Петро Панчук, "тричі Шевченко"

Живе на світі людина. Дивиться на Небо, молиться Богу. Багато й успішно грає на найпрестижнішій сцені країни. Але постійно її тягне в рідне (глухе) село, де на аматорській сцені разом із доярками та бригадирами також багато чого грає…

Актор Петро Панчук - людина (як для мене) - незвичайна. Хоча, можливо, деяким його колегам здається, що ця "незвичайність" - складова мудро розробленого іміджу. Але нічого подібного. От хто з тих, хто дбає про "імідж", щоліта під час театральних канікул подібно до нього навіть думкою не багатіє про сонячні курорти-моря, а поспішає на малу батьківщину. У нашому сюжеті - це село Лобачівка на Волині.

І що ж він там робить? Таж не тільки город обробляє. А й збирає довкола себе доярок, землевпорядників, навіть місцевих алкоголіків. І разом з ними створює "театр". У репертуарі якого: "Тев'є-Тевель" Г.Горіна, "Мартин Боруля" І.Карпенка-Карого, "Оповідання Шукшина". Отакий сюжет.

І яка ж мотивація "іміджотворення", панове? Хіба про таке розкажуть українські феодальні канали чи напишуть гламурні журнали?

Та ніхто на світі про таке не покаже й не розкаже. А йому байдуже! Далеко-далеко від Києва, як справжній безсрібник, репетирує, грає, навчає. Поливає рідну землю й аматорську сцену справжніми сльозами. Бо не звик "економити" на почуттях, коли йдеться про творчість. Ну, і так само як і в столиці, перш ніж вийти на сільську сцену, читає молитву…

…Отакий це місіонер, сільський філософ (на кшталт Фабіана з "Лебединої зграї" В.Земляка) - талановитий актор-франківець Петро Панчук. Для нього "сільський театр" лише один з проявів власного багатого й непростого внутрішнього світу. Того "світу", в якому, до речі, актор тричі (!) зустрічався на професійній сцені з Тарасом Шевченком, тобто з його театральними "віддзеркаленнями". З цієї теми ми й розпочали - та ні, не "інтерв'ю", а просто бесіду.

- Петре, "тричі Шевченко" у вашій долі - звісно, не випадковість, а певна зумовленість. Навіть не згадаю інших акторів, для яких сценічне втілення образу Кобзаря стало би наскрізним мотивом у творчому доробку. На початку 2000-х на сцені франківців переживали ліричні драми Тараса у "Божественній самотності" режисера Олександра Білозуба. Років три тому грали, як пишуть колеги, "Тараса-мученика" у виставі Сергія Проскурні в Черкасах… Цьогоріч - третя іпостась: Тарас на сцені Російської драми у виставі "Всюди один" режисера Михайла Резніковича, де ваш герой, на мій погляд, більш земна, стримана, але від того не менш нещаслива людина. Про все це кажу, аби зараз сказали ви: яким саме для вас є Тарас, скажімо, в його останній за часом сценічній реінкарнації - у виставі Резніковича?

- Я би не хотів формулювати з цього приводу "концепції", бо це діло критиків - ваше діло. Але, гадаю, що з образом Тараса Шевченка в моєму житті справді щось особливе, навіть сакральне…

- Тобто?

- Мені здається, я сам ніколи не "вибирав" цього образу - на сцені зокрема. Начебто сам Шевченко мене вибирав… І, можливо, почалося це ще з шестилітнього віку, коли наш голова колгоспу подарував мені "Кобзар"? Книга з того моменту щось зрушила в моєму світосприйнятті. Щось змінила.

Із часом Шевченко "вибрав" мене для однієї дипломної роботи. Потім - "Божественна самотність".

Та чи інша роль - привід і спосіб виразити не тільки світ персонажа, а й власний світогляд актора. Отже, сценічний образ Шевченка для мене - також можливість виразити свій світогляд.

От хто такий Шевченко? Так, звісно, поет, пророк, мученик… Утім, для мене він - утілення образу яскравої комети, яка 200 літ тому з'явилась над землею, пролетіла над світом - і всі здивувалися. Слід від комети лишився в серцях. У пам'яті. І за тим слідом ми й починаємо відтворювати якісь риси його образу: можливо, він був саме "такий"?

І кожен, хто підступає до образу Тараса, побачить у ньому щось своє, особливе.

Наприклад, якщо говорити про "Божественну самотність" і "Всюди один", то між цими двома шевченківськими виставами (на українській і російській сценах) є "географічна" відстань, часова дистанція. Власне, і я сам дуже за цей час змінився.

- І люди за ці десять літ довкола змінилися помітно…

- Скажімо, якщо навіть навмисне шукати "різницю" між двома моїми Тарасами на франківській сцені (колись) і в Російській драмі (нині), то у виставі Михайла Юрійовича, як мені здається, Шевченко вийшов більш "мужнім" за способом прийняття негараздів, які спіткали його в житті. Тобто він стримує свої почуття, свій біль, не так виражає їх зовні.

А взагалі, як ви розумієте, кожен мистецький твір містить у собі складники, які вирізняють і самого митця, - естетичні, етичні, філософські. Чимало всього. У виставі в Російській драмі використано багато документів: листів, мемуарів, а також художніх творів. Власне, сам режисер схильний до раціо, тому образ Кобзаря в нього, як на мене, більш виважений…

- У двох виставах про Шевченка з вашою участю, які я бачив у Києві, невимушено виникає мотив зради. Саме цей мотив, коли ви думали про образ Тараса, наскільки він був суттєвим і важливим?

- Не знаю, певно, що сказати. Актор мусить шукати "те", на що відгукується його душа. Знаєте, в давній період свого життя я дуже боявся когось зрадити. Та, на жаль, одного разу таки зрадив. Ще в дитинстві! Була ситуація, коли через мене постраждала дитина… Пам'ятаю, прийшов додому, плачу. Бо підсвідомо відчував: "Зрадив - саме я! Це через мене побили хлопчика, через мене йому боляче…".

Тепер, коли вже мене хтось зраджує, кажу сам собі: "Петре, не завжди покладайся на людину… Адже є Господь…".

Таким чином, тема зради для мене ніби-то відійшла сама собою…

Тож, граючи Тараса на сцені, довелося багато попрацювати над окресленою вами темою, через яку так страждав великий поет.

- Ви сказали, що на людину не завше варто покладатися, адже є Господь… Так от Театр і Бог - вже дуже непроста тема, навіть коли розмовляти про це з віруючою людиною.

- На сьогодні в мене між ними рівновага. Між Театром і Богом. Нещодавно на виставі "Всюди один" у нас був священик. Йому сподобалася гра акторів. Каже, запрошуйте нас частіше до театру. В театрі можна пом'якшувати серця. Саме так каже священик.

Театр для мене - те саме, що вогонь або ніж: важливо, з якою метою його використаєш, із чим вийдеш до людей?

- Ви, як і раніше, перед кожною виставою читаєте молитву?

- Так. Навіть коли йшов на зустріч із вами, також молився. А нещодавно під час репетиції виник такий собі конфлікт між мною і одним актором. Наступного дня він приходить, не може репетирувати, в нього тиск. А я цілу добу був у молитві, бо відчував якісь психічні атаки на себе.

Це реальні речі! І я розумію, що коли вийду з тими "атаками" до глядачів, то говоритиму зі сцени про щось інше. Тому молюся…

І коли відкриваю "Кобзар", будь-які рядки, серце моє м'якшає, течуть сльози, душа змінюється. Це так само, як і Євангеліє: розгортаєш - і його "код" обов'язково зачепить душу.

Коли думаю про Шевченка, коли читаю Шевченка - іноді плачу… У святого Єфрема Сирина є про те, як святі просили Бога про плач, бо плач - то найвища молитва, а сльози - очищення. Найвища молитва - саме з плачем… І в найвищих поетичних устремліннях Шевченка - саме молитва…

- Повернімося до вашої рідної Лобачівки, де ставите вистави й граєте в них. Титуловані колеги-франківці не глузують з вас: мовляв, знайшов собі "розвагу" - грати задурно, а міг би, як ми, за цей час у серіалі непогано заробити?

- Та ні, здаєте не сміються. Мені здається, навпаки, реакція колег щира, душевна.

- Грати в селі і для селян - складно?

- Тяжко ставити. Це ж сільський клуб.

- От ви поставили, зіграли. І хоча б хтось сказав - "спасибі"?

- Ну як? Нам грамоту дали в районі "за театральну діяльність". Але ж хіба це головне? Граємо собі на радість.

- Не буває зневіри? Адже крім вас такі альтруїстичні прояви сьогодні не дуже комусь потрібні?

- Зневіра - гріх. То навіщо про це говорити?

Що ж мені тепер сидіти й сумувати: мовляв, 30 років нікуди крім свого села не їду влітку відпочивати, на жоден острів? Ну й не їздив.

Зате був час, коли з Жолдаком виступали в Єгипті, Америці, Європі. Це колись. А цього літа в селі у нас бувало репетиції тривали до пів на другу ночі…

- Чому так довго?

- Бо селяни могли приходити на репетицію не раніше ніж о пів на одинадцяту - робота, город, господарство. Але ж приходять!

- А ваш сільський театр має якусь назву?

- Та яку там назву? Лобачівський театр Панчука? ЛТП?

- Село велике?

- Близько 300 дворів. Це біля Берестечка недалеко. Цього року сказав: "Хто хоче, приходьте, будемо ставити виставу". Прийшли! Доярки, вчителі, учні. Зголосилися навіть один місцевий алкоголік і психічно хворий юнак, який виховувався в інтернаті.

Але алкоголіку глибокої ночі тяжко грати. Тоді замінили його на дивакуватого. Але й той любить випити. Якось, прийшовши на виставу, він завалив нам усю декорацію. Потім не з'явився, бо людина совісна. Ситуацію врятували інші охочі.

- Ви суворий режисер, коли працюєте саме з сільськими акторами?

- Можливо, хтось і думав, що зберемося на репетиції, насіння полузаємо та й розійдемося? Ні, я ставлю серйозні вимоги.

- У Театрі імені Івана Франка багато років поспіль легендою була вистава "Тев'є-Тевель" з Богданом Ступкою. Я так розумію, що і ваші сільські театральні спроби виростають, сказати б, під сонцем тієї видатної постановки?

- Ви ж розумієте, що не може бути навіть мови про те, щоби "повторити" або "відтворити" якісь мізансцени з постановки Сергія Данченка. Хоча всі ми досі у полоні тієї вистави. Тож так чи інак геніальне виконання Богданом Сильвестровичем ролі Тев'є дається взнаки. Бо в Ступки - канонічний малюнок ролі. Ну, звісно, у Богдана Сильвестровича був режисер Данченко. А в селі у "Тев'є" я сам собі режисер і актор. На сцену забіг, зі сцени вибіг…

- Сільські глядачі плачуть на цій вашій виставі?

- І плачуть, і сміються. І не тільки в фіналі, а й під час вистави.

- Хто грає Голду? Передова доярка?

- Землевпорядник…

- Ви граєте в селі виставу за оповіданнями Василя Шукшина - про російських диваків. Російська тематика сьогодні не насторожує волинян? Ви ж бачите, що зараз робиться…

- Цю виставу ми грали торік. До нас у село приїжджає актриса з Москви. Так от вона грала одну з вистав російською мовою. Запрошую також Наталку Ярошенко з нашого театру. Саме вона якось грала Голду. А з Варшави приїжджає одна полька, яка знімалась у Єжи Гофмана у фільмі "Вогнем і мечем". Як бачите, потроху залучаю і професійних акторів.

- Село Лобачівка - "перспективне", як казали раніше?

- Яка там перспектива? У "перспективі" може бути тільки хвора мати… Правда, автобуси з райцентру ще ходять. Але директор школи торгує огірками в Луцьку й Горохові. Не знаю, скільки у нас тих учнів, але школа хороша.

Проте роботи мало. Колгосп розвалився. Усе, як і скрізь.

- Старт, умовно кажучи, вашої театральної кар'єри (і це не таємниця), пов'язаний з Жолдаком. У нього ви грали Мишкіна в "Ідіоті". Сьогодні Андрій за межами України: десь щось робить - кажуть, успішно. Ви би хотіли зустрітися з ним у роботі знову? Адже деякі актори хрестяться - так вже він їх "мучить".

- Для мене Андрій важлива людина. Я йому вдячний, що запросив мене на роль князя Мишкіна.

Так, було складно. Але ж коли актора не "мучити", то актор зупиняється на якомусь своєму умовному рівні...

Я вдячний Жолдаку за те, що підняв мене на один щабель. І взагалі вдячний усім, хто давав можливість рости, відкривати себе: образи, які грав. Постійно подумки дякую Сергієві Данченку, Богдану Ступці.

Чесно кажучи, хотів би ще раз попрацювати з Жолдаком. Але декілька років тому була одна історія… Він привіз у Київ свою румунську виставу і показав її в колишньому Жовтневому палаці.

- То було "Життя з ідіотом" за оповіданням Єрофєєва.

- Я ту виставу подивився. Але, хай дарує на слові, не підійшов до Андрія, нічого не сказав.

- Чому?

- Бо брехати тяжко, а сказати чесно - він однаково не прислухався б до моїх слів.

У мене був такий стан, що відразу після перегляду хотілося чимдуж бігти додому прийняти душ, аби омитися від "такого" театру…

- Ну ви ж розумієте, що ж є театр, який "від Бога", як колись у Станіславського, чи Ефроса… А є - "від чорта" (список може бути довгим). Гадаю, погодитеся, що в Сергія Данченка головні вистави були "від Бога", а в Андрія - здатність бути комбінаторним: інколи прагне божественного, але частенько зазирає в пекло. Такі його прояви часто лякають і відштовхують людей. Як це було саме на "Житті з ідіотом", від якого люди тікали, бо там була фізіологія, "низ" людини, її розпад…

- У всякому разі про те, що тікав, я сказав чесно.

- А коли раніше розмовляли з ним про Мишкіна - можливо, він певну планку передбачав? Можливо, радив: "Грай, як Смоктуновський!".

- Щодо "Ідіота" Жолдак казав: "Я Петрові дозволяю робити все". І випускав мене на сцену як того кота, а я вже підлаштовувався під різні обставини. Він дав мені тиждень самостійної роботи, спочатку нічого не казав. Я репетирую, репетирую. А через тиждень каже: "Так, як Петя, ми грати не будемо, бо так грав Смоктуновський!".

- Можна подумати, він його бачив, запису вистави Товстоногова не збереглося.

- Зі мною тоді щось "таке" почало відбуватися на репетиціях… І через тиждень я збунтувався. Моє людське нутро не приймало рішень і настанов Жолдака. Один з його помічників мене заспокоював, наполягав, щоб я робив, як каже режисер. А я не міг. Тому сказав: "Андрію, міняй мене, я не гратиму!". А він: "Ти зрадник!" А замінити нема ким, а мені вже 42, більше ніякої роботи.

І тоді я подумав: "Ну хай уже так і буде…". Затулив свої очі, стид свій заховав глибоко-глибоко. І кинувся в ту прірву.

У тексті роману є фраза про те, що, коли дивишся в очі Мишкіна, то бачиш саме ідіота… Так от, саме зовнішня "ідіотичність" героя (таким, яким бачив його режисер) вимагала від мене величезних зусиль. А мені хотілося рухатись іншим шляхом - внутрішнім. Але довелось опановувати й зовнішню форму.

На жаль, виставу зіграли разів десять. Якби довше, то був би кращий спектакль. Я би згодом самостійно висвітлив його, зробив би Жолдакову форму легшою… Бо вона була мені затяжка.

Колись грали "Ідіота" у Франції на фестивалі. А перед нами виступали румуни, була конкуренція. В результаті саме нас, українців, викликали на поклони без кінця. Прийняли виставу чудово.

- Усім франківцям відомо, що при запуску деяких вистав головну роль мав грати Богдан Ступка, але потім на його місці з'являлися ви. Так було, наприклад, у "Наталці Полтавці", у виставі за Сковородою "Буквар миру". Мені здавалося, що Богдан Сильвестрович ніби опікав вас.

- І я його любив.

- А він не пропонував вам "замість себе" зіграти Льва Толстого у виставі "Лев і Левиця"?

- Ні, не пропонував. Але, очоливши театр, запитав мене: " Що би ви хотіли грати?" - "Те, що й ви…" - "Зайдіть до мене, будемо думати, щоб поставити на вас спектакль, шукайте режисера…"

Тоді це було для мене як грім серед ясного неба. "Для мене" ставити? Я ж до того грав не дуже багато.

Богдан Сильвестрович дав мені максимальну можливість реалізуватися не тільки як акторові. Я ставив і як режисер - Гришковця, Стріндберга. За все це дуже йому вдячний… За період його керівництва зіграв у "Наталці Полтавці", "Кайдашевій сім'ї", "Мартині Борулі". Зіграв Стальського у "Перехресних стежках"…

- Інколи ненавмисно плутаю назву однієї з ваших шевченківських вистав: кажу не "Всюди один", а "Завжди один". От ви, до речі, "всюди" один чи "завжди" один - у житті?

- Я не один. У мене дружина, я молодий батько - синочку два рочки. Але ж один приходиш у цей світ. І один ідеш із цього світу…

- Можна було би ще й поета згадати: "Саме самотність навчає суті речей, адже суть їхня - також самотність".

З досьє: Петро Панчук - заслужений артист України. Народився на Волині. Учень Леоніда Олійника і Ади Роговцевої. 30 років тому Сергій Данченко запросив його до Київського театру імені Івана Франка. Театральні роботи: Тарас Шевченко у виставах "Божественна самотність", "Тарас: Слава", "Всюди один", Мишкін ("Ідіот"), Сковорода ("Буквар миру"), Бездомний ("Майстер і Маргарита"), Кайдаш ("Кайдашева сім'я"), Старець Зосима ("Брати Карамазови"), Стальський ("Перехресні стежки"). У листопаді на сцені франківців зіграє головну роль у виставі "Хазяїн" за п'єсою І.Карпенко-Карого.