ПЕРЕЧИТУЮЧИ ЩОДЕННИКИ

Торік одна з київських газет спробувала розгорнути дискусію навколо «Щоденників» Т.Шевченка, підхопивши випадкове висловлювання молодої людини, котра не встигла пройти шкільний курс та мала щастя чи нещастя виявитися родичем журналіста з іншого київського видання. Дискусії не вийшло, бо не знайшлося гідного опонента І.Дзюбі, який виступив на сторінках «Дня», либонь, не через наукову значимість судження юного послідовника О.Бузини, а, мабуть, тому, що час від часу доводиться нагадувати нетлінні істини.

Характер розпочатої газетної полеміки не вельми налаштовує на її продовження. Проте авторові цих рядків, котрий не вважає себе фахівцем у галузі шевченкознавства, далеко не байдуже тлумачення життя й творчості історичної особистості, глибоко шанованої в Україні й далеко за її межами. У шевченківський рік, про який з різних причин підзабула українська преса, хочеться запропонувати увазі читачів статтю про «Щоденник» Т.Шевченка. Її написав наш земляк історик Євген Вікторович Тарле, праці котрого ще кілька десятиліть тому мали величезну популярність. Пригадується його дванадцятитомне (на жаль, неповне) зібрання творів, де надруковано й запропоновану статтю, запитували навіть продавці книжкових кіосків. Утім, щоб уникнути суб’єктивності, пошлемося на характеристику Є.Тарле компетентним автором передмови до зібрання творів: «Невтомний дослідник, яскравий публіцист і оратор, чудовий університетський лектор і педагог».

Євген Вікторович Тарле був надзвичайно обізнаним цінителем творчого жанру, до якого після десятилітньої заборони «писати й малювати» звернувся засланий у задушливі прикаспійські степи народний поет. «Щоденник» професійно привабив Є.В.Тарле. Колеги за літературним цехом високо цінували визнаного майстра історичної біографії, що органічно поєднав глибину наукових досліджень з видатним мистецтвом розповіді.

Євген Вікторович особливо цінував щоденниковий жанр творчості Т.Г.Шевченка, котрий записував свої щоденні справи й думки набіло, не пригладжуючи текст наступними правками, що дозволяє досить точно визначити глибину таланту й велич духу історичної особистості. Є.В.Тарле глибоко поважав величезне обдарування й мужність найбільшого поета України, підтверджуючи обгрунтованість своїх суджень аналізом «Щоденника» Т.Г.Шевченка.

Щоденник поета

Поезією Шевченка я захоплювався особливо, коли був студентом Київського університету, і завжди мені здавалося, що прийде час, коли й на Заході рано чи пізно його поставлять у ряд світових поетичних творців.

Тарас Шевченко, один з великих поетів XIX сторіччя, лише через кілька десятиліть після своєї смерті починає ставати скільки-небудь відомим у Європі. Дивуватися тут немає з чого: щоб перекладати на іншу мову великого поета так, аби він нічого не втрачав від перекладу, потрібно самому бути великим поетом на кшталт Жуковського. Адже Пушкіна також знають у Європі більше як автора «Пікової дами» й «Капітанської доньки», ніж як «Євгенія Онєгіна» чи «Мідного вершника». А передати всю поезію Шевченкових творів, усю чарівну музику його вірша, усі почуття туги, любові, гніву, страждання, прокльонів, притаманних найхарактернішим його творам, — кому під силу подібне завдання, крім хіба що іншого Шевченка? І що казати про Європу, коли й російських перекладів, гідних його поезії, не існує?

Не дуже знають у Європі і про сповнене страждань життя українського поета, і тому добрий переклад чудового шевченківського «Щоденника» однією з європейських мов був би великою подією в справі ознайомлення Заходу з українським співцем.

Цікава доля цього щоденника! Одні його намагалися замовчувати, вважаючи, очевидно, тяжким гріхом автора, що він писав свій щоденник російською мовою; інші просто не зрозуміли значення цієї книги.

Від деяких частин щоденника не можна відірватися: стільки душі, стільки щирості, стільки спостережливості було в цій людині. Російською Шевченко пише, як писали лише кращі російські стилісти. Ніжні, задумливі рядки змінює уїдливий сарказм, мистецькі картини чергуються з гнівними викриттями безчинств, насильств, різноманітних проявів хамства, від якого він так багато страждав за життя. Хтось свого часу порівняв «Щоденник» Шевченка з «Щоденником» Нікітенка, очевидно, маючи намір з сердечної простоти зробити Шевченку комплімент цим порівнянням! Шевченка як автора «Щоденника» потрібно порівнювати з Герценом, з братами Гонкурами, з Гейне, а не з помірним і акуратним Нікітенком, ліберальним у першому й реакційним у другому томі чиновником миколаївського цензурного відомства.

Перші сторінки «Щоденника», які відносяться ще до підневільного, солдатського періоду життя Шевченка, могли б нагадати читачеві знамениті мемуари італійського революціонера Сільвіо Пелліко «Мої в’язниці». Але чи можна порівняти тон примирення і прощення, притаманний Пелліко після пережитих ним жахів, і неприборкану, нуртуючу до кінця днів в серці Шевченка ненависть до катів та поневолювачів, котрі вкрали в нього кращі десять років життя і поховали його штрафним солдатом в оренбурзькому степу! Та й у суто художньому сенсі проза Шевченка стоїть незрівнянно вище того, що дав італійський страждалець.

Наближення шевченківських торжеств, мабуть, сприятиме пожвавленню дослідників життя та творчості поета, і, сподіватимемося, що і в нас, і на Заході звернуть більше уваги, ніж досі, на шевченківський «Щоденник», один із справжніх перлів російськомовної мемуарної прози, створеної великим українцем.