ПЕРЕТВОРЮЮЧИ ЖИТТЯ У ТЕАТР

Кияни, які прогулювалися прибраним, завжди святковим, весняним Хрещатиком, не зразу й зрозуміли, що відбувається. До різноманітних дійств на центральній столичній вулиці вже звикли, але це було щось особливе. Рухався яскравий, карнавальний хід, актори у вигадливих, неймовірних костюмах та ще й на ходулях. Так відкривалося щорічне театральне свято – Міжнародний фестиваль міст-побратимів «Київ травневий», цього року вшосте. І «безквиткові» глядачі одразу змогли побачити перший спектакль – виставу Чеського вуличного театру КВЕЛБ. І не тільки подивитися містерію середньовічних часів «Мій Бестіарій», а й взяти безпосередню участь у дійстві, виявити свої уподобання, віддати перевагу світлим чи темним силам, що ведуть свій вічний бій.

Урочисте відкриття фестивалю проходило в Театрі оперети. Під час цієї церемонії в Навчальному театрі Київського університету театру, кіно і телебачення ім.І.Карпенка-Карого вже йшов фестивальний спектакль «Житейське море» І.Карпенка-Карого (курс народного артиста України, професора О.Шаварського). Символічна назва спектаклю і для випускників, які готуються вирушити у плавання бурхливими хвилями театрального моря, і для фестивалю, що поставив за мету ознайомити київських глядачів із житейським морем світового театру.

Після офіційних привітань, що прозвучали на відкритті, директор фестивалю, народний артист України Олексій Кужельний, відомий театральний вигадник, знову потішив творчою фантазією. На сцену внесли величезну картину. На ній красувалася добра сотня різнобарвних відбитків долонь. Так художньо було увіковічено участь усіх, хто «доклав» руку до фестивалю «Київ травневий». Нинішнього року театралам і всім, хто хотів ними стати, програма фестивалю запропонувала мистецтво 23 театральних колективів із 19 країн.

Переглянемо афішу перших фестивальних днів. Прем’єра чеховського «Вишневого саду» відбулася сто років тому. У фестивальній програмі «Вишневий сад» зіграв Білоруський національний театр драми ім. Якуба Коласа. Нещодавно кияни мали можливість бачити «Вишневий сад» у режисерській інтерпретації Е.Някрошюса, що вважається на сьогодні найдовершенішим втіленням. Порівняння в мистецтві працює погано, але воно мимоволі виникнуло на білоруському спектаклі. Тому що, порівняно з московським, він – приклад того, що можна читати текст Чехова, навіть не підозрюючи про приховані в ньому глибини. Відтак у спектаклі актори не переживають напружених психологічних подій, а лише поверхово їх ілюструють, демонструючи при цьому проблеми зі сценічною мовою. Кожен персонаж автономно веде свою «партію», всі нібито говорять одне з одним, але насправді чують тільки себе. У Чехова за цим контрапунктним звучанням – надзвичайно складне павутиння взаємовідносин. У спектаклі ж білорусів втрачено відчуття ледь помітного другого плану, підтексту, все подається буквально, прямолінійно. Як наслідок, дія не набирає потрібної об’ємності, а виглядає нецікаво-плоскою, актори ж стають однозначними схемами характерів без розвитку та нюансів.

Смілива самодіяльність, неприпустима в просторі драматургії Чехова, у спектаклі «Пробудження весни» швейцарського «Плейбек Театру», навпаки, віталася. Тому що «Плейбек Театр» – це особлива форма імпровізації. Там драматургів, чи то класичних, чи то сучасних, немає. Драматургію творять глядачі. Придумав цей вид інтерактивного театру як художньої течії американський актор і психодраматург Д.Фокс ще в 70-ті роки. Відтоді «Плейбек Театри» існують в усьому світі. Київським глядачам пощастило випробувати на собі принадність імпровізаційного театрального мистецтва в цюріхському «Плейбек Театрі». І побачити в інтерпретації акторів запропоновані з глядачевої зали теми ранкового пробудження. Актори готові придумати будь-які асоціації, щоб утілити в життя фантазії глядачів. Емоційною прикрасою спектаклю-імпровізації була керівник театру Карина Беттіна Гізлер, що вишукано-дотепно вела дію. Майбутнє «Плейбек Театрів» забезпечено на довгі роки, тому що ніколи не зникнуть любителі просто на людях розповісти особисту історію, щоб потім побачити її втіленою в акторських імпровізаціях.

Сучасну драматургію привезли на фестиваль сербські артисти. Театр «Славія» із Белграда показав спектакль «Жасмин на роздоріжжі» Л.Лашич. В основу дії покладено реальні події, що їх переживають покоління сербів, долі яких скалічила війна. В історії однієї сім’ї як у краплі води відбилася історія народу. Гострий сучасний драматургічний матеріал порушує проблеми, добре відомі у наші часи багатьом народам, – біженці, переселенці, відсутність свободи вибору. Кордони, що насильно розділили колись спільні території, грубо проходять по душах людей, калічачи й озлоблюючи їх. Порятувати може, хоч як це банально, любов. Так, любов, піднесена й реальна, рятує трьох героїв спектаклю. Відсутність витонченості режисерського рішення компенсується яскравим акторським виконанням. Від його переконливості стає не по собі. Вони трагічні. І все ж, попри смерть, останнє слово у спектаклі... любов.

Про ту ж таки любов і ляльковий спектакль «Валентино» К.Ван Рансбіка Театру «Батерфляй» із Бельгії. Звісно, почуття жабеняти й лелеченяти непорівнянні з людськими, але люблять вони так само сильно й вірно, незважаючи на те, що саме лелек найбільше повинні боятися довірливі жабки. Але в казці все можливо, й ось кумедне жабеня Валентино, що вважає себе принцом, вирушає в подорож із маленькою подружкою-лелеченям. Грає актор Р.Альбрехт, він і режисер цього моноспектаклю, йому доводиться зображати безліч казкових персонажів. Велика книга, яку актор розкриває мов чарівник, чудово трансформує свої аркуші в об’ємні конструкції кімнати, шкільного класу, лісової галявини, озерця, замка принцеси. Друзі подорожують у крихітному автомобільчику. Актор віртуозно змінює мізансцени, спритно дає раду лялькам. Малята чудово реагували на всі запропоновані перетворення й умовності, вкотре підтверджуючи віру в чарівну силу мистецтва.

Завершився перший тиждень фестивалю спектаклем «Ревізор із Розв’язкою» Російського духовного театру «Глас». Напрямок пошуків цього незвичайного театру вирізняється специфічністю художніх завдань. Творці колективу Т.Белевіч і Н.Астахов вносять свою лепту у відродження православної культури. «Спрямований до Бога» – так називають цей театр. Його глас звернений до душі людини, до чистоти, до свого коріння, до любові. А любов – є Бог. Спектаклем «Ревізор із Розв’язкою» у театральній версії Н.Астахова театр пропонує слідом за автором «лише знайти спершу ключ до своєї власної душі». Гоголевський «Ревізор» – п’єса настільки відома, стільки раз зіграна, що кожному наступному режисерові, який береться за її постановку, тільки й залишається що придумувати, чим би відрізнитися від попередніх інтерпретацій. Персонаж – Гоголь, що розпочинає російський спектакль, одразу розміщує героїв комедії в залі. Так, можна сказати, у народ приносить Городничий свою зловісно-пренеприємну звістку. І починається катавасія зі скіпки, яку сприйняли за ревізора. Режисер пропонує відверто «виставний» театр, із гротесковою манерою гри, яка нагадує вистави агітбригад 30-х років. Багато пластичних знахідок, відсутність декорацій компенсується каскадом різноманітних завіс, що активно використовуються акторами. Сцена давання хабарів («потратився в дорозі») показує Хлестакова в найнесподіваніших образах, то він змій-спокусник, то жіноче віяло, то грайлива конячка, то якась застрашлива істота. Чутний лише його голос, але сам він безликий. Це не людина, а фантом, якесь поняття, його хабарі занурюються в бездонну безодню. У персонажах «Ревізора з Розв’язкою» немає звичних для них гіперболізації почуттів, відсутній колорит і типажність. Актори ніби навмисно стримують свій темперамент і намагаються, «втихомиривши» пристрасті, скидатися на нічим не примітних людей. Відповідно до духу театру, прибрано фривольність і хтивість Анни Андріївни і Марії Антонівни. Тут жіноча половина сімейства Городничого досить пристойна, але також нічим не примітна. Глядачі були заінтриговані словом «розв’язка», всі її чекали. Заради неї, власне, і поставлено спектакль. Після відомої фінальної німої сцени – заговорив Городничий. Але це був уже не розчавлений останніми подіями Сквознік-Дмухановський, а справжній проповідник, який відкрив усім, що Ревізор, про якого щойно прийшло повідомлення, — це той, найголовніший Ревізор, так би мовити, котрий чекає кожного з нас біля труни. І остання сцена спектаклю – алегорія останньої сцени життя людини. Волаючи до пробудження християнського сумління, Проповідник-Городничий вимагав поглянути на себе очима того, перед ким має постати з останнім життєвим звітом. Задзвонили церковні дзвони, на заднику виникло зображення полотна «Явлення Христа народові». Вочевидь, людей віруючих це вражає, але в просторі сценічного твору проповідь розв’язки видавалася навмисно театральною, вигадливою і декларативною. Переконливість бачилася в тихому, щирому, спокійному зверненні-роздумі – подивіться, як ми живемо, подумайте про свою душу, про її чистоту і святість, не поганьте світу, що повинен бути, всупереч усьому, духовним і піднесеним.

Можливо, у такий спосіб театр правдивіше перетворився б у життя. І ми знову захопилися б його моральною силою. Але фестивальні перетворення життя в театр тривають. Попереду ще один тиждень «Києва травневого».