ПІЗНО, ОДНАЧЕ, ЗИРНУЛА СВОБОДА

Якщо хто-небудь назвав це мистецтвом, це й є мистецтво.

Дональд Джадд

Дуже жаль, що машина часу існує тільки у творах фантастів. У розпачі я дивився на розкидані (у прямому значенні цього слова) по залах Національної спілки художників України експонати проекту «Енергії землі». Творці, котрих я не наважуюсь чітко назвати художниками чи скульпторами, тому що багато робіт не несуть у собі достатньо ознак, необхідних для ідентифікації їх приналежності до якогось із конкретних мистецтв, представляють Дрогобич, Київ, Львів, Миколаїв, Ужгород. Згорнути б усе це добро, створене ними, у здоровенну торбу, впхнути її в уеллсівську «time mashine», вхопитись за важелі і, викрививши час і простір років на 40 у минуле, гайнути — в Нью-Йорк на Манхеттен в МоМА (Museum of Modern Art).

Дорогою не завадило б, запурхнувши на Хрещатик, прихопити з собою пару довгоногих, голопупих дівчаток...

Тисячі мистецтвознавців і мистецтвоненависників уже риють асфальт копитами та ратицями, жонглюючи лавровими вінками й тухлими яйцями. Кремезні полісмени стримують натовпи настирливих репортерів у великих окулярах та штанах-дудочках. Мов троянські коні, товчуться в музеї та навколо нього табуни здоровезних, як холодильники, телекамер.

Нове мистецтво штурмує новий світ. І це наше мистецтво. Стрічку перерізано. Фурор. Шок. Жіночі істерики. Ця подія виштовхує з перших шпальт карибську кризу. Протестантська та католицька церкви у спільній анафемі закликають мирян відвернутись від цього богохульного вертепу.

В закутку плачуть і гризуть свої капіталістичні лікті якісь маловідомі люди. Отой худий, з «авоською» консервів і в маєчці з портретами Мерілін Монро на грудях та Мао Цзедуна на спині, запевняє, що він теж українець і звуть його Андрій Ворхола, і що він теж всяке таке авангардове понавигадував. Йому ніхто не вірить. Усі з захопленням розглядають чудове полотно, порізане на клапті, з якого стирчать іржаві потовчені бляшанки, на яких проглядає штрих-код, що починається числом 48, дата виготовлення — 2002 рік. Купуйте українське!

Ще один дивак, якийсь Ліхтенштейн, підморгує нашим дівчаткам, кричить «Sweet dreams, baby!» і, мов горила, б’є себе в груди «Pow!». Дарма! Всі рафіновані естети аплодують молодому українцю, котрий гупає своєю розумною головою об рейки нашої найширшої у світі колії.

Не сивий і ще живий Версаче протирає коліна, обмірюючи курвиметром широкі холоші наших чарівних киянок.

Мине кілька років, і західний світ заполонять розхристані й розкльошені хіпі, які, загорнувшись у ковдру з маріхуанового диму, займатимуться коханням, а не війною.

Мистецтвознавці посиніють від натуги, вигадуючи назви нових мистецьких течій, що почнуть плодитись, наче таргани. Поп-арт, оп-арт, боді-арт, ленд-арт, арте повера, хеппенінг, перформанс, постмодернізм, трансавангард, кінетичне мистецтво, відеоарт і ще купа різних артів, підартів, біляартів...

Я, звичайно, вигадав це ретро-відкриття Америки. Та виставка в Будинку художника, потовчені бляшанки і бемкання голови об рейку цілком реальні.

Як не дивно, проект «Енергії землі» не несе в собі, можливо, передбаченого організаторами шоку чи хоча б здивування. Різноманітні шуми та зображення, що видають відеомонітори (я нарахував їх 7 чи 8), шум морських хвиль, дихання, розкидані по залу природні матеріали, пісок, камінці, глина, тирса, клапті паперу, бите скло несуть у собі спокій забутого заміського звалища і змушують бабусь, що які наглядають за порядком у залах, докладати титанічних зусиль у боротьбі зі сном. Я гадаю, що більшість учасників цієї акції витратили левову частку свого часу не на створення експонатів, а на вигадування хитрих назв і на те, щоб витягти свої творіння на високі поверхи по довгих східцях.

Тяжко трудився над своєю «Пра-пра-віссю» Микола Малишко. Але й він втомився, здається, обтісувати дубові бруси сокирою і частину композиції просто виготовив на пилорамі. Жаль, це псує чистоту концепції. Яке ж тут «пра-пра», коли вищить циркулярна пилка? Дуже втішає, що поруч з лінивими абсурдними роботами існують і цілком приємні речі, наприклад величезна абстрактна вишивка справжнім отакенним «хрестиком», ниткою чи не в палець товщиною.

А загалом, виставка цілком вторинна. Не погана, саме вторинна. Можна написати гарний рок-н-рол, але це, на жаль, буде все одно рок-н-рол, а не унікальна коломийка. Так і хочеться класичною латиною процитувати Вергілія «Пізно, одначе, зирнула Свобода». І ще трошки дратує те, що в спілчанських залах — облуплені, брудні стіни, які я спочатку сприйняв за фрагменти чергової інсталяції. Злидні навколо, звичайно, але й найбідніша бабуся на селі щовесни білить свою хату.

Зовсім поруч, а точніше — в сусідньому залі, інший арт-проект — «Коли я був маленьким, я був Махатмою» Олександра Гнилицького. Враження пречудове. Роботи професійні й іронічні. Не знаю, як це Олександру вдалось, але і такі, здається, простенькі по суті картини, як «Чебурашка», «У вагоні», «Зубний кабінет», здаються містичними й глибоко філософськими.

Галерея «Ірена» презентує «Мистецтво в законі». Акція цікава не тільки тому, що вона проводиться з допомогою Державного департаменту України з питань виконання покарань. Вона вабить ще й тому, що за кожною роботою обов’язково стоїть чиясь скалічена доля. Попри те, що сотні тисяч громадян України не теоретично, а на власній шкірі відчували або й відчувають у цю хвилину жах в’язничного життя, цей світ (на щастя) є паралельним і невідомим більшості.

Можливо, я помиляюся, але дуже важко віриться в те, що скрізь керівництво пенітенціарних закладів надає перевагу розвитку творчих здібностей в’язнів над планом виготовлення армійських чобіт та штампуванню табуреток.

Та все ж «Мистецтво в законі» представляє творчість, яка, на перший погляд, вийшла з монастирської келії, а не з-за в’язничних мурів. Ні крихти жорстокості. Покарані і долею, і законом чоловіки й жінки несуть у своїх роботах смиренність і милосердя. Твори, переважно на релігійні мотиви, несуть у собі печать важких докорів сумління і пошук виходу зі страшної нескінченної одноманітності буднів виправних закладів, про які влучно сказав Солженіцин у своєму «Одному дні Івана Денисовича»: «Таких днів у його терміні від дзвінка до дзвінка було три тисячі шістсот п’ятдесят три...»

Трохи дивним, на перший погляд, здається те, що на виставці трапляються дуже схожі, майже однакові роботи, виконані зовсім різними людьми, котрі відбувають покарання в різних районах України. Але це легко пояснити тим, що митці користуються одними й тими ж зразками, які кочують із «зони» в «зону», мов сюжети татуювання.

Поміж наївних, невмілих, але абсолютно щирих витворів трапляються справжні перлини. Майстерність виконання «Богородиці Іверської» Ольги Коваль цілком достатня, щоб прикрасити нею найпишніший собор.

Зовсім інше мистецтво у Зураба Лежави, такого собі в’язничного Піросмані. На перший погляд — це невмілий наїв-арт. Але при уважному вивченні — роботи глибокі та сатиричні. Суть яких сам художник, гадаю, передав би словами: «Ну, влип я в халепу. Але ж не божеволіти і не вішатись від того. Краще, хоч і гірко, та сміятися». Навіть назви його робіт — те ж таки мистецтво: «Розлючена циганка закидає міліціонерів своїми дітьми» чи «Спіймались з картинками, рябчики!».

Ці зовсім різні мистецькі події, які я спробував описати, об’єднує одне — вони елементи «Ініціативи «Проект-02», що поєднує різноманітні творчі акції, які охоплять і різні напрями візуального мистецтва, і різні регіони України. Дуже добре. Жаль, що в Україні немає музею сучасного мистецтва, що зміг би зафіксувати кращі роботи в постійній експозиції.

P.S. Нью-йоркський МоМА 29 червня переїхав у нове приміщення, збільшивши вдвічі виставкові площі. Цікаво, можна випросити гуманітарну допомогу у вигляді «second hand»-музею?