня» став Євген Сивоконь (Україна) зі своїм фільмом «Засипає сніг дороги».

«Крок» виник у незабутньому 89-му — на хвилі боротьби за незалежність. Щоправда, відносини мультиплікації й великого ігрового, «художнього» кіно чимось нагадували Україну і Росію: порівняно маленьких аніматорів увесь час гнітили, виштовхували на периферію, у тому числі й фестивальну. «Терпець урвався», аніматори-мультиплікатори оголосили про свій суверенітет і провели в Києві перший фестиваль під своїм прапором. Потім статус було підвищено до міжнародного, більше того, «Крок» завантажився на теплохід і вирушив у щорічні плавання водами спочатку Дніпра, а потім і Волги. Цілковита незалежність...

Саме час тепер запитати: і що це все дало анімації? Продивляючись програму нинішнього, дванадцятого за ліком, «Кроку», я час від часу ставив це запитання. Моя відповідь буде: анімація дедалі більше усвідомлює свою неповторність, дедалі частіше думає про те, аби розвивати свою мову. Колись я прочитав у знаменитого культуролога Юрія Лотмана, що в мультиплікації немає власної мови, що вона змушена живитися чужими мовними соками — образотворчого мистецтва насамперед. Навряд чи сьогодні можна повторити цю сентенцію. Анімація дедалі вільніша у виборі матеріалу й засобів для видобування з нього образного змісту.

Ось приклад — фільм «Молоко» Ігоря Ковальова. Киянин, до речі, за народженням і вихованням. Свого часу розпочинав із фазовика в об’єднанні мультиплікації на «Київнаукфільмі», поварився в котлі веселої й талановитої команди тих часів (Давид Черкаський, Володимир Дахно, Євген Сивоконь...). Потім була Москва, де він разом з іншим киянином, Олександром Татарським, створює студію «Пілот». Від 91-го живе та працює в США. Творець низки всесвітньо відомих картин, із якими, утім, наш глядач не вельми знайомий (ну немає в нас ані каналу «Культура», ані виразної стратегії обмеження попси, у тому числі й анімаційної). Його новітній 15-хвилинний фільм не має скільки-небудь очевидного для мене зв’язку з іншими стильовими сферами. Він розповідає про досить нудну прозаїчну реальність, не продивляючись її крізь призму певних образотворчих конфігурацій (як було в Ковальова, приміром, у його відомій стрічці «Його дружина курка»). Магія екрана виникає тут немов із нічого. Але виникає! Журі оцінило картину вищим фестивальним балом — цілком виправдано, бо тут бачиш один з еволюційних лабіринтів, які ведуть у завтрашній день.

Євген Сивоконь, котрий залишився киянином, у чомусь близький прагненню мікширувати традиційну для анімації пластичну домінантність. Його 8-хвилинний «Засипає сніг дороги» зроблений із сипучих матеріалів, спогади про минуле тут наближені до новітніх уявлень про технологічні особливості психічного життя людини (саме Сивоконю й було вручено приз «Дзеркала тижня» — за феноменальний внесок у вітчизняне та світове кіно: як режисера й педагога). Традиційнішими виявилися режисери середнього покоління українських аніматорів — Наталя Марченкова (мальована «Війна яблук і гусені») й Олег Педан (ляльковий «Ключ»). Проте їхні роботи продемонстрували справжнє мистецтво, вміння створювати світ фантазійний, дивовижно кмітливий і розумний.

Ну а учень Сивоконя Олександр Шмигун (він студент ще!) й узагалі обійшов усіх своїх конкурентів у номінації дебютів — його лялькова «П’єса для трьох акторів» зроблена впевненою рукою професіонала (ляльки працюють просто чудово) й цікаво мислячої людини, котра може витягти зі звичної метафори «Весь світ — театр» новий глибинний зміст. Якщо додати, що й інші українські учасники (молоді режисери Анатолій Лавренишин і Олександр Гуньковський) виступили цілком упевнено з фільмами «Блукаючи поміж» і «Душ», то мимоволі напрошується оптимістичний висновок: вітчизняна анімація йде вгору. Напевно, не випадково. І школа є, і традиції, і виробництво піднімається — нехай повільно, але вірно. Досить сказати, що відбірній комісії «Кроку» було запропоновано 38 (!) робіт. Зрозуміло, це й рекламна продукція, і кліпи, але головне — люди мають роботу, можливість професійно зростати.

До речі, Шмигун переміг у дебютній номінації, де добір фільмів виявився, мабуть, найцікавішим. Чудове поєднання пластичної та світоглядної ідей продемонстрував француз Жеремі Клапен у «Хребетній історії» (Він змушений дивитися лише вниз, Вона, так само приречено, вгору; а разом — гармонія). Цікаві філософські підходи в трактуванні світу запропонували швейцарець Рафаель Зоммерхальдер («Герр Вурфель»), французи Луї Марі Колон («Зламана лялька»), Жеремі Депюї («Дощ струмком») і поляк Яцек Возняк («Церемонія»), котрий працює у Франції. Так, саме молоді продемонстрували справжній смак до філософського осмислення дійсності. Чи не означає це, що надмірна турбота про видовищний бік справи починає поволі відступати? Добре б. Тим паче що їх підтримали старші режисери — росіянин Іван Максимов («Вітер уздовж берега») й голландець Герріт ван Дейк, котрий продемонстрував у «Останніх словах» досить витончену техніку «потоку свідомості» (на порозі смерті в свідомості знаменитого гангстера проносяться найяскравіші події життя).

Ключовим у великій фестивальній програмі росіян виявився проект «Гора самоцвітів». Це 52-фільмовий цикл екранізацій казок народів, котрі населяють Росію. Українців, природно, також. Ініціатор і один із керівників проекту Олександр Татарський («Колишніх киян не буває!» — виголосив він на одній із прес-конференцій) залучив до роботи й кількох українських режисерів — Степана Коваля (після тріумфального фільму «Йшов трамвай № 9» роботи в Україні йому так і не знайшлося), Ірину Смирнову й Наталю Чернишову. Зроблено й показано вже одинадцять картин — практично всі вдалі. Удачею є й заставка Сергія Мерінова, яка передує кожному фільму циклу. Вона в міру патріотична, водночас трішки іронічна й тепла — не в останню чергу завдяки неповторному голосу Олексія Баталова...

І як добре було б, якби один із наших телеканалів узяв та й познайомив глядачів із тим, чим живе світова авторська анімація. Із фільмами, що говорять своїм голосом. Із коментарями фахівців, відтворенням фестивального антуражу. Скільки ж можна працювати телевізійними кінобудками? Панове, попрацюйте ще й головою!

КРАЩІ ФІЛЬМИ «КРОКУ»

«Молоко», США, реж. Ігор Ковальов (Гран-прі)

«Я знаю, хто я», Італія, реж. Симоне Массі

«Вітер уздовж берега», Росія, реж. Іван Максимов

«Померти від кохання», Німеччина, реж. Гіл Алкабец

«Район!», Угорщина, реж. Арон Гаудер

«Про Івана-дурня», Росія, реж. Михайло Алдашин і Олег Ужинов

«П’єса для трьох акторів», Україна, реж. Олександр Шмигун

«Хребетна історія», Франція, реж. Жеремі Клапен

«Засипає сніг дороги», Україна, реж. Євген Сивоконь

«Обман сліпого», Іспанія, реж. Ізабель Ергуєра