ПЕРЕПУСТКА НА НЕБЕСА

52-й за ліком Берлінський міжнародний кінофестиваль уперше проводила оновлена команда на чолі з Дітером Коссліком (до речі, колишній директор Моріц де Хаделн із очевидним задоволенням відвідував різноманітні заходи, у тому числі й пов’язані з українським кіно, і всі ставилися до нього з величезною симпатією). Якихось фундаментальних змін помітно не було, але щось нове усе ж таки з’явилося. Передусім це стосується ставлення до німецького кіно. Фестиваль проводиться на землі Німеччини, отож його політика має бути спрямована на підтримку вітчизняної кіноіндустрії. Тому в конкурсній програмі цього разу були аж чотири німецьких фільми, та ще дві ретроспективи господарів кінофоруму. Голлівуд, відповідно, було потіснено — тепер його не так багато і він не такий помітний.

Що ж, Берлін може започаткувати нові принципи фестивальної політики. З другого боку, хіба нормально, що на останньому Московському фестивалі в конкурсі не було російського фільму? Як на мене, то нічого хорошого. Хоча, якщо судити з показаного у «Форумі» (один із головних секторів Берлінале) фільму «Квітень» (режисер-дебютант Сергій Мурзенко), у російському кіно з професійним рівнем фільмів справи не блискучі, і тому з відбором на фестивалі постійно виникають проблеми.

Друге, чого не можна було не помітити, — наявність у «Панорамі» (другий за значущістю офіційний розділ фестивальної програми) і «Форумі» досить великої кількості відеофільмів, в основному документальних. Нові технології дозволяють транслювати відеозображення на великий екран, не особливо втрачаючи у якості, і навіть переводити зображення з відео на кіноплівку. З-поміж документальних запам’яталася австрійська картина «За шторами. Секретар Гітлера» Андре Хеллера й Отмара Шмідерера. Колишня секретарка фюрера, 81-річна Траудл Юнзі, півтори години розповідає, дивлячись у камеру, про свого колишнього патрона. Чесно кажучи, не дуже цікаво — як Гітлер любив і жалів квіти (їх для нього ніколи не зрізали), як в останній рік зовсім втратив відчуття реальності, про Єву Браун і про те, що відбувалося в останні дні в бункері... Та щось змушує дивитися на жінку, котра мовчала всі ці роки і лише перед смертю заговорила (наступного дня після показу фільму на фестивалі прийшло повідомлення про її смерть). Може, відчуття, що людина, стоячи однією ногою в могилі, згадує часи і дні, коли дотикалася до великої історії — маленький гвинтик брав участь в обертанні жорен, що перемелювали долі і життя.

Тільки спогади залишилися й в одеських бабунь, яких ми бачимо у фільмі Михаела Боганіма «Пилюка» (спільне британсько-українське виробництво!). Вони збираються в міському Центрі єврейської культури, щоб поговорити на ідиш (крім них, уже ніхто цієї мови не знає), побалакати про те, про се — головним чином про минуле. Жінки дуже й дуже колоритні, і автори дають їм час виговоритися, показати себе. Вийшла ностальгічна стрічка про минулу Одесу, про безповоротно втрачений єврейський компонент. Усе, ось відійдуть ці старі бабці — і згине той світ, більше не буде його ніколи.

Не менш сумний і німецький фільм Йоханнеса Гольцхаузена «На семи морях» — колишні члени екіпажу радянського авіаносця «Київ» (багато хто з них живе тепер у столиці України) згадують про радянське минуле як про кращі дні свого життя, що тепер для них втратило всякий сенс. У фіналі ми бачимо авіаносець проданим у Китай і перетвореним на частину якогось розважального комерційного проекту. Від великого до смішного один крок...

Враження таке, що документалістика сьогодні звертається головним чином до тіней минулого, затято викликаючи їх на рандеву з сучасністю. (Схоже узагальнення нещодавно зробив — у «ДТ» — О.Рутковський, аналізуючи вітчизняні фільми. Тож ідеться про тенденцію, поширену скрізь.) Зі зрозумілих причин (із телебаченням конкурувати практично безглуздо) неігрове кіно поступово втрачає публіцистичну функцію. Коли що й цікавить його у сьогоденні — то щось екстравагантне, таке, що з минулим ніяк не корелює. А за стилістикою — щоб якомога більше гри, перетворень, коротше кажучи, такого, що могло б наблизити текст до ігрового кіно. Як у фільмі норвежця Евена Бенестада «Усе про мого батька» (приз «Тедді» журі геїв і лесбіянок за кращу документальну стрічку), де режисер і справді розповідає про батька, лікаря з маленького містечка в Норвегії, автора двох книжок про секс, який веде колонку в журналі для чоловіків, і навіть ліберального політика. Однак несподівано з’ясовується, що він має ще одне обличчя, і навіть ім’я — Естер Піреллі, — оскільки є трансвеститом. На наших очах він накладає перуку, груди, сукню і перетворюється на жінку. Рольові відмінності, гадає він, набагато істотніші за фізіологічні. Людина може запросто існувати в суспільстві ось так, і хіба має значення, що це маски різностатевих істот? І жінки, і чоловіки однак різноликі, їхні ролі на життєвій сцені бувають діаметрально протилежними — то хіба не все одно, як це виглядає?.. Фільм підкуповує іронією, гумором, у ньому багато гри і розумувань, геть позбавлених філософічної похмурості.

Та загалом ідеться про речі серйозні. Сьогоднішній світ дробить, розчленовує не лише держави, нації, суспільства, а й саму людську особистість. Політики набагато частіше говорять про глобалізацію й інтеграцію, митці — що й засвідчив Берлін із усією очевидністю — про руйнацію цілісності. Цьому хочеться протистояти, і, може, у такий спосіб пояснюються деякі рішення журі, що здаються дивними. Передусім це стосується головного призу, «Золотого ведмедя», відданого британській картині «Кривава неділя» Поля Грінграса. Жорстко вибудувана картина про відомі події 30 січня 1972 року в Північній Ірландії, коли солдати розстріляли марш протесту, тим самим започаткувавши громадянську війну. Фільм цілком ординарний як явище мистецтва, однак у ньому сильний протест проти насильства як засобу розв’язання проблем. Ще один берлінський тріумфатор, анімаційний японський фільм «Віднесена духами» Хауао Міязакі (стверджують, що в Японії він зібрав величезну аудиторію), полонив — іншого пояснення в мене немає — тим, що він (рідкісне явище сьогодні) уникнув жахів, насильства, крові й інших неодмінних атрибутів сучасного кінематографу. Все це наслідок подій 11 вересня минулого року — може, у дещо прямолінійному тлумаченні.

З цікавістю очікувався німецький фільм «Баадер» Крістофера Рота про відомого терориста, одного з «бісів» сучасності. Але, схоже, автори не знайшли яскравого художнього вирішення, а тому все мало не обмежується розказаною історією — про арешти, клятви, закоханість, інструктаж й інші складові життя та боротьби Андреаса Баадера.

Багатьох, і мене в тому числі, захопила історія, повідана американцем Марком Форстером у фільмі «Бал монстрів» — про перетворення расиста, професійного ката, на людину, котра сповідує високі духовні цінності. Актори Біллі Боб Торнтон і Хеллі Беррі («Срібний ведмідь» за кращу жіночу роль) найдивнішим чином зіграли історію людей, яких найтяжкі випробування лише зміцнили в прагненні бути людьми і з людьми. Знаменитий грузинський режисер Отар Іоселіані (як відомо, він уже давно живе і працює у Франції) представив артистичну, розумну, іронічну стрічку «Ранок понеділка» («Срібний ведмідь» за кращу режисуру і приз журі ФІПРЕССІ). Розказана ним історія про людину, якій до смерті набрид рутинний щоденний побут і вона прорубує «вікно» в іншу Європу, тікаючи з дому й опинившись у Венеції, може трактуватися по-різному. Але в кожному разі йдеться про те, що світ скрізь однаковий і в цьому по-своєму цілісний — хоч би куди ти пішов, скрізь знайдеш себе і собі подібних. Тому краще облаштувати й урізноманітнити той світ, у якому живеш, змінюючи й облагороджуючи той інтимний простір, який є часткою тебе ж.

У «Панорамі» показали фільм Петера Сімма «Хороші руки» (спільне виробництво Естонії та Латвії). Героїня картини, Маргіта (Регія Калниня), латишка. При цьому нація нею навряд чи пишається — вона злодійка. Молода жінка перетинає кордон і опиняється в Естонії, де трохи несподівано знаходить притулок в одній із сімей. У неї закохується молодий поліцейський, який усе про неї знає, але любов зла. І добра теж, бо Маргіта усе ж таки починає змінюватися, хоча у фіналі й утікає геть. Її пошук самої себе затягується, та й дитбудинківське минуле гнітить свідомість. Усе тут про те, як можна випасти в чужий простір і знайти близький тобі світ, у якому захочеться жити. Тільки не треба тягнути в нього усе зі свого минулого, з баластом не злетіти, не зазнати блаженного відчуття cвободи.

У конкурсній картині «Рай» німця Тома Тиквера теж історія італійського поліцейського Філіппо (Джованні Рібісі), який закохується в терористку Філіппу (вона підкинула бомбу кривдникові своєї сім’ї, однак загинули зовсім інші люди; героїню грає знаменита нині Кейт Бланшетт). Спорідненість імен, звісно ж, зовсім не випадкова, вони втікають у Тоскану, у чарівні й незаймані краї. Все це очищає їх настільки, що робить окриленими. У фіналі, оточені поліцейськими, вони злітають у вертольоті в небеса, де й розчиняються. Трохи плоскувато вийшло, гадаю, якби фільм робив один з авторів сценарію, Кшиштоф Кеслевський, вийшло б набагато органічніше.

А ось героям «Поганого хлопця» відомого корейського режисера Кім Кі-Дука (у нас він знаменитий насамперед фільмом «Острів») злетіти не вдалося. Він сутенер, вона, так уже сталося, представниця найдревнішої професії, що працює у звичайному міському борделі. Картина просто випромінює силу цього темного, кривавого і страшного життя, що більше схоже на кошмарний сон. Прокинутися б... Так, власне, вони й роблять, утікаючи разом і разом просинаючись на березі моря. Початок чарівної казки кохання? Не зовсім так. Ні він, ні вона, схоже, уже не уявляють іншого життя, а тому він, як і раніше, пропонує її тіло для швидких і безпроблемних утіх. Життя таки скрізь однакове, свідомість несе в собі образи накопиченого досвіду, втискаючи людину в навколишній світ.

У фільмі «Amen» Коста-Гавраса розповідається про те, як католицька церква, по суті, відвернулася від євреїв, вдаючи, що не помічає їхньої трагедії (так само «не помітили» 33-го голодомор в Україні). Одні й ті ж вуста проголошували молитви й лицемірні, по суті аморальні, тексти. Чимось схожа проблематика й у фільмі Бертрана Таверньє «Перепустка» — французькі кінематографісти в часи німецької окупації кожен по-своєму вирішують свої життєві завдання, при цьому не завжди ладячи із законами моралі. Відносність моральних норм бачимо і в ще одному французькому фільмі, «Вісім жінок» Франсуа Озона. Його героїні (а грають їх Катрін Деньов, Фанні Ардан, Ізабель Юппер та інші «зірки») довго, однак із піснями та підтанцьовуваннями, розбираються в тому, хто ж убив главу сімейства...

Ні, куди ні поїдеш у кінопоїзді, вигаданому Люм’єрами, скрізь наштовхуєшся на одне й те ж саме: люди запекло грішать, ховаються за намальовані кимось маски й словеса, втрачають здатність відчути саме себе чимось суцільним і неподільним. А потім раптом трапляється диво, і вони віднаходять здатність прозріти, побачити зоряне небо над головою і моральний закон у собі. І навіть злетіти, отримавши перепустку в автора. ХХІ століття починається з відчайдушних спроб людства стати кращим, чистішим, духовнішим. Таким і показав його величезний сяючий екран берлінських кінотеатрів.