П’ЄСА ТЕАТРАЛЬНА КАЗКА МІЖНАРОДНОМУ ДНЮ ТЕАТРУ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Стояла на старовинній бібліотечній полиці славненька П’єсонька: місце в неї було хороше, неподалік віконце, з якого пригрівало сонечко, і повітря було вдосталь, а поряд стояли солідніші товариші — Романи та Повісті. Тільки кортіло П’єсоньці й самій стати солідною: не думала вона ані про сонечко, ані про свіже повітря, не помічала і балакучих відвідувачів бібліотеки, коли вони приходили туди подивитися книжки. Наберуть цілий стос книжок, сядуть під полицею і скажуть: «Яка славненька П’єсонька!» Але як побачать, що немає на ній грифа «Дозволено», а зовсім навіть навпаки, і в руки не беруть. Через рік запорошилася П’єсонька на половину палітурки, ще через рік — і на другу половину. Настільки була запорошена, що можна було дізнатися, скільки років до неї ніхто не торкався. «Ах, якби потрапити мені до театру, як інші! — зітхала мрійливо П’єсонька. — Якими ж розлогими були б мої мізансцени, і вийшла б я гастролями на весь вільний світ. Ставили б мене в усіх театрах, а як задме вітер критики, я кивала б із гідністю не гірше за інших!» І невтямки їй було, натхненній та рвійній, що не все так просто за вікнами бібліотеки, де світило сонечко, співали пташки і пропливали вранці та ввечері яскраво-червоні хмари.

Коли стояла зима і сніг лежав на підвіконні, частенько з’являвся молоденький Студент театрального інституту і завжди проходив повз П’єсоньку — як прикро! Але минуло дві зими і лише на третю Студент хоча б насмілився подивитися на П’єсоньку. «Ой, коли ж, коли настане мій час? Стати знаменитою та репертуарною — краще цього немає нічого на світі!» — думала вона.

Восени до бібліотеки приходили бородаті інтелектуали-мистецтвознавці у штатському та забирали скількись найтовстіших томів. Так траплялося щороку, і П’єсонька, тепер вже зовсім запорошена, щоразу тріпотіла — з таким стогоном і дзвоном укладали в штабелі інші красиві книжки. Їх вивозили геть із бібліотеки. Куди? Що на їх чекало?

Коли наставав час театрального сезону, в бібліотеці перебирали всі книги, навіть найтонші та найнепривабливіші, багато які з них укладали на вози і вивозили з бібліотеки. «Куди вони? — запитувала П’єсонька. — Адже це комедії та водевілі, а одна і зовсім — дитячі віршики! Чому їх забрали, куди везуть?» — «Ми знаємо! Ми знаємо! — цвірінькали невгамовні горобці. — Ми бували в місті й заглядали у вікна! Знаємо, куди їх везуть! На них чекає такий блиск і слава, що й не вигадаєш! Їх читають славетні артисти, потім грають у величезних залах, і сцени прикрашені чудовими речами — позолоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками й сотнями свічок!» — «А потім? — запитувала П’єсонька, тремтячи сторінкою з переліком дійових осіб. — Потім що?» — «Більше ми нічого не бачили! Це було незрівнянно!» — «А може, й мені призначено піти цим сяючим шляхом! — раділа П’єсонька. — Ой, як я млію! Хоча б скоріше знову початок театрального сезону! Тепер уже на полиці майже не залишилося книжок, усі вивезли минулого року. Аби мені тільки потрапити на цей віз! Тільки б потрапити у величезний глядацький зал з усією цією славою і пишнотою! А потім?.. Ну а потім буде щось ще краще, ще чудовіше, інакше до чого було б читати мене, репетирувати? Звісно ж, потім буде щось ще величніше, ще чудовіше!… Але що? Ой, як я сумую до знемоги! Сама не знаю, що зі мною діється!». — «Радій мені! — промовляли повітря й сонячне світло. — Радій своїй свободі тут, у бібліотеці! Невідомо, як воно буде згодом!»

Але вона анітрішечки не раділа: стояла і стояла на своїй полиці, в пилюці та безвісності. Але коли настав новий театральний сезон, чиїсь тверді руки взяли з полиці саме її. Звільнена від шару пилюки подихом вітру перемін, П’єсонька раптом злякалася і не могла думати про якесь щастя, і тоскно було розлучатися з рідною бібліотекою. Знала вона, що ніколи більше не побачити їй своїх милих товаришів, розумних книг, світлого віконця й сонечка за ним, горобців і лелек. Прокинулася П’єсонька від світла й тепла настільної лампи. Посвіжішала, вона лежала на столі завідуючого літературною частиною театру. Всюди на стінах висіли портрети, афіші, на великій кахельній пічці стояли китайські вази з левами на кришках, були тут крісла-качалки, шовкові канапи й великі столи, а на столах театральні книжки та журнали, на які витратили, напевно, сто разів по сто ріксдалерів — принаймні артисти говорили так.

П’єсоньку віддали Головному режисеру. Ах, як тремтіла вона! Щось буде? Режисер розпочав репетицію. Актори стали вимовляти слова якнайкраще, розігрувати сюжет якомога старанніше, П’єсонька тільки дивувалася їхньому таланту. На сцені серед зелені захиталися маленькі лялечки, зовсім як живі чоловічки, П’єсонька ще жодного разу не бачила таких декорацій, підлога була обсипана торішнім сіном, по колу рухалася кибитка з величезними колесами, в маленькому басейні відбивалися яскраві лампи, а позаду на лаштунки повісили обсипану золотими блискітками зірку. Це було чудово, абсолютно незрівнянно… «Сьогодні ввечері, — казали всі, — ввечері — прем’єра!» — «Ах, — подумала П’єсонька, — скоріше б вечір! Чи не прийдуть артисти з інших театрів? Чи не злетяться всі критики? Чи приживуся я в репертуарі театру, чи протримаюся з аншлагами до літа?» Так, вона вже неабияк розумілася на творчому процесі і нетерпеливилося до того, що в неї просто сторінки почали завертатися у трубочку, а для п’єси це те саме, що для головного режисера провал вистави.

І ось засвітили софіти, піднялася завіса. Який блиск, яка пишність! П’єсонька затремтіла від гордості. Але як страшно їй було! Як боялася вона згубити бодай одне слівце зі свого тексту, але була зовсім приголомшена таким сміливим режисерським рішенням… Навіть прості глядачі, не тільки завзяті театрали, вигукнули: «Господи помилуй!» А що вже сказали критики! І тут розчинилися двері глядацької зали, і з них юрбою вирвалися глядачі, і здавалося, що вони ось-ось задавлять гардеробниць, які видавали їм одяг. «Що вони роблять? Невже від страху можна втратити голову і поводитися так у храмі мистецтва?» — зі смутком дивлячись на них думала П’єсонька. На сцені прожектори згасали один за одним, за лаштунки вивозили фрагменти декорацій, розбирали меблі, робітники сцени упаковували в мішки торішню солому, прибирали чучела звірів, завідуючий постановочною частиною робив останні вказівки.

— Худрада! Худрада! — закричали артисти і потягли до сцени маленького товстого чоловічка. Він сів просто на ній, тримаючи в руках П’єсоньку. «Тоді буде ілюзія, що ми в театрі, — пожартував він, — тільки ми повинні прийняти лише одну виставу. Яку хочете, «Гамлет» чи «Вишневий сад»?» — «Гамлет», — закричали одні. — «Вишневий сад»! — закричали інші. І був шум та гамір, тільки П’єсонька мовчала й думала: «А моя вистава, що ж вони про неї не говорять, невже від страху вдаватимуть, що її не було, або взагалі скажуть, що вона геть не годиться?» Товстий чоловічок розповідав і про «Гамлета», і про «Вишневий сад», що ж, перевірена класика. Артисти плескали в долоні і розчулювалися з точності режисерського розбору. Зовсім тиха П’єсонька задумливо слухала розповіді про чужі успіхи, в бібліотеці нічого подібного не розповідали. «Ось, буває ж таке на світі!» — думала П’єсонька і вірила, що вона не все ще відіграла, не все, що їй належить, зробила. Вона сподівалася, що колись настане час, коли люди зрозуміють, що в ній написано, і почують це серцем. Тоді, може, і вийде такий гарний спектакль, як «Гамлет» або «Вишневий сад».

Усю ніч П’єсонька пролежала на столі помічника режисера, в лівій кулісі, її там забули. Зранку, коли прийшли робочі сцени, вона зраділа, може, знову буде вистава! Але П’єсоньку недбало взяли в руки, потягли зі сцени вгору сходами, потім на горище, а там сунули в темну шафу, яка стояла в далекому кутку і куди не проникало денне світло. «Що б це означало? — розмірковувала П’єсонька. — Як я звідси побачу сцену та виставу? Що я тут можу почути?» І вона притулилася до шорсткого боку шафи, і стояла так та все думала, думала. Часу в неї було вдосталь. Багато днів і ночей минуло, на горище ніхто не приходив, а коли нарешті хтось прийшов, то лише для того, щоб поставити старі непридатні декорації, поруч було потрібно звільнити приміщення. Будувався новий театральний майданчик — Театр на горищі. П’єсонька стояла зовсім забута і вже не сподівалася, що про неї хтось згадає. «Надворі літо, — подумала вона, — міжсезоння. Ніхто мене зараз не може взяти в репертуар, мабуть, стоятиму тут до нового сезону. Як розумно вигадано. Які вони все ж таки добрі, люди театру!.. Ось якби тут не було так темно, так самотньо… Хоча б один читач якийсь! Все ж таки тут страшенно самотньо!». «Сюди! Сюди! — вигукнула раптом молоденька Актрисонька і вискочила з кімнати театральної студії на горище. — Як тут холодно, чи не так, Стара П’єсо?» — «Я зовсім не стара! — від-повідала П’єсонька. — Є багато п’єс набагато старших за мене!» — «Ти з якого репертуару?» — запитали студійці. — А де тебе ставили?» Вони були страшенно цікаві. «Розкажи нам про найчудовіше місце на світі. Чи ти була там? Чи ти була колись у гарному театральному буфеті, де на полицях виставлено спиртні напої та соки, на кухні смажиться картопля і відбивні, готують ароматну каву, де можна чудово погудіти з друзями, куди увійдеш худим, а вийдеш гладким? Ми — артисти, наше місце — в буфеті!» — «Не знаю я такого місця, — сказала П’єсонька, — зате знаю Сцену, де створюється чудо мистецтва!» І розповіла П’єсонька про прем’єру, свої надії на хорошого режисера, талановитих артистів і розумних глядачів. Студійці її зрозуміли, вони й самі сподівалися досягнути чогось на сцені і також чекали хорошого режисера. «Так, ти була щаслива, Стара П’єсо! — сказала майбутня Актрисонька. — Я зовсім не стара! — заперечила П’єсонька. — Я лише один сезон була в репертуарі! Я саме на порі! Мене тільки зараз і ставити, я ж така актуальна! — І почала переказувати свій сюжет. Наступного дня студійці привели ще один курс молодих акторів і режисерів, щоб послухати читання, вони навіть відмовилися від кави й сигарет у закулісному буфеті. Інші студенти послухали сюжет і сказали, що він не такий уже і свіжий, а старі знайомі П’єсоньки дуже засмутилися, бо тепер і їм здалося, що сюжет втратив сучасність. Вітри змін прошуміли давно, а студенти були дуже молодими. — У вас тільки ця історія? — запитали студенти-старшокурсники. — Тільки ця! — відповідала П’єсонька. — Тільки її поставили, і та прем’єра — найщасливіший вечір усього мого життя, але щастя було таке коротке!

Студентам надокучила ця історія, і вони втекли. Раптом П’єсонька відчула свіже повітря, благословилося на світ. Усе сталося так швидко, що від хвилювання вона забула оглянути себе, стільки було навколо такого, на що варто було подивитися — купи різнокольорових костюмів, капелюхів, стрічок і краваток, хитромудрі штучки, звані реквізитом, свічники, пістолети та рушниці з прес-пап’є, гусячі пера, рум’яні індички, приклеєні на підноси з картону, ціла виставка вусів і борід, пальми в діжках і старовинні годинники з боєм. — «Ось тепер я заживу», — зраділа П’єсонька, розпрямляючи свої пожовклі сторінки, серед них залишилася стара Театральна програмка прем’єрної вистави. На ній позолоченими буквами сяяла назва П’єсоньки. То був найщасливіший вечір в її житті. Так думала П’єсонька, не знаючи, що очікує її попереду. Юнак зосереджено гортав сторінки П’єсоньки і захоплено читав, роблячи нотатки у своєму режисерському зошиті. Навколо було тихо, здивований шепіт юного режисера слухали лише мовчазні манекени в сивих перуках із буклями. «Станіславський! Костю, де ти? — в коридорі почувся приємний голосок. — Знову в цьому реквізиторському цеху? Що ти робиш?» Забігла молоденька гарненька Актрисонька. — «Я знайшов тут стару цікаву П’єску, треба її поставити!» П’єсоньці було дивно чути про себе — стара, адже вона добре знала, що суть її молода і свіжа. — «Ходімо швидше, зараз уже дивитимуться наш уривок», — прощебетала Актрисонька, і вони побігли коридором вздовж гримерок, на сцену. П’єсонька була у захваті від цього наближення до сцени, вона подумала, може, тепер втіляться її найсвітліші сподівання на постановку вистави, і з ніжністю, довірливо пригорнулася до Костиної руки, яка тримала її за обтріпану палітурку.