ПЕРЕМОЖЦІВ ВИЗНАЧИВ «ПОГЛЯД ЗБОКУ»

Момент змагання у творчості — річ, загалом-то, спірна. Але так уже влаштована людина, все їй потрібно «розкласти по поличках», кваліфікувати, визначити, що краще, що гірше. І давно вже ніхто не опирається тому, що людина вторгається в Божий промисел — натхнення творця. Залишається сподіватися, що оцінки даватимуть професіонали, які розуміють, якою ніжною, ефемерною, легкою, нереальною й особливою є ця невидима тканина мистецтва.

Дев’ятий рік існує в Придніпров’ї вища театральна премія «Січеславна», створена Дніпропетровським відділенням Національного Союзу театральних діячів України й управлінням культури Дніпропетровської та Запорізької облдержадміністрацій. За давніми легендами образ Січеславни — добрий дух, вічна жіноча душа славнозвісного козацького братерства, що жило колись на Запорізькій Січі. І такий поетичний символ вибрали на цій землі для нагородження найкращих у галузі театрального мистецтва. Механізм визначення переможців — традиційний: перегляд спектаклів професіональним журі, висування претендентів за номінаціями «найкращий» — спектакль, режисер, актор, акторка, сценограф і т.д. — і вибір найбільш гідного.

У сезоні 2000/2001 р. до цього механізму було внесено деякі нововведення. Відбувся своєрідний фестиваль-конкурс претендентів на вищу театральну нагороду. До програми фестивалю ввійшли найкращі прем’єри сезону, переглянути які мало незалежне київське журі. «Погляд збоку» здійснювали Лариса Кадирова — голова, Валентина Заболотна, Олександр Дзекун, Олександр Поспєлов, Ярослав Верещак. За вісім днів подивилися 25 вистав театрів регіону із Запоріжжя, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Кривого Рогу, Павлограда. Це були різноманітні вистави, для дорослої аудиторії, дитячі, драматичні, пластичні, студійні, експериментальні. Вони відрізнялися способом існування акторів, підходом до поставлених проблем, режисерським рівнем сценічних рішень. Але загальна театральна картина дала можливість відчути, що тут відбувається нормальний творчий процес, у наявності проблеми, печалі і радості, властиві всьому українському театральному руху.

Аналіз результатів нинішнього театрального сезону в Придніпров’ї дав підстави говорити про серйозні позиції молодих театральних колективів, театрів-студій. Водночас склалося враження, що так звані великі театри, стаціонарні зупинилися у своїх творчих пошуках або ж тупцюють на місці. На жаль, деяким виставам цих театрів притаманна приблизність загального сценічного рішення, відсутність смаку, нецікава традиційність, наявність штампів. Не відчувається оригінальності думки, пошуку у виставах «Сільвія» А.Герні Дніпродзержинського театру
ім. Лесі Українки, «Ревізор» М.Гоголя Запорізького театру антрепризи, «Солодкоголосий птах юності» Т.Вільямса Дніпропетровського театру ім. М.Горького, «Моя прекрасна леді» Ф.Лоу Дніпропетровського театру ім. Т.Шевченка. А от театри для дітей порадували цікавим втіленням своїх пошуків. В їхніх виставах — чуйна увага до запитів сучасного юного покоління, яке явно не відреагує на давно відомий виклад історії про Незнайку або Мийдодира. Знайшли нетрадиційність ходу у виставах «Пригоди в країні МDD» К.Чуковського в Запорізькому театрі молоді, «Пригоди Незнайки» М.Носова в Запорізькому театрі ляльок, «Кіт у чоботях» С.Прокоф’єва, Г.Сапгір у Дніпропетровському молодіжному театрі. Про акторський ансамбль, яскравий, переконливий, можна говорити в зв’язку з виставами «Кадриль» В.Гуркіна в Дніпродзержинському театрі ім. Лесі Українки, «Добрі наміри» А.Чехова в Запорізькому театрі молоді, «Акомпаніатор» А.Галіна у Дніпропетровському театрі ім. М.Горького. Актори в цих виставах зуміли знайти у власних душах ту щемливу щирість, що зазвучала в унісон із почуттями людей по той бік рампи. Саме це співставлення себе з подіями світу і зумовило емоційний відгук глядацького залу.

Взявши за основу своєї творчості твердження «Театр — пошук істини», серйозно працює Запорізький театр-лабораторія «VIE», який показав на фестивалі скрупульозні режисерські пошуки й акторські розробки образів у виставах «Метаморфози» С.Беккета і «Орест» Я.Рицоса (реж. В.Попов). Високий рівень підходу до мистецтва, асоціативне, глибоке проникнення в духовний світ творця — все це у виставі Павлоградського театру ім. Б.Захави «Піросмані» В.Коростильова. Те саме проникнення, але на рівні пластичних узагальнень, філософського погляду на тему вибору, висока акторська техніка і цілісність режисерської ідеї в виставі «Лісова пісня» Лесі Українки (реж. А.Бєльський) Криворізького театру «Академія руху».

Кращою виставою цього театрального сезону в Придніпров’ї було визнано «Руфін і Прісцілла» Лесі Українки Дніпропетровського молодіжного театру-студії «Віримо» (реж. В.Петренко). Молоді актори театру проживають події трагедії Лесі Українки на рівні особистісних переживань, глядача переконують їхні живі інтонації, вивірені емоції, внутрішнє психологічне перевтілення.

Гран-прі «Надія Січеславни» було присуджено III драматичному курсу Дніпропетровського театрально-художнього коледжу, що показав виставу навчального театру «Дебют» — «Одержимі» А.Камю за романом Ф.Достоєвського (реж. Н.Пінська). Студенти продемонстрували володіння азами акторської професії, сміливість творчого осмислення в настільки юному віці найскладніших проблем буття, порушених великими письменниками.

І нарешті, про головний приз. Гран-прі «Січеславна» отримала акторка і режисер Дніпропетровського театру ім. Т.Шевченка, народна артистка України Лідія Кушкова за багаторічне й плідне служіння театру, а також за авторську версію вистави «Кайдашева сім’я» І.Нечуя-Левицького. У своїй моновиставі акторка запропонувала цілком несподіваний хід: в образі Кайдашихи Л.Кушкова звертається до сучасних глядачів і «прочитує» повість очима своєї героїні. Використовуючи весь арсенал акторських прийомів, на найвищому виконавчому рівні, заразливо, винахідливо, розумно, із гумором Кушкова, крім усього, «втягує» у свій монолог глядачів, ставлячи їм запитання щодо подій повісті, і заохочує найбільш сміливих та обізнаних веселими сувенірами — того яблучком почастує, того пиріжком, а комусь і шоколадка дістанеться. Сперечаючись і не погоджуючись із Нечуєм-Левицьким, Кайдашиха хоче виправдати, захистити себе, і їй це вдасться, наприкінці глядач замислюється, чи у всьому щодо Кайдашихи був правий письменник. Докази акторки найчастіше виявляються переконливішими.

Ось таким був фестиваль-конкурс «Січеславна-2001», із різноманітними виставами — провальними, вдалими, слабкими, тріумфальними. До них можна ставитися по-різному, всяка думка — лише суб’єктивний погляд. Але перефразуючи думку одного з персонажів, який сказав: «Я його вдарив, а він, незважаючи на це, допоміг мені», хочеться вигукнути від імені справжніх театралів: так, іноді театр показує нам погані вистави, але ми все одно любимо його. Театри Придніпров’я переконують, що при всіх складностях процесу в них є головне — бажання досконалості, руху вперед. Можливо, цей рух і не занадто швидкий, і не прямою дорогою, а вибоїстою і з об’їздами, але це — рух...