ПЕРСЬКИЙ КОД

Надзвичайно колоритним і представницьким виявилося відкриття Днів культури Ісламської Республіки Іран в Україні. Спочатку гості потрапляли в специфічне звукове середовище східної розкоші, яку створювали іранські мелодії, що заполонили столичний Будинок кіно. Та й наочно можна було ще до початку кінопереглядів відчути особливу естетику тих далеких і чудових країв — за кількома епічно гарними чоловіками та жінкам, які немов зійшли зі стародавніх мініатюр. До того ж звідусіль віяло невідомими пахощами... Такий собі оазис Сходу в ста метрах від Бессарабки.

Серед публіки, що стікалася сюди, були дипломати в діапазоні від Німеччини до Аргентини, депутати ВР та чимало інших вітчизняних VIPів. Нарешті під прицілом доброго півтора десятка теле- і фотокамер на сцену піднялися віце-прем’єр уряду України Дмитро Табачник, міністри культури двох країн — Ахмад Масджед-Джамеї і Юрій Богуцький, а також посол Ірану Бахман Тахеріан Мобараке. Щоправда, офіційні промови з перекладами здалися дещо затягнутими, та й це виглядало виправданим. Особливо якщо врахувати, що ще не випадало іншого зручного випадку для прямого діалогу двох наших культур, крім транснаціональної творчості Сергія Параджанова, який вільно поєднав слов’янські мотиви з перськими та ще багатьма іншими.

Мені здається блискучим задум відкрити іранську кінопрограму, що складається із шести повнометражних картин, фільмом «Свята Марія» Шахріяра Бахраї (2000). Безсумнівно, це недвозначний жест доброї волі, який укотре переконує, що образи Сина Божого та Діви Марії — для всіх нас святі. До того ж, волею долі іранський фільм про Різдво Христове ввійшов у гострий контрапункт із свіжим ще резонансом від американських «Страстей Христових». Ці роботи виявилися антиподами не лише за сюжетами, але й у цілому — за світовідчуттям. Не кров і страждання, а радість і благодать — головні мотиви «Святої Марії». Річ у тім, що мусульманська версія житія Христа зорієнтована, зрозуміло, зовсім не на Євангеліє, а саме й тільки на версію з Корану. А тут «страсті» взагалі немислимі. І хоч Месія Ісус (Іса, син Марйам) теж народжений чудесним чином, та страченим бути Він ніяк не міг: «...Вони не вбили його й не розіп’яли, але це тільки уявлялося їм... Вони не вбивали його, — напевно, ні, Аллах возніс його до Себе...» (Сура 4. Жінки, 156).

Тим часом слід сказати, що в показаній програмі зразків знаменитої «нової хвилі» іранського кіно й узагалі видатних стрічок не було. Ми побачили, здається, дуже колоритний за матеріалом, міцний за кінематографічною культурою і просто завидний для нас у плані майстерності тамтешній мейнстрім різних років і різних жанрів. Так, пригодницький «Корабель «Анжеліка» (1988) Мохаммада Бозоргнія розповідає про пошук підводних скарбів. Дія відбувається в позаминулому столітті, й за володіння десятьма скринями золота борються три сторони: місцевий правитель-сатрап, колоніальна англійська влада і близький до трудящих мас Ахмед-бек. Справа закінчується переможним народним повстанням, а жовтий диявол відправляється назад на дно. Все ясно? «Ігри дорослих людей» (1992) Камбузія Партові названі двозначно. З одного боку, це натяк на ірано-іракську війну, що відтворена в кадрі, а з іншого — на поведінку десятирічних хлопчика та дівчинки, які, наслідуючи дорослих, посеред загальної бойні вибудовують точну копію звичайної іранської сім’ї — невигубного осередку майбутнього мирного життя.

І в «Маленькому чужаку Баші» (1986) все та ж війна і знову дитина-сирота, що всиновлена чужими добрими людьми. Драматургія будується навколо «мовної проблеми»: хлопчик Баші належить до арабських племен південно-західного Ірану, а його нерідні батьки із північноіранської народності гілянців. Вони майже не розуміють слів один одного, та хіба це перешкода для спілкування на рівні людських душ? Подібний сюжет нещодавно можна було бачити й у чудової російської «Зозулі» Олександра Рогожкіна. Здається, у нашому контексті, де домінують зворотні ієрархії цінностей, аналогічні кіноісторії поки що позбавлені перспектив. А от у «Симфонії пустелі» (1992) Мохаммада-Хосейна Хагігі дія відбувається в одному з туркменських племен півночі країни, життя якого жорстко регламентоване давніми традиціями, зокрема — кревної помсти. Це свого роду історія Монтеккі та Капулетті, але з щасливим кінцем. Зате «Наречена» (1990) Бехруза Афхамі абсолютно сучасна міська драма, що нагадує «Великого Гетсбі» Скотта Фітцджеральда. У блискучої молодої людини є шанс з’єднатися з коханою, терміново розбагатівши «лівими» шляхами. Та знайшовши багатство на землі, герой утрачає його у своїй душі й в очах нареченої, не витримавши випробування нещасним випадком. Втім, знову ж і тут благополучний фінал — каяття та світло надії на спокуту провини. Однак, думаю, щоразу перед нами зовсім не черговий голлівудський хепі-енд.

Певне, все-таки недаремно Ісус із Корану не підлягає Розп’яттю. Таке враження, що іранцям узагалі нецікава смерть, а тому її показують на екрані завжди побіжно, знаково, евфемістично. Немає тобі ні по-тарантинівському розкішних сцен мордування супротивника, ні естетики розчленування, ні поезії мізків на стінці, ні пластики останніх конвульсій. Здається, що іранські автори принципово ігнорують факти відходу в небуття і зосереджені на тому, що відбувається лише за життя людини. Це проглядається і в показаних нині рядових роботах, і в інтелектуально самобутніх шедеврах «нової хвилі», що мені довелося подивитися в інших місцях. А один з апостолів нового іранського кіно, режисер Мохсен Махмалбаф, так прямо і каже про це: « ...Насильство в кіно і на ТБ — це основа сучасного, зовнішньо цивілізованого варварства».

Отже, вважаю, однією зі складових міжнародного успіху іранських фільмів є їх акцентований — до екстреми, до відвертої наївності — гуманізм. Це виглядає екстравагантністю на тлі загального скепсису. Йдеться про цілість ледь не реліктових за нашими часами етичних підвалин у цій частині кіносвіту. «Екологічно чистим» називав іранське кіно Вернер Херцог, і воно справді здається нам заповідним краєм немов первородних, споконвічних моральних і естетичних принципів, що дивом збереглися від розпаду на ім’я «постмодерн». Тут знімаються абсолютно сучасні за кіномовою фільми, але вони ж у кращих зразках і рішуче самобутні, підносяться до вишуканості давньої перської культури. За національною самозосередженістю це явно антиглобалістське кіно. Водночас його послання універсально зрозумілі та загальнозначимі. Так, світлі спогади про власну юність спроможні зворушувати навіть найзашкарублішу в цинізмі душу. Адже тоді все ще було попереду — і спокуси, і розчарування, і гріхи. Туга за втраченою чистотою буття, яка пробуджується іранськими фільмами, особливе враження духовного першородства і цнотливості такого кіно, мабуть, і складає формулу його світового успіху.

...Вже закінчуючи цей текст, витягаю з Мережі свіжі новини. На МКФ, який щойно завершився, у Монтевідео черговий Гран-прі отримала іранська стрічка «Кров і золото» Джафара Панахі. Навіть «Російський ковчег» кінонебожителя Олександра Сокурова відсунутий у списку лауреатів на другий план. А в конкурсі близького Каннського МКФ — фільм «П’ять» Аббаса Кьяростамі.