ПІВТОРИ ГОДИНИ З «НЕЙТРІНО»

У Києві в рамках культурної програми Британської ради пройшли гастролі англійського «Театру без меж» (Unlimited Theatre). У Театрі на Липках київські глядачі два вечори поспіль дивилися спектакль «Нейтріно».

Прем’єра «Нейтріно» відбулася 2001 року на Единбурзькому театральному фестивалі, де спектакль одержав перший приз «за нову драматургію й оригінальну постановку». Власне, нинішній Единбург тим і цікавий, що там водночас лицедіють паломники кількох фестивалів. «Нейтріно» переміг на «Fringe» — фестивалі «на узбіччі». Цей спектакль справді схожий на той самий пікнік на узбіччі, такий близький серцю андеграундної інтелігенції. Нова драматургія в даному випадку означає відсутність п’єси як каркаса спектаклю. У Москві подібним чином потрясає громадську свідомість пан Гришковець, у Британії, виявляється, із 1997 року існує «Театр без меж».

П’ять людей на сцені. У навушниках лунає симпатичний переклад на російську мову у виконанні перекладача. Стає зрозуміло, що до гастролей у Києві «Театр без меж» готувався серйозно. У чому переваги спектаклю, створюваного без п’єси? У текст, який виголошують актори, можна вносити які завгодно зміни. Скажімо, у київському варіанті відразу стало зрозуміло: режисер Джон Спунер грунтовно простудіював географію України й ознайомився з особливостями менталітету й архітектурних уподобань наших столичних жителів. Пожвавлення в залі при згадці про особливо вгадувані реалії плавно перетікало в легкий заохочувальний сміх. Усі були пов’язані одним ланцюгом (тобто запрошеннями від Британської ради), тому публіка, котра чимало бачила в своєму житті, створювала ілюзію ідеально реагуючого глядача.

Але давайте зануримося безпосередньо в спектакль «Нейтріно». Найдрібніша (елементарна) частинка зі шкільного підручника з фізики знайома всім недоукам: і британським, і українським. Періодично на сцені з’являється божевільний лектор (Джон Спунер) і читає не менш божевільний текст. Місячний диск, фрагмент декорації, перетворюється в ці моменти на наочне приладдя лектора. Недарма якийсь невідомий дотепник, подивившись спектакль в Единбурзі, назвав його сумішшю з путівника по Галактиці для автостопника й історії «коли Гаррі зустрів Саллі». Варто лектору піти зі сцени, на розкладних стільчиках вмощуються Він (Кріс Торп) і Вона (Ліз Маргрі). Із їхніх діалогів стає зрозуміло: ці двоє їдуть у поїзді, де випадково й зустрілися. Вона — бібліотекарка, котра страждає на маніакально-депресивний психоз. Причому діагноз не був би такий очевидний, якби бібліотекарка не оголосила про нього сама. Він — недолугий комік, що вивергає помірковано нецензурну промову при спробах запам’ятати номер мобільного телефону однієї з колишніх подружок. (У перекладі гидке англійське факання замінюється на звичний російський заклик до «використовування» не за призначенням матері.) Зрештою, маніакально-депресивна бібліотекарка втовкмачує суб’єкту зі слабкою пам’яттю зовсім іншу комбінацію цифр, що відповідає номеру її мобільника. Наївний комік дзвонить за цим телефоном і замість голосу подружки чує неповторний тембр бібліотекарки. І тут відбувається катарсис...

Після чергового зникнення лектора в оточенні тих самих стільців під тим же таки місяцем спілкуються між собою дві панянки (Елізабет Бесброуд і Клер Даффі). Одна везе іншу в гості до батьків. Із їхньої розмови ми розуміємо: вони — лесбіянки. Більше того, одна явно дійшла до того, що не хоче навчатися, а хоче одружитися, а інша поки що не готова до такої метаморфози. На цьому грунті в них виникає концептуальна суперечка.

Така немудра фабула «Нейтріно». Шанувальникам психологічного театру тут робити нічого. Станіславський разом із Немировичем можуть перевертатися в труні. Пани драматурги можуть заколотися власними перами. Для успішного фестивального проекту досить і такої літературної основи: текст лекцій — Кріс Торп, текст діалогів — Кріс Гуд. Усе інше доводить до розуму режисер Джон Спунер. Утім, творча група «Театру без меж» розповідає про себе так: «Разом ми намагаємося створити й представити на суд глядачів розумний новий театр, який водночас є кумедним, провокаційним і оптимістичним».

У Києві «Нейтріно» сприйняли хоч і стримано, але доброзичливо. Зі сцени не віяло холодом експериментального театру, не відгонило трупним запахом постмодерністської чорнухи або карамельною нудотністю антрепризного водевілю. Суто англійський гумор не завжди, правда, доходив до глядача в перекладі на великий і могутній, зате загальнолюдський заклик до братання все-таки проникнув у наші не до кінця задубіли душі. Стоячи в черзі за паспортом, який вручали в обмін на навушники, раз у раз можна була почути: «Усе-таки симпатичні ці англійці! Яке миле в них виявилося «Нейтріно», ми ж, як завжди, були готові до гіршого»...