Підступність і кохання: виживуть лише паразити

Якби не прізвище "Уривський" на афіші, я нізащо не пішов би на виставу під назвою, що звучить як солодкава диковина для бабусь, які шарудять цукерками, ностальгують за підступною молодістю й першим сталінським коханням.

Назва не відлякує тих прогресивних снобів, які знають, хто такий Уривський і що він робить із театральним простором, занурюючи глядачів у в'язке вариво з аудіовізуалу та набору багатошарових метафор. Світло, музика й сам зміст наповнюють щільним флером тягучості не тільки простір сцени, а й весь зал для глядачів. І задля такого досвіду спеціально вириваєшся з будь-якого провінційного Палацу культури і їдеш туди, де йдуть Іванові вистави: в Одесу, Київ чи Львів.

Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька

Нова вистава Уривського не тільки в'язка фактурою, а й "токсична" на смак. Режисер зобразив світ Фрідріха Шиллера у величезній теплиці, де люди в комбінезонах хімзахисту з розпилювачами вирощують однотипні лимонні дерева. Світ, де будь-які неконтрольовані почуття вириваються з корінням як несанкціоновані саджанці, а натомість висаджується звичне, традиційне, безпечне і знайоме, наприклад… лимонне дерево. Все нове, що руйнує скріпи, - зло, яке треба відторгнути, бо воно загрожує хаосом і безпорядками. В цьому токсичному світі люди вірять не в правду, а в те, що самі вважають правдою. Їхня правда - це порядок, який не можна змінювати в оточенні постправди і суспільного божевілля.

Теплиця, як і кожне закрите суспільство, приречена скотитися у фашизм, зачатки якого Уривський виявив у міщанській п'єсі німецького драматурга XVIII століття. Теплиця - світ, де над мешканцями планомірно проводять експерименти тоталітарними системами, пропагандою та інформаційними бульками. Звісно ж, можна боротися з липучою плівкою повсюдної брехні, але тебе швидко зацькують, виставлять диваком і піддадуть остракізмові. А можна стати частиною екосистеми й підтримувати непорушність її правил, бекати-мекати там, куди пошлють, довіряючи правилам авторитетів. Але є й третій шлях - стати паразитом, усвідомлено використовувати існуючі забобони для досягнення своїх особистих вигод, уміло прикидаючись і шельмуючи, стравлюючи людей між собою. Адже саме в таких системах народжуються ідеальні паразити, органічно пристосовані до стабільно токсичного довкілля.

Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька

Попри всю глибину й проробку режисури, сам сюжет 250-річної п'єси банальний до вульгарності. Луїза і Фердинанд - молоді люди з різних станів, які покохали одне одного, а в освіченому німецькому суспільстві цього робити не можна. Дворянин не може одружитися з міщанкою, особливо якщо батько президент фон Вальтер уже підготував синові знатну наречену Леді Мілфорд. Щоб розірвати зв'язок молодих, закоханий у Луїзу секретар фон Вальтера Вурм пропонує скомпрометувати головну героїню в очах Фердинанда. Луїза під страхом ув'язнення свого батька пише фейкового любовного листа, на який сліпо ведеться її ревнивий Фердинанд. Оскільки ж у освіченому німецькому суспільстві головний герой не знаходить іншого виходу, як накласти руки на себе й на кохану, обоє вони труяться лимонним соком, прихоплюючи життя своїх батьків із собою. З усієї драми виживає тільки секретар Вурм, бо в цьому світі бути паразитом завжди вигідніше, як не крутися.

Кожна Іванова вистава - високоякісна й продумана режисура, і слабкою ланкою залишаються лише задіяні у виставі актори. Більшість акторів до прем'єри не пропрацювали остаточно ролей, тому не вивозили внутрішню напругу вистави. На прем'єрі ввімкнулися тільки батьки: президент фон Вальтер (Яків Кучеревський) і музикант (Ігор Геращенко). Виконавці ж головних ролей Луїзи (Мальвіна Хачатрян) і Фердинанда (Михайло Дадалев) втрачали динаміку й настрій, внаслідок чого емоційний фінал наприкінці вистави безповоротно поплив і вийшов змазаним.

Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька

Загалом, у виставі потішили нові метафоричні знахідки Івана, такі як народження хробака-секретаря Вурма, перетворення його в людину та біг по квіткових горшках головних героїв. Іван Уривський у свої 29 років уже чітко вирізнився як незалежний і самобутній режисер, що робить українську театральну культуру розмаїтішою й багатшою, ледь не відбруньковуючись в окремий жанр сучасної української містики. Алхімічні вистави Уривського, з уже утвореною навколо них фан-базою, характерно відрізняються від робіт інших українських режисерів його покоління, а отримувані визнання та нагороди надають молодому постановникові більше впевненості експериментувати і йти на ризик.