Періодичне панство

Нарешті добігла кінця панорама інвалідності та девіацій, якою була сучасна українська літературна періодика. Якщо раніше вона доволі адекватно репрезентувалася за кордоном як «українська інтелектуальна періодика», то нині предмет нашої цікавості вже майже не відповідає навіть такій іронічній термінології. І хоч сама іронія процвітає (нещодавно ми мали змогу побачити, як культовий часопис перетворився на цілком конкретну сосиску, і як редактор іншого видання вирішила інфікувати столицю важкою інтелектуальною хворобою), та є підстави для більш традиційних трагічних зітхань — бо один з обов’язкових фронтів національної словесності в нашому, вітчизняному, випадку доживає своє дев’яте життя, і чомусь не схоже, що він виявиться феніксом.

В міцних руках

Звісно, можна говорити, буцімто десь тихо, але невпинно живлять ту словесність невибагливі, проте непереможні у своєму ремеслі професіонали. Мовляв, відбуваються десь, на щастя справжнім адептам, «Слово і час» або «Всесвіт». І, звісно, то не їм слід закидати щодо нестачі якоїсь суспільної актуальності, а самому нашому суспільству, яке в очікуванні джек-поту ніяк не облишить смикати ручку на автоматі «Перевибори». Погляньте ж: сусідня Росія таким не бавиться, певно тому, на відміну від нашого «Всесвіту», їхня «Иностранная литература» і не втрачає справжнього резонансу серед по-справжньому широких читацьких кіл.

І не в тому біда, що професіона­лізм «Слова і часу» опиняється під серпом знаку питання, коли хтось із співробітників замовляє студентові статтю за ціною реферату (за потреби присягну, що і до мене, вже давно не студента, з саме такою пропозицією особисто звертався не останній у медійному просторі культурний діяч). Нам для аналізу придасться матеріал Ніли Зборовської, яка не лише виколупує автора з тексту психоаналізом — в постфройдистську епоху ніхто вже не соромиться своїх комплексів і добирає собі до іміджу за настроєм то банан, то устрицю, то сьомгу, — а ще й, бачте, за більш ніж півстоліття по тому, як традиція психологічної антропології є психоаналітичною, Зборовська скромно пояснює на початку статті, що саме вона «…ввела у психоаналітичну теорію психоаналіз національностей…»

А ось читачам «ДТ», до речі, частково відома запекла і справді захоплююча дискусія, що велася здебільшого на сторінках «Всесвіту» — про якість перекла­дів Па­мука роботи Кульчинського. Дискусію, нагадаю, було роз­почато кри­тиком, який не лише незнайомий з турецькою, а ще й, як і російський письменник Юрій Нікітін, не знає традиційного для обох літератур слово­сполучення «кивати пальцем». Не відоме воно й усьому півдесятка учасників тієї суперечки, останній акорд якої загув про «застарілість подібних виразів» — і це у двохсотрічній мові, активний лексикон якої (коли судити за стараннями середніх шкіл) де факто не дасть застаріти підручниковій класиці ще стільки ж.

Сіли — пожурились

Шкода, але на цьогорічний київський видавничий форум (а точніше — на один з його тихесеньких круглих столів) не доїхали повідати про біди сучасного літературного журналу заявлені у програмці представники легендарних «Вітчизни», «Сучаснос­ті» та «Кур’єра Кривбасу». Але цілком вистачило й гірких скарг Во­лодимира Науменка («Березіль») та Дмитра Стуса («Київська Русь»), аби впевнитись, що віз і нині там: інвестори — величина не усталена, на відміну від держави. Саме про нестачу державної підтримки повів своє Науменко, редактор «недержавного… та державно-політичного» часопису. А лауреат Шевченківки Стус зізнався, наскільки йому соромно перед нинішньою автурою через відсутність гонорарів і наскільки він визнає загальну поразку за своїм проектом.

Натомість ентузіаст (і письменник-фантаст) Тимур Литовчен­ко не настільки переймається відсутністю гонорарної бази. В презентованому ним першому номері «Українського фантастичного оглядача» («УФО») опубліковано п’ять аматорських новелок, в одній з яких маленький хлопчик призводить до смерті собаку, а в іншій кішка їсть бабусь. Редактор запевнив, що другий номер видався товстішим та загалом кращим, тільки з собою Литовченко його не прихопив.

Доволі контрастував з усіма згаданими харизматичний Юрій Іздрик, редактор «Четверга», часопису, який донедавна висував на бестселерні стенди книгарень усе нових хедлайнерів сучукрліту. Іздрик розповів, що крім нього самого немає та й не передбачається жодної редакційної команди. Проте оскільки сам Іздрик, як головред уже неіснуючого часопису, зарплатню отримує і має періодично звітувати, то «Четвер» вже не є літературним виданням і тепер виходить як перформанси та концерти.

За своєрідною аналогією із Західним світом, де, за словами Іздрика, між літературними часописами є справжня конкуренція і де періодика схожа на гарно запакований товар, — він презентував сигнальний 30-й номер «Четверга» у вигляді пакунка сосисок: «Це, якщо хто захоче, віддам з автографом, бо до Львова воно не доїде». Також Іздрик погодився, що повний наклад цього номера можна зробити у вигляді фуршету.

Казус перший: коли одні часописи нарікають, що їм нічим годувати авторів, інші самі перетворюються на їжу.

Пан пропав

В рамках своєї акції «Атака з Заходу» знаний письменник Володимир Єшкілєв, «концептор українського постмодернізму» та «ідеолог Станіславського феномена», з невимушеною веселістю презентував три івано-франківські видання. Крім почесного культурологічного часопису «Ї», представлені були зовсім свіжі, повні ентузіазму та доброго епатажу проекти «Сноб» і «Чума».

Якщо вірити хвацько повіданій Єшкілєвим легенді, ідея «Чуми» з’явилася у третьокурсниці Вікторії Кириченко на нетверезу голову, але згодом так і не покинула її. Молода редакторка випустила вже два номери журналу, де, опліч із незаперечними авторитетами Прохаська, Покальчука, Процюка, Стеха та самого Єшкілєва, мали змогу публікуватися сімнадцятирічні початківці. А «чумою» Вікторія назвала повальну тягу івано-франківців до літераторства.

Про «панський» журнал «Сноб» було розказано, як про найбільш стратегічно виважений проект, як про «літературний часопис, що маскується під гламурний журнал». І дійсно: єдиний присутній там фікшн, — еротико-фантастичне оповідання Ната­лії Щерби — обрамлений фотосесією стрункої авторки. Проте ще в прес-релізі мене заінтригувало дещо інше. І це «інше» потвердилося, тільки-но глянцевий часопис потрапив до рук.

Ідея координатора цього проекту — а ним виявився сам Єшкілєв — у тому, щоб орієнтуватися на «елітарне», ба навіть формувати його: «Еліта повинна мати своє. Мати свої смаки, свої тусовки, свої клуби, свої магазини, свої ресторани і свої журнали… Створити ж часопис, який би працював як ефективна машина відокремлення еліти від плебсу, набагато складніше». Ще виразніше подано думку голов­ного редактора М.Шпіра, який має намір заповнювати прогалини регіональної преси «не вузьколобою блювотиною для бідних, а яскравими, соковитими, пристрасними, шляхетними та елегантними виробами живого головного мозку… Нас не цікавить думка лузерів… Ми транслюватимемо ідеї успішних людей…»

Звісно, не слід прискіпуватись до «елегантності» цього посилання, яку від слова «блювотина» відділяє лише одненький рядок. Не варто також цілити в панський журнал з башти робінгудівських чи лівацьких поглядів, видивлятись якогось роздмухування своєрідної класової ворожнечі. Не будемо огризатися словами мудреця Солона, який не радив за життя поділяти суспільство на невдах і щасливців. Не станемо згадувати Вєнічку Єрофєєва, який працював то кочегаром, то приймальником склотари, а смаки врешті формував незгірш. «Сноб» відмірив собі конкретний сегмент цільової аудиторії, з яким має намір спілкуватися на культурні теми, тож цікаво постежити за перебігом перших етапів того спілкування.

Примітно, що журнал розповідає успішним людям, панам — як зекономити, вірно обравши салон краси, або про якусь п’яну презентацію юнацької поезії. А найцікавіша, певно, для елітного читача, не позбавленого гламурності, стаття, де «купюри» та «фальш» зіставлені в якості однорідних чле­нів речення, а слово «глобалізація» вжито у негативному сенсі (ніби пани, що займають посади в міжнародних компаніях, також прирівнюються до невдах і не зараховуються до ідеальних читачів «Сноба»). Це ще не беручи до уваги рубрики «Непанські справи».

Все це, разом із суперечливою версткою, відсутністю елементарної фоторедакції та невичитаним текстом, певно, дещо ускладнить контакт з елітою.

Перше видання «Сноба» — це відома одночасна шахова партія Остапа Бендера. Проте наш піддослідний еволюціонує на очах (щоправда, на відміну від «Четверга», позбуваючись зайвої іронії): познайомившись із більшими ентузіастами з кола інвесторів, надалі «Сноб» називатиметься «Золота каста».

Хворі та убогі

Тут не завадить наголосити: «Чуму» зі «Снобом», крім єшкілєвського протекторату та тих текстових куточків, куди не сягнуло око коректора, поєднує також наявність в обох виданнях матеріалів віднедавна одіозної журналістки Тетяни Єрушевич. В «Чумі» передруковано її викривальну статтю про експертну раду з підтримки письменницьких кіл Прикарпаття, що нараховує дотації та Стефаниківські премії для себе самостійно, — статтю, яка викликала неабияке обурення тамтешнього шевченківського лауреата Степана Пушика («Ви дуже шмарката у цьому житті поки що, — лютував він у спонтанному інтерв’ю авторці. — Я Україну проголошував найперший! А ви що зробили, крім того, що пісяли під себе?»).

В «Снобі» Тетяні Єрушевич належить немаленька книжкова рецензія, де вона звинувачує дебютну книгу Гапи Н.Карпи у плагіаті та жалюгідності, у відсутності суті та фантазії, у беззмістовності та спекуляції на прізвищі сестри Ірени — і все без жодного доказу на користь цих висновків. Рецензентка стверджує, що сюжет про перебування героїні в психлікарні — «висмоктаний з пальця» через бажання стати модною. Проте лишається загадкою, в чому ж помилилася молода письменниця. Та мене цікавить не чому саме Єрушевич вважає, що вона краще знайома із психлікарнями, ніж Карпа. Якщо новоспеченому арбітру смаків кортить «нагадати нашій еліті, що вона таки еліта» (це з єшкілєвського вступного слова), то чи варто обирати книжку молодіжну та, за першою ж підозрою — аматорську?

Інша справа — «Чума», де аматорам принципово надано стартовий майданчик або, ліпше сказати, спортзал, де вони, за байдужої присутності метрів, потроху місять плюсклу грушу свого лексикона. Єшкілєв, презентуючи «Чуму», де вийшли два його власні оповідання, висловився з приводу молодших авторів суворо. Назвав їхні дебюти дитячими шмарклями, які, втім, досягли такої густини, що здатні зліпитися в літери.

І, хоч би як не кортіло відмежуватися від таких різких оцінок, слід визнати, що різниця між забавками ветеранів та потугами мальців у «Чумі» — не просто вражаюча, а взагалі нездоланна. Ентузіазму додає хіба що той факт, що редактор В.Ки­риченко звернулася по консультацію до столичних літературних критиків, маючи на меті найближчим часом вивести письменницьку хворобу за межі івано-франківського розсадника, завчасу якісно зміцнивши пробивну силу вірусу. Може, домовляться і про рубрику аналітики. В більш-менш відомому російськомовному журналі «Радуга» теж довгий час не спостерігалося критичного відділу. Взагалі, з погляду на незворотні метаморфози «Четверга» та, певно, вже остаточний анабіоз редагованого Андруховичем «Потягу 76», важливість таких планів молодої редакторки важко переоцінити. Зробимо тост разом.

Ось і казус другий. Бачимо «інтелектуально розвинену еліту», яка визначається не стільки патриціанськими смаками, уподобаннями і навіть не стільки аристократично-гордовитою поставою, скільки риторикою породистої Моськи, що побачила слона з хазяйського диліжанса. І мало не в ногу з ним дефілює щось експресивне, молоде і спонтанне, яке, тільки-но вилупившись, одразу тягнеться стати зрілим і поміркованим.

Буде далі

І «Чума», і «Кур’єр Кривбасу» (Степан Процюк, наприклад, надрукований в останніх номерах обох видань) сьогодні визначаються радше як факт, як жест: «Я видаю журнал», «Я друкуюся в журналі у лауреата». Погляньте на їхні «конкурентоспроможні» обкладинки — якщо, звісно, знайдете у книгарні.

До речі, в «Кур’єрі Кривбасу», в останньому номері, надрукована вельми важлива для світового літературознавства стаття: Василь Слапчук знайшов, із чим іще не порівнювали літературний процес. Виявляється, за традиціоналізацією символічного коду література схожа на китайський садок, з чого постає, що «література — це місце зустрічі людини та Бога».

Здається, можна ще невизначено довго чекати на появу стійко­го, не ультралокального літератур­ного та навкололітературного поля, професійно представленого періодикою. А поки продовжимо й надалі заздрити країнам, де письменники мають природне бажання якісно конкурувати поміж собою, де комусь потрібна оперативна недурна аналітика, де індивідуальний читацький досвід може зростати завдяки якісному співрозмовникові, що регулярно з’являється у поштовій скрині. Продов­жимо в’яло спостерігати за екстравагантними витівками окремих наших пасіонаріїв і за тим, як вони намагаються зменшити дисонанс між власними гордощами, упередженнями та фактичною неспроможністю все це реалізувати.